В Ізмаїлі є лікарі, яких впізнають не за посадами, а за особливою тишею, що миттєво настає в палаті, варто їм лише переступити поріг. Їх знають за спокоєм у голосі, за впевненістю кожного руху та за тим неймовірним моментом, коли людина, яка ще вчора була повністю залежною від апарата штучної вентиляції легень, сьогодні нарешті робить свій перший, такий важкий і такий важливий, самостійний вдих. Одним із тих, хто врятував уже не одне життя в нашому місті, є Ігор Георгійович Філіп — лікар вищої категорії та завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії Ізмаїльської міської центральної лікарні. Нагороджений знаком відзнаки Президента України та ювілейною медаллю «25 років Незалежності України». Та попри почесні державні відзнаки та медалі, сам він зізнається, що найбільша нагорода для нього — це не знаки на грудях, а та справжня радість, коли пацієнт всупереч усьому повертається до життя.

Він народився в Молдові, у родині людей, чиє життя було цілком далеким від медицини. «Я став першим медиком у нашому роду — не було в нас ані лікарських династій, ані відомих професорів; просто звичайна сім’я, де в мене, мабуть, просто прокинулося таке покликання», — ніби між іншим згадує лікар. Йому змалечку подобалася біологія, він любив розбиратися в тому, як влаштований людський організм і чому б’ється серце, проте справжній перелом стався у четвертому класі, коли його мама потрапила на операційний стіл. Хлопчик тоді годинами спостерігав за лікарняним життям і раптом усвідомив, що йому подобається допомагати людям і те особливе відчуття, що ти дійсно можеш на щось вплинути.

Шлях у професію був довгим: спочатку медичний коледж у Бєльцях із першими практиками та ночами без сну, а згодом — шість років навчання в університеті імені Тестеміцану в Кишиневі та ще чотири роки напруженої резидентури (це як інтернатура в наших медичних університетах). «Я був резидентом на великій клінічній базі протягом чотирьох років, тож усі найскладніші патології та випадки проходили через мої руки — це була неймовірно жорстка школа, але саме вона й виковала мене як фахівця», — каже Ігор Георгійович. Щоб набратися досвіду та допомогти родині, він поєднував навчання з роботою в кардіоінституті та на «швидкій», де перше ж чергування з важким ДТП та інфарктами дало йому чітко зрозуміти: його тягне саме туди, де найважче і де кожна секунда вирішує питання життя чи смерті.

У 2011 році доля привела його до Ізмаїла — міста, де він ніколи раніше не був, але тут народилась його дружина. Починав звичайним ургентним анестезіологом, поступово збільшуючи навантаження, поки реанімація росла разом із ним. Уже у 2013-му Ігор Георгійович очолив відділення, ставши згодом членом Української та Європейської асоціацій анестезіологів, проте, коли мова заходить про успіхи, він ніколи не говорить про себе одного.

«Без медсестер ми — як без рук, адже я можу лише планувати та призначати, але кожну хвилину поряд із пацієнтом проводить саме сестра, виконуючи крапельниці та стежачи за показниками; якщо випадає хоча б одна ланка — вся система починає хитатися», — переконаний завідувач. Для нього відділення стало другою сім’єю, де важливий кожен: від лікаря до санітарки. Сьогодні він із болем говорить про кадровий дефіцит, спричинений війною, адже з десяти необхідних лікарів залишилося лише п’ятеро, а з двадцяти медсестер — лише вісім. «Війна забрала багатьох. Хтось поїхав за чоловіком. Хтось виїхав із країни. Хтось пішов на фронт»

Про себе Ігор Георгійович каже просто: «Я — екстремал». Йому подобаються критичні випадки, коли пацієнти проходять крізь справжнє «реанімаційне пекло», а потім, через тижні на апаратах, нарешті встають на ноги й готуються до виписки. «Ми з ними стаємо майже як родичі — вони потім заходять обійнятися, і ти розумієш, що все було недарма». При цьому лікар уникає прогнозів, адже знає, що медицина — це не лише протоколи: «Буває, все йде добре, а потім — раптове ускладнення; а буває, що ми вже не віримо, а людина виходить. Чим більше працюю, тим більше думаю, що десь там за нами є хтось, хто теж приймає фінальні рішення».

Він не приховує втоми, згадуючи п’ятидобові зміни, та чесно каже про вигорання: «Якщо зациклюватися на кожній втраті, кар’єра швидко закінчиться, бо треба вміти перемикатися — поруч на допомогу чекають інші пацієнти». Попри шалений ритм і те, що його рідна мова — румунська, наполегливо вивчає українську через фільми та розмови, а у вільний час знаходить спокій у роботі руками — будь то квіти чи ремонт дрібних речей, де теж відчуває азарт: «а раптом запрацює?».

Своє майбутнє Ігор Філіп бачить лише в Ізмаїлі та мріє, що колись його діти теж оберуть цей шлях, бо вважає медицину найкращою та найбільш «живою» професією у світі. «Моя доля — тут. Коли закінчиться війна, ми обов’язково зберемося всім колективом, як велика родина, щоб нарешті разом відсвяткувати всі наші свята», — мріє він вголос. А наостанок радить усім просто любити свої сім’ї, вірити в Бога та сподіватися на везіння, бо коли людину по-справжньому чекають і люблять вдома — вона обов’язково захоче жити.

Ігор Георгійович не любить гучних фраз, але кожного ранку знову заходить туди, де ведеться боротьба за найголовніше, і щоразу, попри все, знову обирає — життя.