Влад Задорін зустрів 24 лютого 2022 року на острові Зміїний. Разом зі своїми побратимами військовий прийняв бій з окупантом, після чого потрапив у полон, який тривав для нього майже два роки. Усім відома історична фраза, якою українські Герої зустріли ворога. Про те, що чекало на них далі, у яких умовах Влад Задорін провів 679 днів полону, як триває життя та реабілітація після та що він думає про Червоний Хрест, утримання в Україні російських полонених й настрої суспільства, захисник розповів в 

.

24 лютого 2022 року: оборона острова Зміїний

День, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, захисники Зміїного зустріли з тривоги. Спочатку їм повідомили, що тривога учбова, а вже після – що бойова. Влад Задорін каже, що до бойових дій були готові, однак не очікували, що ворог атакує Зміїним так скоро:

«Ми зібрались швиденько, розбіглись по своїм позиціям, все як потрібно, як книжка пише. І я вже готовий був вести якісь бойові дії, коли я вже приніс боєкомплект до своєї зенітної установки і був готовий, але було тихо, спокійно – це зранку, поки я не відкрив свій телефон і не подивився у телеграм. У телеграмі вже було вказано, що вже Київ бомблять, Одесу бомблять й інші великі міста. Тому для мене це було дуже великим потрясінням, що ось вона настала повномасштабна війна, і я дуже сильно переживав. Але я думав, що на Зміїний вони прийдуть в саму останню чергу тому, що знаходиться дуже далеко: Зміїний знаходитьсяся ближче до Румунії, ніж до України по кілометражу. Але вони прийшли до нас в першу чергу, той самий крейсер «москва» і «василь биков».

Військовий розповідає, що здаватися ворог пропонував неодноразово. Однак серед захисників навіть не стояло питання обговорення цієї пропозиції, варіант був тільки один – боротися:

«Ми не розглядали навіть цього, ми мали приймати бій. Ми були готові до цього, щоб його прийняти. Ми розуміли, що сили нерівні одразу тому, що таке крейсер, навіть не брати до уваги, був там «василь биков» ще – це десантний корабель, а був тільки крейсер «москва». Цього достатньо було, щоб нас знищити однією ракетою всіх».

Про те, що до острова наближається ворожий крейсер «москва» дізналися не відразу. Влад Задорін пояснює, що спочатку навіть не розуміли, чи це насувається агресор, чи свої, доки не побачили на кораблі цифри:

«Ми дізнались від того, що побачили в бінокль цифри на цьому кораблі і за допомогою Гуглу дізнались, що то за корабель. Ми взагалі не розуміли, то наш – не наш. Він підійшов до нас ближче, ми вже роздивилися цифри й погуглили, і дізнались, що то за корабель. Ми розуміли, що це флагман російського флоту, це найсильніший їхній корабель, який був в наявності… Це дуже важко було зрозуміти, що ось вона смерть стоїть перед тобою».

Оборона острова тривала з о пів на п’яту ранку до о пів на п’яту вечора – у цей час українських бійців взяли у полон. Близько 10 годин воїни виборювали час, який став ключовим для підготовки Одеси до зустрічі з ворогом:

«Острів Зміїний став ключовою обороною міста Одеси, адже на крейсері «москві» і на «василі бикові» був десант, який готувався для висадки в Одесі. Тобто ми дали можливість стягнути війська до Одеси, підготовитись до прийому рашистів».

Одразу після того, як захисників забрали у полон, зв’язок із ними повністю обірвався. Тоді Президент України Володимир Зеленський зробив заяву, що усі оборонці острова загинули. Однак спочатку вважалося, що їм там було 14 осіб – прикордонники. Тоді у рідних Влада Задоріна з’явилася надія, що він живий, адже військовий був морпіхом:

Проте вже 25 лютого 2022 року мати Героя отримала від військкомату звістку про загибель сина:

Зокрема тоді, коли вважалося, що оборонці острова Зміїний загинули, Президент оголосив, що вони будуть удостоєні звання Героя України –  найвищого ступеня відзнаки в Україні. Однак, як розповідає Влад Задорін, ані він, ані його побратими – захисники острова, й досі не були удостоєні цього звання.

