Поки місто живе між тривогами й тишею, у пологовому будинку народжуються діти — доношені й зовсім крихітні, сильні й беззахисні. Уже понад 40 років лікарка-неонатологиня Ольга Притулко допомагає їм зробити перший вдих, залишаючись «невидимою» для більшості. В інтерв’ю вона відверто говорить про передчасні пологи під час війни, страхи сучасних батьків і щоденну роботу тих, від кого починається життя.

Наша розмова розпочалася з питання, яке сьогодні хвилює чи не кожну родину, що чекає на поповнення.

— Чи багато зараз народжується дітей, які потребують допомоги неонатолога? Чи змінилася ситуація за останні 10–15 років?

— Так, таких дітей стало більше. Недоношених — значно більше, ніж раніше. Мами не доношують вагітність. Чому? Причин багато. Війна. Постійний стрес, тривога, життя «на валізах». У половини жінок чоловіки або на війні, або за кордоном. Це колосальний психологічний тиск, і він безпосередньо відбивається на перебігу вагітності.

Був період, коли ми приймали багато жінок-біженок. Приїжджали з-під Маріуполя — я добре пам’ятаю цих мам. Вони пережили такий жахливий стрес, що в них просто «запускалися» передчасні пологи.

Пам’ятаю й час, коли почалися масовані обстріли. Починають бомбити — і всі народжують. І доношені, і недоношені, і з ускладненнями. Лише сирена завила — а в нас уже кесарів розтин, вакуум, реанімація… Стрес робить свою справу.

— Неонатологи рятують життя з перших хвилин. Ви відчуваєте це як особливу місію?

— Знаєте, я давно цього не романтизую. Для мене це просто робота. У кожного вона своя. Хтось не дихає — я йду й допомагаю йому задишати. Комусь потрібна апаратна вентиляція — підключаємо. Комусь — ліки, комусь — допомогти легеням розкритися. Монітори, катетери… Це не подвиг і не піар. Це щоденна праця. Ми не робимо нічого надзвичайного — просто допомагаємо дітям адаптуватися до життя. Прийшла на роботу — і працюю.

— Ви одразу стали неонатологом?

— Так. Закінчила Кишинівський медичний інститут. Після розподілу десять років працювала в Кілії. Там не було лікаря, і мене направили в неонатологію. Потім переїхала сюди. У Кілії — 10 років, тут — уже 30. Від 1993 року. Звичайна лікарська робота.

— Пам’ятаєте свого першого маленького пацієнта?

— Ні, це неможливо. Тоді дітей було дуже багато. По 50–60 у відділенні. Пологів — 10–12 на добу. Щоденні обходи. Усіх не запам’ятаєш.

— Сучасні мами достатньо підготовлені до «мамства»?

— На жаль, ні. Більшість — зовсім неготові. Нещодавно жінка народила тут другу дитину. Каже: «Першу я народжувала в ОАЕ — мене виписали через чотири години, бо я пройшла повний курс підготовки, і чоловік теж». А тут — мами не знають елементарних речей.

Вони не знають, що немовля потрібно годувати 10–12 разів на добу. В емоційній ейфорії, в телефонах — усім повідомляють, що народили. А базові знання — відсутні.

Питаю: «Скільки разів дитина какала?» — «Не знаю… Мама прийде — подивиться». Питаю: «А ви хто?». А вона з подивом: «Ну… теж мама».

Не дивляться дитину всю ніч, не знають, що таке сечокислий криз і що це нормальний стан. Лякаються, викликають «швидку», дитину госпіталізують. Дехто навіть не знає, як виміряти температуру немовляті: купили термометр — і не знають, куди його ставити.

— Раніше була обов’язкова «Школа мами». Вона існує зараз?

— Є, але ходять одиниці. Раніше це було обов’язково. А тепер — тривоги, дорога, багато немісцевих… На жаль, відвідуваність мінімальна.

— З ким працювати найважче?

— Із дуже молодими. Раніше були 16–17-річні, зараз майже немає — мабуть, виїхали. Більшість тепер — за 30, за 40. Вони відповідальніші, з ними легше. Хоч бувають винятки. Одна мама у 25 років не знала, як запеленати дитину. Кажу: «У школі ж були «Основи здоров’я»?» — «Були… Але ми не ходили».

— Коли ви вирішили стати лікарем? Це була дитяча мрія?

— У школі нас було четверо подруг. Ми разом поїхали вступати до Молдови: двоє — в медичний, двоє — в педагогічний. Я подала документи на педіатрію — там конкурс був нижчий. Мені було 17 років, що я тоді розуміла? Насправді мріяла вступити в гідрометеорологічний — прогнозувати погоду. Але хотіла серед подруг тільки я, та й сама не поїхала. Так і вступили всі разом.

