Ізмаїльська область — одна з найменш осмислених сторінок історії Півдня України. Вона існувала лише 14 років (1940–1954), але стала масштабним соціальним і політичним експериментом комуністичного режиму, про що розповідають фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».

«Це була не просто адміністративна одиниця, а інструмент радянської імперської політики на прикордонних землях Одещини», — пишуть в УІНП.

У червні 1940 року СРСР, скориставшись міжнародною ситуацією та пактом Молотова—Ріббентропа, анексував Південну Бессарабію — регіон між Дністром, Дунаєм і Чорним морем.

Саме на цій території 5 серпня 1940 року було створено Ізмаїльську область УРСР з центром у місті Ізмаїл — стародавньому дунайському порту з багатонаціональною історією.

Це рішення, як зауважують в Українському інституті нацпам’яті, не було продиктоване потребами місцевого населення, мало чітку геополітичну мету та було частиною радянської експансії в Європі

«Для радянської влади Ізмаїльська область стала лабораторією соціального інжинірингу. Основні завдання: інтегрувати нещодавно анексований регіон у СРСР, зламати довоєнні соціальні та культурні структури, сформувати «радянську людину», нейтралізувати румунський, болгарський та український національні впливи. Це був не розвиток, а перепрошивання суспільства», — йдеться у дописі УІНП.

Південна Бессарабія була одним із найбільш багатонаціональних регіонів Європи: українці, болгари, гагаузи, молдавани/румуни, росіяни, євреї. Саме ця різноманітність зробила регіон зручним для експериментів із радянським «націєтворенням», де ідентичність не визначалася історією, а директивами з Москви.

Освітня та культурна політика в Ізмаїльській області була інструментом ідеології:

• впровадження радянських мовних стандартів;
• обмеження традиційних форм освіти;
• заміна місцевих історичних наративів «правильними»;
• витіснення релігії та громадських інституцій.

Усе це нагадувало політику в Молдавській АРСР і було частиною загальносоюзної програми лінгвістичної та культурної інженерії.

Ізмаїльська область від початку перебувала під жорстким контролем центру. Місцеве самоврядування було знищене, керівні посади обіймали призначені кадри, а будь-яка автономія вважалася загрозою. Колективізація в регіоні проходила примусово, з репресіями та руйнуванням приватного господарства. Як наслідок — падіння продуктивності, страх і недовіра, соціальна дезінтеграція.

Друга світова війна принесла Буджаку нову трагедію: окупація румунськими та німецькими військами, масові злочини проти єврейського населення та руйнування інфраструктури.

Після 1944 року радянська влада повернулася, але експеримент продовжився, тепер уже в жорсткішій формі.

5 січня 1954 року Ізмаїльську область ліквідували, приєднавши її до Одеської області. Серед причин — неефективність управління, надмірна централізація та зміна політичних пріоритетів у Кремлі.

«Це рішення стало не мовчазною реформою, а фактичним визнанням провалу експерименту», — пишуть в УІНП.

Для населення це мало як соціальні наслідки — демографічні зсуви, руйнування традиційних громад, зростання залежності від держави, так й ідентичні наслідки — розмивання локальної пам’яті, нав’язування «радянської» ідентичності та витіснення українського історичного наративу.

«Це типові риси радянського соціального експерименту, який ламав суспільство, але не створював гармонії. Ізмаїльська область була не природним регіоном, а політичним конструктом, інструментом імперської політики СРСР, зоною соціального та культурного експерименту та частиною ширшої історії радянізації Одещини. Лише в незалежній Україні стало можливим критично осмислити цю спадщину, повернути місцевим громадам історичну пам’ять і звільнити регіон від імперських нашарувань», — підсумовують фахівці Українського інституту національної пам’яті.

Джерело: «Південь сьогодні»