Російський полон: читання казок вголос та події після знищення крейсера «москва»

Влад Задорін зізнається, що у перші дні сподівалися повернутися додому дуже скоро, і навіть уявити собі не могли, який полон на них чекає:

«Ми дуже сподівались на те, що три дні, максимум тиждень буде і нас повернуть додому. Тобто у 21 столітті ми не могли навіть повірити, що таке полон взагалі».

У перші два тижні умови перебування у неволі, у Севастополі, були для оборонців Зміїного більш менш прийнятними, зокрема захисник згадує, що годували якісною їжею. На це він звертає увагу тому, що після цього ані якісна їжа, ані питна вода, українським полоненим були не доступні. Влад Задорін вважає, що таке ставлення на початку було у тому числі тому, що тоді росіяни свято вірили – вже невдовзі вони завоюють Україну. Проте амбітні пани країни-агресорки не здійснилися:

«Це перший час, коли вони ще надіялись, що візьмуть Україну бліцкригом. Вони так думали, вони знали, що так повинно бути. Вони дуже в це свято вірили. Вони казали «Ну, нічого, хлопці, зараз 3-4 дні ми візьмемо Україну, ще будемо разом проводити навчання на полігонах, будемо разом, ви увійдете у складі росії». Ми розуміли, що це просто так не буде».

Телебачення було доступне українським військовим тільки російське – пропагандистське, де кожного дня розповідали про захоплення 20-30 українських міст. На початку захисники не вірили ворожій пропаганді, проте йшов час – а жодної іншої інформації не надходило. Водночас росіяни навмисно влаштовували показові розмови, аби деморалізувати:

«На перший порах ми не вірили, але згодом, коли вже пройшов термін мого находження, наприклад, уже рік, я не знаючи ніякої інформації, нові хлопці не приходять, які військовополонені, не з’являються. Це вже коли я в росії був, то ці наглядачі, вони говорили між собою, що ну все, вже майже Київ взяли, вже якісь райони вони обговорювали, що ось вже підходять туди, туди… Ми думали, що справді».

Психологічний тиск ворог поєднував із фізичним насиллям, намагаючись зламати полонених: ані прогулянок, ані можливості помитися, ані навіть можливості вживати якісну їжу та питну воду:

«Вони хотіли нас зламати, вони хотіли переманити нас на свою сторону. Не те, що завербувати, вони хотіли психічно на це повпливати, щоб ніколи ти в житті не воював з росією. Вони кожний раз, коли нас били, вони казали «Ну що, ти будеш воювати з росією». Там потрібна була одна відповідь: «Ні, не буду». Бо якщо ти будеш далі говорити «буду» чи промовчиш, тебе будуть лупцювати. Просто будуть знищувати як фізично, так і морально. Там дуже багато хлопців зламалось. Як фізично, тому, що там не давали ні їсти, ні пити, не давали ні прогулянок, ні бані, взагалі нічого».

Окрім фізичного виснаження, систематично нищили й психологічний стан, використовуючи інформацію про рідних та близьких українських полонених:

«Це вже не кажучи про психологічні, коли тебе виводять на допити. Тебе можуть там і не бити, просто тобі якусь інформацію давати про твоїх рідних, хоча вони дуже багато знають про наших близьких. Навіть про те, що ти не будеш їм казати. Вони і так це все знають. Коли мене виводили на допит, вони питали спочатку моє ім’я, фамілію, потім вводили щось у комп’ютер і потім розповідали підноготну, так би мовити, моїх батьків, мого старшого брата: де він вчився, де він працював. Тобто вони це все знають, звідки – питання», – додає Влад Задорін.

Окремо насильство чинили проти оборонців Зміїного після того, як крейсер «москва» пішов на дно:

«В полоні, коли до нас приходив спецназ: «Хто зі Зміїного», а нас там може бути по три-чотири людини на колонію чи на СІЗО, треба кричати: «Я». «Виходимо зі строю». Вийшли зі строю, всіх інших у камери заводять, а ми залишаємось. Нас спочатку качають фізично: віджимаємося, присідаємо, повністю сили свої знищуємо, використовуємо, і тоді починається вже побоїще. Вже в хід йдуть руки, ноги, пляшки, кастети, електрошокери, палки гумові. І ти літаєш по тому коридору як ганчірка. Вони самі нам сказали: «Ви потопили наш корабель», – розповідає військовий.

