В Османській та Російській імперіях народи України та Молдови вели запеклу боротьбу проти турецько-татарських поневолювачів. Провідна роль у цій боротьбі належала запорізьким козакам. Вони проводили морські походи на султанські фортеці узбережжя Чорного моря – Очаків, Хаджибей та ін. Одночасно загони козаків здійснювали численні рейди на турецькі фортеці у тодішній Молдові – Ізмаїл, Аккерман, Килию та Бендери.

У 1594–1595 pp. козаки під проводом С. Наливайка та Г. Лободи оволоділи Аккерманом і обложили Кілію. Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії особливо посилилась із початку XVII ст. Так, 1609 р. козаки на 16 чайках з'явилися в гирлі Дунаю і спалили турецькі фортеці Ізмаїл і Кілію, а в 1632 вони, очолювані І. Сулимою, взяли штурмом Кілійську фортецю.

У період російсько-турецької війни 1768-1774 рр. полки, у складі яких були запорізькі козаки, рушили на Дунай. Тут вони відзначилися у низці битв проти турецької флотилії в 1770–1771 рр. Козаки билися «з неповторною хоробрістю». Фельдмаршал Румянцев зазначав, що запорожці відзначилися «похвально знаменитими заслугами та відданим відправленням служби».

Поступово в Буджацькому степу збільшувалася кількість населення, особливо після того, як він разом з усією Бессарабією у 1812 р. був приєднаний до Росії. Селилися тут переважно державні селяни, військові поселяни, козаки, відставні солдати та іноземні колоністи.

Основою економічного життя краю було сільське господарство, що швидко розвивалося за рахунок освоєння цілинних земель. Посівна площа регіону збільшилась упродовж першої половини ХІХ ст. більш ніж у сім разів.

До середини ХІХ ст. південь України стає одним із важливих експортерів російського хліба. У цей час російські дунайські порти грали у цьому велми значну роль.

Великий попит внутрішнього та зовнішнього ринків на хліб спонукав поміщиків збільшувати виробництво зерна, головним чином пшениці. У зв'язку з цим щорічно зменшувалися розміри селянських наділів та розширювалися площі поміщицьких посівів. Селянське землекористування становило лише 14,3 % від загальної площі поміщицьких земель.

Пригнічені селяни прагнули перейти на казенні землі. Наприклад 1832 р. жителі села Ларги неподалік Ізмаїла (сучасне с. Ларжанка) через утиски поміщика просили перевести їх на казенні землі в район Аккермана. Поміщик арештував організатора скарг і «роз'яснив», що «домагання жителів селища Ларги засноване на одній упертості, пов'язаній з зухвалістю». Призвідників обурення покарали.

Більше половини населення Південної Бессарабії становили державні селяни. На території сучасної Одещини цих селян якраз найбільше було у Буджацькому степу. Певну частину населення становили колишні козаки. На початок російсько-турецької війни 1806–1812 гг. на землях між нижнім Дністром і низов'ям Дунаю зосередилося багато українців і росіян – колишніх козаків, що залишили Задунайську Січ, Донське та Чорноморське військо, кріпаків, що втекли з різних районів України, нащадків донських козаків – старообрядців на захоплених Туреччиною землях.

1807 р., після того як російські війська, форсувавши Дністер, вступили на територію Бессарабії, царський уряд створив з місцевих жителів, колишніх російських підданих, – Усть-Дунайське (Буджакське) козацьке військо. Наділені землею козаки заснували у Буджаку 11 станиць та хуторів. Їм надавалися деякі пільги; зокрема звільнення на три роки від державних податків і певний час – від рекрутської повинності.

До середини XIX ст. у Південній Бессарабії було дуже мало лікувальних закладів. Невеликі лікарні існували лише в Ізмаїлі, Аккермані та Болграді. Перші десятиліття пореформеного періоду (після 1861 р.) в Новоросії ознаменувалися швидким зростанням населення, головним чином за рахунок переселення з інших районів. Якщо по Росії загалом з 1861 по 1897 р. населення збільшилося приблизно на одну третину, то в межах нинішньої Одеської області за цей час воно зросло більш ніж удвічі – з 700 тис. до 1600 тис. осіб.

У 1860-х – 1890-х pp. у Південній Бессарабії виникла значна кількість промислових підприємств, переважно невеликих, у ряді повітових міст та містечок. В Ізмаїлі працювали рибні та лісопильні заводи, в Акермані, Маяках, Рені та інших місцях – лісопилки. У Сараті виник невеликий завод землеробських знарядь, що належав німецьким колоністам. У низці населених пунктів були цегельно-черепні заводи.

Після переможного завершення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. придунайські землі знову були включені до складу Росії. Почав швидко зростати потік вантажів через Ізмаїльський порт. 1879 р. звідси було відправлено 273 тис. чвертей пшениці, 139 тис. чвертей кукурудзи та іншої сільськогосподарської продукції. Значна кількість хліба та інших товарів вивозилася через порти Рені та Кілія. З розвитком промисловості та транспорту зростала кількість робітників. Лише на ізмаїльських рибних заводах працювало понад 500 осіб.

Революційні події 1905 р. відгукнулися і Ізмаїлі. Так, на знак солідарності з страйкуючими одеськими робітниками 16 червня 1905 р. оголосили страйк моряки судна «Болгарія» Російсько-Дунайського пароплавства. До них приєднався екіпаж румунського пароплава, що стояв тоді в Ізмаїльському порту. Страйк підтримали робітники низки підприємств міста.

У березні – на початку квітня 1917 р. в Ізмаїлі розпочав свою діяльність більшовицький центральний виконавчий комітет Ізмаїла та Придунайського краю, який складався з представників трьох комітетів: революційного, Дунайської флотилії та міського виконавчого. Головою центрального виконкому було обрано колишнього солдата царської армії Павла Філонова. Згодом він отримає визнання як всесвітньо відомий художник та теоретик мистецтва.

У січні 1918 р., скориставшись військовою слабкістю Радянської держави, на територію Бессарабії було запроваджено війська Румунії.

Ігор ОГНЄВ.