У моїй родині медиків не було. Усе сталося спонтанно, випадково. І ось уже понад 40 років я в медицині.

— Що ви читаєте? Лише фахову літературу?

— Ні. Медичну майже не читаю. Уся актуальна інформація постійно оновлюється на конференціях. Наш пологовий будинок курує Фонд Пінчука, проєкт «Колиски надії». Щороку в Києві збираються всі неонатологи України. Це міжнародний рівень: приїжджають читати лекції фахівці з Японії, Норвегії, Китаю, Нідерландів, Австрії… Кожен привозить щось нове, і цієї інформації вистачає на цілий рік.

А у вільний час читаю езотерику й психологію. Мене цікавить багатовимірна медицина — умовно кажучи, медицина майбутнього. Там, де традиційна медицина часто безсила, вона іноді дає результат. Але це шлях довгий, серйозний, і він - про роботу над собою.

— Тобто ви вважаєте, що традиційна медицина лікує не все?

— А що вона вилікувала остаточно? Багато хвороб просто переводяться в хронічні. Нежить — лікуєш чи не лікуєш, а за тиждень мине. А потім повертається. А тут ідеться про роботу з причинами, а не лише з тілом.

— Ви себе так лікуєте?

— Періодично. Але це потребує часу й повної зосередженості. Потрібно дві години тиші. У моєму ритмі це майже нереально, тому роблю це о п’ятій ранку, коли всі сплять.

— Ви майже не приймаєте ліків?

— Практично ні. Медицина лікує фізичний рівень, а багато хвороб починаються набагато глибше.

— Тому, на вашу думку, більшість захворювань стають хронічними?

— Саме так. Серце, суглоби, ревматизм… Найчастіше лікують симптоми, а не причину.

Щодо читання, то романи я не читаю — вони мене вже не чіпляють. Фільми теж майже не дивлюся. Це все вигадані історії. Читаю про людей, які пройшли через важкі випробування й знайшли свій шлях.

Ми живемо в час, коли страх і образи стали звичними супутниками. Але їх важливо одразу відпускати. Образився? Попроси пробачення в себе за те, що допустив цю емоцію. Це дуже важливо.

Я спочатку прошу пробачення в Бога, потім — у себе, а вже тоді вчуся прощати. Це етапи, які потрібно проходити знову і знову, доки не відчуєш, що відпустило.

— А страх?

— Страх треба прожити. Пройти крізь нього. Усвідомити, що він проходить через тебе і йде далі. Люди дуже бояться: захворіли, щось знайшли — і страх сковує. Вони бояться навіть мислити самостійно.

А страх зараз є в усіх. Особливо під час нічних атак. Страх — не лише за себе, а за рідних. І це нормально. Але він не має керувати людиною, паралізувати мислення.

— Ви під час тривог не ходите в укриття?

— Ні. Жодного разу. Раніше могла піти у ванну. Хто хоче — йде, хто ні — залишається. Усі це знають.

— Ви присутні майже на всіх пологах. Можете одразу сказати, здорова дитина чи ні?

— Ні, звісно. Так ніхто не скаже. Якщо малюк народився, закричав, порожевів — значить, легені розкрилися, серце б’ється. Дякуємо Богу — він живий. А далі вже спостерігаємо.

У нас немає діагнозу «здоровий». Є діагноз — «період адаптації». Бо ми не знаємо, що переживала мама під час вагітності, які були навантаження, стреси. Дитина народжується — і починає свій шлях.

— Але ж є діти, яких одразу кладуть у кювези?

— Так, якщо є показання. Маловагові — до кілограма чи трохи більше — вони самі не втримуються, їх одразу переводять до нас. Є діти, яким потрібен кисень з перших хвилин життя.

Нещодавно були двійнята — зовсім маленькі. Один важив 1100 грамів, другий — 1200.

— До якого стану ви їх «доводите»? З якою вагою виписують?

— За ситуацією. Чіткої норми немає, але зазвичай — від двох кілограмів. Два кілограми — це вже «людинка», з якою можна їхати додому.

Навіть якщо мама ще не вміє доглядати — навчимо. До моменту виписки вони вже багато чого знають.

Була в нас мама: пояснюю — підгузок треба міняти частіше, не раз на добу. «Бідна попа», — кажу. А вона: «То мама дивилася». Ну що ж — навчимо і маму, і бабусю.