Захисник зауважує, що зазвичай їх не сповіщали про втрати російської армії – лише про досягнення, однак цього разу розповіли:

«Вони ж не будуть казати, що у них щось погане. Вони тільки будуть нам казати, що вони захопили якусь територію чи ще щось добре для себе, а коли в них щось стається, вони ж мовчать, нічого не говорять. А тут вони прийшли і кажуть: «Це вам за руський воєнний корабель, як ви сказали, за «москву». Саме зміїновці, нікого іншого».

Не обійшлось й без постійних допитів зі спробами дізнатися, хто саме промовив відому фразу. Оборонців Зміїного навіть змушували вголос читати казки, аби за допомоги аудіоекспертизи виявити людину:

«Особисто мене вісім разів возили на аудіоекспертизу. Брали мій голос. Я читав там казки: відкривалась книжка, я читав казки і вони порівнювали голос із записом. Мене вісім раз возили,  і я зрозумів з першого разу, що це щось не ладне, щось не просто так. Я кожний раз змінював голоси намагався. Там тон більше, там інтонацію поміняв, щоб заплутати максимально. Вони відчували, казали, ти не так читаєш, як минулого разу. Кажу, та так читаю», – згадує Влад Задорін.

Він також додав, що насправді під час знаходження у полоні й сам не знав, хто цю фразу промовив. Проте це на ситуацію не впливало, адже били за неї усіх однаково.

Спроба суїциду

Кожен свій день та кожну ніч у неволі Влад Задорін рахував. Усього – 679 днів. За цей час військовий зазнавав як психологічне насильство, так і фізичні тортури, нелюдські умови життя, а один із найважчих моментів стався тоді, коли захисника вперше мали обміняти, проте цього не сталося. Спроба покінчити з життям сталася за рік до фактичного звільнення з полону:

«Коли мене везли на обмін, мене одного не обміняли. Мене одного повезли назад. І я на цьому фоні дуже сильно засмутився, тому що я собі накрутив, може я щось не так говорю, може щось зробив, це у мені справа, чи ще щось. Тобто я не враховував те, що це можуть бути як і зовнішні фактори… Сказали: «Тому, що ти лох». От і все. Отак мені пояснили. Вони самі нічого не знають у цьому плані, тому що їх ніхто не попереджує, кого будуть міняти, коли будуть міняти, їхнє завдання – це максимальний допит, і щоб хлопці признались у якихось злочинах. Вибити показання. Оце їхня була робота. А обмінами займається зовсім інша структура».

Влада Задоріна привезли назад у в’язницю, де він і хотів здійснити самогубство. На щастя, зупинили захисника побратими, які знаходилися разом з ним у камері:

«Це було через те, що, по-перше, мене не обміняли, мене привезли назад у в’язницю. Від того, що я не знаю, що буде далі, коли це скінчиться взагалі, від тортур, від того, що не давали нам ні їсти, мені настільки це все набридло, що я хотів все це закінчити на той час. Якби не хлопці, які були зі мною в камері, нас було 12 осіб в камері, то, мабуть, так і сталося б».

Обмін та повернення додому

Додому військовий повернувся 3 січня 2024 року – майже через два роки. Він розповідає, що дуже хвилювався, аби обмін знову не зірвався. Тоді на нього одягнули російську військову форму на декілька розмірів більше. На той момент Влад Задорін дуже схуд та важив усього 60 кілограмів:

«Для мене було огидно носити російську форму взагалі. Хтось у «зечці» приїхав, скажу так, в кого що було, то й наділи. І мені просто дали військову форму російську, я її одягнув на розміри 3-4 більше на мене була, штани спадали з мене, кітель той спадав, все спадало. І мені потрібно було в нагнутому положенні йти. Але з мене ті штани спадали, і руки повинні бути підняти вверх, як лебідь іти. І оце все спадало, вони сміялися. Знущалися, ніякого пояса не дали, нічого».

