Ізмаїльська станція юних натуралістів на вулиці Виноградній, заснована ще у 1953 році, давно переросла формат звичайного позашкільного закладу. Сьогодні це — справжній «музей живої природи», простір, де поєднуються дендропарк, міні-зоопарк, навчальні лабораторії та, головне, — місце порятунку.

Тут є дендропарк, створений руками педагогів і дітей. Два невеликі ставки зустрічають відвідувачів: в одному — лебеді та качки, в іншому — золоті рибки й карпи. Між ними — стежки, які проходять повз туї, лаванду, троянди, книфофію, ковилу та інші рослини.

Гордістю парку є гінкго білоба, вирощені з насіння, яке діти зібрали понад два десятиліття тому. Тут усе продумано так, щоб жити в гармонії з природою: непримхливі рослини, природні композиції, жодної зайвої штучності.

Але справжнє серце станції — не в ландшафті. Воно — у тих, кого тут рятують.
Щороку на станцію приносять десятки поранених, виснажених, загублених тварин і птахів.

…Одного разу сюди потрапили п’ятеро кошенят дикого лісового кота. Їх знайшов мешканець села Главани біля залізниці — поруч із мертвою матір’ю. Маленькі, голодні, вони кричали, поки їх не підібрала небайдужа людина. Тиждень чоловік намагався сам дати їм раду, а потім почав шукати допомоги — телефонував у зоопарки, установи, поки кошенят не передали на станцію.

Історія швидко набула розголосу: підключилися екологи, науковці, навіть поліція з’ясовувала обставини. «Цікаво, що фелінологи з Тернополя приїжджали до нас, щоб взяти зразки ДНК для визначення, чи ці тваринки – дійсно дикі коти, чи здичалі свійськи?», - розповідає директорка Людмила Філобок.
Зразки ДНК відправили на дослідження до Німеччини. Висновок був важливий: це справді дикі, червонокнижні тварини, яких в Україні залишилося критично мало.

Але найскладніше було попереду — не просто врятувати, а не приручити. Двох кошенят можна було гладити — вони тягнулися до людини. І це було небезпечно: така довіра у дикій природі коштує життя. Тому для них створили спеціальні умови: мінімум контакту, природна їжа, вольєри, де вони вчилися бути хижаками. Пів року — і маленькі беззахисні клубочки перетворилися на сильних, обережних звірів. У березні їх передали фахівцям для повернення у дику природу на території Національного природного парку «Тузлівські лимани». Це була перемога — тиха, але надзвичайно цінна.

Так само тут рятували і повертали до життя червонокнижних птахів.
Сипуха, рідкісна сова із серцеподібним «обличчям», потрапила на станцію виснаженою. Її вигодовували буквально з рук, допомагали відновити сили, вчили знову літати. І одного дня вона повернулася у небо.

Болотяний лунь, великий хижий птах, ймовірно отруївся гризунами. Кілька місяців реабілітації в Ізмаїльській СЮН — і лунь знову ширяє над степами, оглядаючи свій простір із висоти.

Тут добре знають головне правило: якщо тварина може жити в дикій природі — вона має туди повернутися.
…Повномасштабна війна, яку росія веде проти України, змінила життя навіть тут.

Часто сюди потрапляють і ті, кого просто налякав світ війни. Після чергового ворожого російського обстрілу жінка привела… борсука, який забився у гараж. Переляканий, дезорієнтований, але здоровий. Його оглянули, обробили, дали час оговтатися — і тепер вирішують, коли він буде готовий повернутися у природу.

Тут добре знають: не кожного можна залишити. Якщо тварина здорова — її обов’язково відпускають. Бо головне правило станції — не забирати у природи те, що може жити в ній самостійно.

Але є ті, хто залишаються назавжди.
Лелека Кірочка — з поламаним крилом, яке вже не зростеться. Лелека Малюк виріс поруч із людьми і не зможе вижити сам. Лебеді, які заплуталися в сітках і втратили здатність літати. Вони стали частиною цієї великої родини.
Лисичка Афіна, яка пережила капкан і складну операцію. Дикобрази Герой і Красуня, які живуть тут уже понад п’ять років. А ще єноти, павичі, сипухи, кролики, шиншили, їжаки, морські свинки — загалом близько шести сотень мешканців. Кожен — зі своєю історією.
І кожен — під опікою людей, для яких ця робота давно стала більше, ніж професією.
Навіть маленький стриж, вигодуваний руками працівників, — це окрема історія радості: його випустили у небо, бо він був здоровий. І тут щиро вірять — це найкращий фінал.

…Тварини реагують на вибухи, сирени, тривогу. Директорка Станції Людмила Філобок згадує, як під час повітряної тривоги індичка, що щойно вивела пташенят, зібрала їх і завела у безпечне місце, а сама залишилась зовні. Інстинкт захисту — сильніший за страх.

…Тварини живуть на фоні звуків війни. Але тут, на станції, їх огортають турботою, спокоєм і теплом — настільки, наскільки це можливо.
Попри все, СЮН залишається простором дитинства.

У гуртках займаються діти різного віку. Вони доглядають за рослинами, годують тварин, вчаться відповідальності й співчуттю. Влітку приходять щодня: поливають, прибирають, допомагають, навіть організовують маленькі пікніки.

Під час шкільних канікул та у вихідні сюди приїжджають групи з усього району. Діти привозять корм, овочі, зерно. І забирають із собою щось значно більше — відчуття причетності до важливої справи.
Саме тут формується покоління, яке не буде байдужим.

Ізмаїльська СЮН стала місцем, куди приходять і дорослі — ті, хто пройшов війну. Захисники та Захисниці знаходять тут тишу, якої бракує. А контакт із тваринами, із живою природою допомагає відновлюватися — без зайвих слів.

Іноді достатньо просто посидіти поруч із тваринкою чи погодувати птаха, щоб знову відчути опору.
Станція юних натуралістів в Ізмаїлі щодня робить свою справу: рятує, навчає, підтримує.

У час, коли руйнується так багато, тут зберігають життя — у всіх його проявах.

І поки тут доглядають поранених тварин, випускають у небо врятованих птахів, поки діти вчаться любити світ, а військові знаходять спокій — є головне відчуття: там, де бережуть життя, завжди є майбутнє.

І ми вистоїмо.

Джерело