— Про грудне вигодовування сьогодні багато говорять…

— І правильно говорять. Кращого за грудне вигодовування немає — це сто відсотків. Але жінка має бути готовою й розуміти, що це таке.

У нас є чудова фахівчиня з грудного вигодовування — Настя Данілова з жіночої консультації, прекрасний психолог! Послухаєш її — і хочеться годувати грудьми. Вона так доносить інформацію, що жінки просто надихаються. Хто ходить — у тих усе добре.

Буває, мама не розуміє, що дитина голодна, і цим створює проблеми.

Колись учили: між годуваннями має бути три години. А тепер — 10–12 разів на добу. Годування на вимогу: через годину, через пів години — як просить.

Дитина народжується — і одразу на груди матері. Не відокремлюємо. У першу добу молока майже немає — є молозиво, концентрат. Дитині вистачає буквально чайної ложечки, тому вона смокче часто й потроху.

На другу доби — перехідне молоко. На третю — приходить молоко, і дитина починає їсти рідше.

Перші шість місяців — лише грудне вигодовування. Потім прикорм. Але груди — до двох років, а зараз і до трьох. Дитині потрібна мама поруч, поки не сформується емоційний захист. Контакт мами й дитини — незамінний.

— А якби можна було повернути час назад — ви б знову обрали медицину?

— Ні. Чесно — ніколи. За сорок років роботи… Моє життя не склалося через медицину. Постійно порушений сон. Я не пам’ятаю, коли востаннє спала вісім годин поспіль. Постійна готовність: подзвонять — треба їхати.

Два роки без відпустки. П’ять днів відпочинку — мій «рекорд».

І ще — я дуже важко переживаю за «важких» дітей. Хтось може відсторонитися, а я — ні. Такий характер.

А ще ми, неонатологи, - «лікарі-невидимки». Жінка дякує акушеру-гінекологу — і це справедливо. А нас часто не бачать, хоча ми поруч у кожному складному випадку. Так і називали — «невидимі». Навіть стаття колись була: «Лікарі-невидимки». Молодь через це й не дуже йде в професію.

— Скільки дітей пройшло через ваші руки?

— Друге покоління — точно. Можливо, вже й третє.

— Ви займалися спортом?

— Не встигла. У школі трохи — і все. Зараз мене більше цікавлять китайські практики. Прості вправи — а відчуваєш, як тіло оживає.

Ранок у мене починається з дихальної гімнастики, трохи китайських вправ. Подякувати Богу, помолитися — і вперед.

Я бачила в Китаї, як пенсіонери виходять у двір і разом роблять зарядку. У нас якщо й виходять — то частіше перекурити. А рухатися треба. Бо за вас цього ніхто не зробить.

— Ким би ви стали, якби не медицина?

— Можливо, бухгалтером. Я люблю рахувати. Якось випадково потрапила в медицину — і «зависла» тут на все життя.

— А коли скажете: «Все, втомилася»?

—Але, здається, цей момент не настане. Нема кому передати роботу. Я б і пішла, але совість не дозволяє — діти ж є. А хто, як не ми?

— Часто зараз відмовляються від дітей?

— За рік — один-два випадки. Раніше було значно більше.

— Пам’ятаєте той страшний випадок із немовлям у сумці на підходах до пологового будинку?

— Пам’ятаю. Після цього й з’явилося «вікно надії». Воно й зараз є. Але тепер частіше просто дзвонять у двері, залишають дитину й тікають. Одного малюка так залишили просто на ґанку.

Раніше такі випадки були по всій Україні. Це страшно. Зараз, слава Богу, такого майже немає. Народжують переважно жінки за 30. І в 35, і в 40, і навіть у 45 — нормально. Особливо ті, хто раніше боявся.

— Що б ви сказали майбутнім і теперішнім батькам?

— Вчіться. Читайте. Готуйтеся до вагітності й до появи дитини. Бо багато хто не знає елементарного.

Ось приклад. Молоді батьки, обидва з вищою освітою. Прочитали, що в кімнаті має бути 22–24 градуси. Зробили. Але дитину одягли дуже легко. Малюк змерз, посинів, перестав їсти. П’ять днів життя. Його просто було холодно.

І таких історій багато. Дитина — це не котик і не песик. Це людина зі своїми потребами. Вона має бути бажаною, запланованою.

Пуповина відпаде вдома — це нормально. Виписка на другу добу — нормально. Головне, щоб удома на дитину чекали розуміння, любов і готовність бути батьками.

— Дякую за розмову.

Джерело: Ізмаїльська міська центральна лікарня