Почав розуміти, що обмін дійсно може відбутися, коли збагнув, що їх автозак знаходиться у полі:

«Коли я почув багато голосів за стінкою автозака, і почув свист вітру, зрозумів, що ми десь у полі стоїмо. Я зрозумів, що це якийсь хороший знак, тому що якщо поле, то це повинна десь бути якась нейтральна територія, чиста територія. І потім нас почали виводити, сказали сходити в туалет по маленькому, ми сходили, і я у проміжок у шапці, у мене маленька смужка була, коли скотчем була перев’язана голова, побачив, що я заходжу в автобус. Я побачив відтінки жовтого сидіння. Я зрозумів, що якщо автобуси – на обмін їду. Я дуже хвилювався, щоб цей обмін не зірвався, тому що це був перший обмін за пів року. Нас повинні були поміняти о дванадцятій дня, а поміняли о восьмій вечора».

Далі втішні сподівання також почали підтверджуватися: почали звіряти прізвища присутніх полонених. Серед усіх військовий почув знайоме ім’я – це був Олександр Куртєв, з яким вони були на Зміїному:

«Позаду я почув одну знайому фамілію, це був Куртєв Саня, це був наш медик-прикордонник на острові Зміїному. Коли мене ще рік назад забирали, він мене ще проводжав на обмін. Він тоді думав, що на обмін. І коли нас привезли вже в Україну на нейтральну територію, ми коли вже зняли шапки, коли вже сказали «Слава Україні! Ви на українській території», ми знімаємо шапки і дивимось один на одного, і він каже: «Бублік, тебе ж поміняли рік тому» (Бублік – позивний Влада Задоріна – Авт.). Кажу: «Ну як бачиш, не поміняли». Я був щасливий, коли його побачив, це тоді один із таких найщасливіших моментів: були разом на Зміїному острові і тут на обмін потрапили».

В Україні Героїв зокрема зустрів особисто начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов.

На Влада Задоріна з нетерпінням чекала родина. Рідні знали, що він є в списках на обмін, однак після невдалого минулого разу, дуже хвилювалися:

«І цього разу вони знали, що я у списках є на обмін, сподівались, що мене обміняють, але може бути таке саме, як минулого разу. І коли я тільки вийшов з автобуса, до мене підійшов офіцер Координаційного штабу і мою фамілію шукав. Він мене коли знайшов, каже: «За тебе дуже сильно брат хвилювався. Подзвони йому». І в мене є розмова з братом перша, коли я тільки подзвонив, це мій перший дзвінок після полону був, якось так сталось, що його теж почала знімати дівчина, коли він почав дзвонити до мене, коли ми почали спілкуватися. То це такі були моменти щасливі», – розповідає захисник.

Обійняти рідних він зміг тільки через два тижні після повернення. Після полону українських військових мають перевірити лікарі, адже, на жаль, через жахливі умови перебування, ризики серйозних та заразних захворювань дійсно є:

«Нам не дозволяли зустрічатися через те, що в нас був поверхневий огляд, коли проходили реабілітацію в Полтаві, не було зрозуміло чи хлопці готові до зустрічі з рідними, чи не готові. Можливо в когось є хвороба туберкульоз там, гепатит і це все повинно враховуватися. Тому, що біда нашого полону у тому, що у кожній колонії чесотка, гепатит, туберкульоз. Це все розвивається», – пояснює Влад Задорін.

Бездіяльність Червоного Хреста

Міжнародний Комітет Червоного Хреста є незалежною гуманітарною організацією, яка здійснює діяльність із забезпечення захисту жертв міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів. Однак український військовий розповідає, що за 679 днів перебування у полоні так жодного разу і не побачив представників організації та взагалі жодного наглядового органу, який мав би перевіряти умови перебування полонених:

«Нікого не було, тим паче Червоного Хреста. Тому я можу сказати від себе, що Червоний Хрест особисто для мене є організацією-мпотентом. Вона не виконує свої обов’язки. Адже вона сама ці правила робить, але їх не виконує»

Ставлення до умов перебування росіян в українському полоні

На відміну від росії, в Україні умови перебування військовополонених перевіряють, і також відповідно виконуються умови Женевської конвенції. Донедавна російські полонені мали змогу телефонувати додому, зараз вони мають можливість писати листи. Чого не можна сказати про українських захисників, які якщо і мали змогу написати лист – то тільки з однаковим для усіх текстом російською мовою. Листи Влада Задоріна так і не дісталися його рідних:

«Я додому писав два листи звідти, але мої листи не доходили в Україну до батьків, і мої батьки не знали, що можна написати до мене листа, хоча моїм хлопцям, які були зі мною у камері, приходили листи, навіть фотографії приходили з дому… Була така умова, що потрібно було писати за текстом. У всіх листи були однакові: «Мама, в мене все добре, мене годують три рази гарячим харчуванням, мене не б’ють» і тому подібне, російською мовою обов’язково, тому що цензура не пройде, його нікуди не відправлять. Кожний лист вони перечитували. І все одне й те саме вони відправляли. Ви думаєте, що рідні повірять, що там все добре?» – ділиться військовий.

Своє ставлення до того, наскільки різняться умови та права українських та російських полонених оборонець Зміїного висловив рішуче, розкритикувавши керівництво, яке дає змогу окупантам почуватися комфортно на землях, які вони прийшли нищити:

«По-перше, в мене огида стає до нашого керівництва, яке дає змогу їм себе так відчувати, коли вони прийшли на нашу землю і знищують наших людей, ґвалтують, вбивають, і для них роблять такі умови. Коли ми захищаємо свою країну і потрапляємо туди у полон, і нас там знищують як фізично, так і морально, то це не повинно так бути. Хоча ми і виконуємо Женевські конвенції, ми розвинута країна, ми йдемо до Європи, всі цінності європейські підтримуємо, і ми повинні виконувати Женевську конвенцію, але ж просто ненависть до орків. Він прийшов, стріляв у нас, вбив когось, і його ще по головці будуть гладити за те, що він таке робить? А за те, що я, будучи на Зміїному острові, тоді обороняв його, свою країну, свою землю, мене повинні знищити там? Це те саме КГБ, тільки вже зроблено ребрендінгом. Називається ФСБ. І та сама методичка в них, взагалі нічого не змінилося. ГУЛАГ той самий», – обурюється Влад Задорін.

Наостанок до цього питання він висловив бажання особисто поспілкуватися з росіянами, які перебувають в українському полоні. Захисник поділився, що за час перебування у російському полоні спостерігав та був жертвою жахливих тортур, і навіть медики там підтримували насильництво проти українських полонених:

«Я хотів би поспілкуватися із ними як мінімум. Отак, як інтерв’ю. Його попитати: тебе тут б’ють? Шокер тобі вставляють в анальний отвір, де підключають до 220 током? Тобі язика навпіл розрізали? Тобто такі елементарні питання, які з нами відбуваються. Те, що я відчував, як то кажуть, на власній шкурі. Те, що в нас було, за маленьку якусь провинність. Як, наприклад, у мене. Я не можу повністю сидіти навпочіпки, і в мене п’яти не дістають до землі. Через це мене поливали водою і до 220 підключали. Я ніколи не забуду того старшого спецназівця, Якут у нього позивний був, який це робив з нами. Просто знищували. А тут їх по голові гладять. Не дай Боже ти пчихнеш, кашлянеш, так Червоний Хрест до тебе біжить, тобі якісь ліки дає. А в нас була така медсестра, одна була нормальна, яка лікувала, а друга казала: «Давайте їм п’яти поріжемо, щоб вони нікуди бігати не могли взагалі й втекти навіть не думали». Це несправедливість», – наголошує Герой.

Реабілітація та відновлення

Повернення з полону – це тільки початок нового непростого шляху відновлення та реабілітації як фізичного, так і морального стану. Влад Задорін згадує, що перші півтора-два місяці після повернення не відчував нічого: ні радості, ні злості, ні любові та щирості при зустрічі з рідними:

«Місяця півтора-два я був морально й емоційно виснажений взагалі. Навіть коли до мене приїхали батьки, я не відчув тої любові, щирості чи може злоби якоїсь. В мене взагалі ніяких емоцій не було. Взагалі: я був пустий, сірий, і все. Тільки з часом в мене почали проявлятись якісь емоції, коли я прийшов вже в соціум, почав спілкуватись нормально з людьми, почав ходити вільно, а не зігнутий в позі, вільно ходити по місту, міг робити все, що захочу, і їсти все, що я захочу».

Складний шлях фізичної реабілітації Героя ще триває, адже під час перебування у полоні він отримав вяжкі травми та у подальшому – їх наслідки:

«Я інвалід війни, у мене дуже сильна закрита черепно-мозкова травма, яку мені нанесли там, у полоні. Мені вирізали жовчний міхур через те, що там води мені не давали, і вона якщо з крана була жовта з іржею, і її не можна було пити. Мені вже в Україні діагностували, що в мене один суцільний камінь. Мені хребці молотком позабивали всередину, таз здвинули з місця. Так що є багато проблем, які я вирішую, тому що вони не всі лікуються одним походом до лікаря. Тобто це тривалий період лікування».

Зараз захисник проходить реабілітацію опорно-рухового апарату в Одесі. Також нещодавно він повернувся з Карпат, де проходив арттерапію «Компас Героя». Це програма розроблена для підтримки ветеранів під час переходу від військової служби до цивільного життя і зосереджена ментальному здоров’ї:

«Це американці, які допомагають з реабілітацією наших військових. Малювання, ми складали якісь з пластиліну фігури, щось ліпили з глини. Я дуже скептично до цього віднісся, це діти повинні там малювати чи ще щось. Коли перший раз була арттерапія, і ми спочатку малювали свою долоню, розмальовували як тебе звати, хто ти. У нас дев’ять осіб приїхало, в кожного різна долоня, і воно так гарно вийшло. Якось мене це сильно збадьорило. Наступного разу вже прийшов з якоюсь мотивацією. Потім в нас був підйом в гори до Говерли, спуск по гірській річці рафтингом, походи на конях. Це дуже допомагає», – ділиться Влад Задорін.

Погляд на Україну після повернення з полону

Востаннє перед поверненням додому після полону Влад Задорін бачив Україну ще до початку повномасштабного вторгнення. Чимало змінилося з того часу, і деякі зміни протягом повномасштабної війни Герой відзначив:

«Якщо взяти самий початок війни, наскільки люди згуртувалися між собою, але згодом цей кулачок почав розжиматися. Хтось хоче, щоб ми були не згуртованими, в нас не було колективу як такого, не стояв один за одного. Тому що взяти приклади, що відбувається на фронті: хлопці гинуть кожен день, ніхто не хоче бути на тому фронті, ніхто не хоче загинути. І всі бояться потрапити на той фронт. Але я хочу закликати наших людей, українців: будьте разом, об’єднайтесь, тому що без цього ми пропадемо. Для нас це єдине, що може нас врятувати, коли ми будемо разом. Поодинці нас всіх переб’ють».

Повернувшись додому, Герой також відчув вдячність суспільства, коли побачив безліч повідомлень у своєму інстаграмі з щирими та добрими словами. Однак перед цим йому довелося ще доказати соцмережі, що він – живий:

«Навіть коли я вийшов з полону, у мене в інстаграмі була свічечка – мене інстаграм признав загиблим. І коли я повернувся, я ще доказував інстаграму, що я живий. Вони мені відновили цю сторінку. Коли я зайшов, в мене було вісім тисяч повідомлень запиту. Половина було «Rest іn pease» – «Вічна пам’ять» і тому подібне. Багато лайків, коментарів. Це все коли я вже був у полоні. Але згодом, як тільки вийшов, вже нова хвиля пішла. Всі дякували за те, що я повернувся: «Дякуємо за те, що ти зробив для нас і для України». Дуже багато було вдячності».

Зістріли зі словами вдячності земляка-захисника й мешканці рідного міста Благовіщенське, що на Кіровоградщині.

«Мені якось тепло від цього на душі, що люди не забувають за це», – зізнається Влад Задорін.

Пограбування та бездіяльність правоохоронців

Однак знайшлись недоброзичливці, які ще задовго до повернення захисника додому виказали своє «ставлення» до українських Героїв. 31 грудня 2022 року, коли і відбувся його невдалий обмін, батьків військового пограбували – з їх будинку вкрали кошти, які вони отримували за сина, який перебуває у полоні. Влад Задорін каже, що відкладали ці кошти на час, коли він повернеться додому, і доведеться починати життя спочатку. Разом із грошима викрали й медалі захисника та золото. За вже півтора року злочинців так і не розшукали:

«Вони (батьки – Авт.) отримували їх, конвертували в долар і відкладали, тому що мені потрібно було приїхати з полону і починати життя заново. І мені якісь кошти потрібні були для існування. І вони це відкладали. Також мої медалі. Золото все викрали. За півтора року поліція бездіяльна. Я кожен раз приїжджаю з ними спілкуюся за цей період, коли я повернувся – «Ми працюємо». Над чим «працюємо» не відомо…» – розповідає військовий.

Життя після полону: робота у ветеранській організації та плани на майбутнє

Зараз Влад Задорін наздоганяє втрачені роки життя: у свої 25 років п’ять він віддав армії, з яких два – у полоні. Живе захисник в Одесі, де просуває ветеранський рух Veterans HUB, зокрема працює у напрямку з військовополоненими:

«Це наша одеська організація громадська, яка допомагає нашим військовослужбовцям в реабілітації, в юридичній допомозі, в допомозі відновлення ментального здоров’я та фізичного. Тому ми відправляємо наших хлопців у реабілітаційні центри, допомагаємо їхнім рідним. Також я працюю у напрямку з військовополоненими. Для мене це дуже важка справа, тому що я сам був військовополонений, я знаю, що це таке, що потрібно військовополоненому, коли він повернеться додому. І намагаюсь всіма способами повертати хлопців спілкуючись з різними посадовими особами».

Надалі Влад Задорін також планує працювати у напрямку співпраці з посадовцями інших країн у напрямку повернення військовополонених. Він наголошує, що за повернення наших захисників треба обов’язково боротися:

«Випускають тих, за кого борються. Повинні батьки боротись за свою дитину чи рідні. Виходьте на мітинги, оббивайте всі пороги, добивайтесь справедливості, ідіть до Червоного Хреста. Якщо у нас як сьогодні зібралось коло Червоного Хреста до 50 людей – це взагалі нічого. Збирайтесь у маси і вирішуйте це питання. Тому що Червоний Хрест повинен впливати на обмін і на утримання наших військовополонених… Я сам беру участь кожної неділі у підтримку військовополонених у нас в Одесі. Неважливо чи то «FreeЗміїний», чи то «FreeАзов», неважливо, я все одно іду і підтримую цей рух».

Військовий також додав, що хоча раніше й радили не афішувати інформацію про військовополонених, зокрема про те, як відносяться до них у полоні, насправді українських захисників як катували, так і катують:

«Раніше говорили, що не потрібно давати інтерв’ю про те, як до вас відносяться у полоні. Але згодом, коли пройшов термін, як відносились до наших військовополонених, як ми говорили в інтерв’ю про їхнє ставлення до нас, і до них так ставились. Коли ми мовчали, до них так же ставились. Нічого не змінилось взагалі. Тому потрібно людям, по-перше, говорити про утримання і нагадувати іншим людям про те, що люди в полоні. Що полон – то пекло. Україна знає про це все. Інші країни про то навіть не здогадуються. Потрібно їздити навіть і туди, робити мітинги, розповідати людям про утримання наше, про те, що там люди наші взагалі знаходяться».

Наостанок Герой поділився, що продовжує активно спілкуватися з побратимами, які також повернулися з неволі додому. Деякі з них вже одружилися, а незабаром зробити пропозицію коханій планує і сам Влад Задорін.

Повне інтерв’ю журналістки ТСН з Владом Задоріним можна подивитися за посиланням: 

Підготувала Амєлія МИЙНОВА