14 березня в Україні відзначають День добровольця. Яскравим прикладом цих відважних людей є уродженець села Нова Некрасівка Ізмаїльського району Максим Дмитрієв, який на четвертий день повномасштабного вторгнення приєднався до 88 окремого батальйону морської піхоти. Донеччина здавна була знайома Максиму, адже за його плечима роки несення служби в зоні АТО. Але ніхто з рідних навіть не міг й уявити, що цей край стане для нього місцем загибелі.

9 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Сторожове сержант Дмитрієв з позивним “Філ” загинув. Інтернет-видання «Махала» поспілкувалося з дружиною та побратимами загиблого військового, аби з’ясувати яким він був, які плани не встиг реалізувати та як сьогодні живе його родина.

Лінь не була частиною його характеру 

Максим народився 31 липня 1984 року. В рідному селі закінчив школу. Трохи згодом чоловік вивчився на зварювальника та пішов працювати на судноремонтний завод. У 2002 році, коли настала потреба, Максим поїхав на заробітки, а після свого повернення організував у рідному селі будівельно-ремонтну бригаду, власноруч побудувавши декілька будинків. 

«Чоловік був надзвичайно працьовитою людиною, він не терпів бездіяльності. Лінь не була частиною його характеру, не було в нього такої звички», – розказує дружина Максима Віра.

З військовою справою чоловік був знайомий давно, адже у 18 років проходив строкову службу в армії, а у період АТО захищав рідну країну у складі 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Тож, із самого початку повномасштабного вторгнення Максим добровільно прийшов до військкомату та добився того, щоб його мобілізували. 28 лютого 2022 року чоловік вже перебував у розвідвзводі 88 батальйону.

Серед морпіхів у Максима одразу з’явився друг  – Олександр Іваненко з позивним “Бородушка”, з яким вони пліч-о-пліч виконували бойові завдання до останнього подиху. На знак вірності й дружби чоловіки навіть зробили на тілі однакові татуювання: «88 ВР» (88 розвідвзвод).

Захисник виконував бойові завдання на території Одеської області, а також на  Авдіївському напрямку в районі населених пунктів: Водяне, Опитне, Нетайлове,  Веселе, Красногорівка, Новобахмутівка, Новокалинове. Воїн був задіяний у проведенні штурмових дій населеного пункту Давидів Брід Херсонської області, й до того ж виконував свій військовий обов’язок у районі села Красногорівка Донецької області. Останніми у службі Максима стали села Сторожове-Старомайорське Донецької області.

Побратими Максима зазначають, що після вибуття зі строю штатного командира взводу (він отримав поранення), сержант Дмитрієв успішно виконував його обов’язки і проявив себе як сміливий, досвідчений та рішучий командир. За високу професійність воїна допустили до урочистого складання Клятви морського піхотинця та здобуття почесного права носіння берета. Також, з нагоди Дня морської піхоти, сержанта нагородили цінним подарунком (тактичним ножем) від Командувача ВМС Збройних Сил України. 

За особисту мужність і стійкість, проявлені під час успішного виконання бойових завдань в районі Херсонської області, Максим був нагороджений відзнакою Міністра оборони України – нагрудним знаком “За зразкову службу”, а також за успішне виконання бойових завдань на Авдіївському напрямку він був нагороджений державною нагородою – медаллю “За військову службу Україні”. Наразі командуванням батальйону захисник представлений до нагородження орденом “За мужність” ІІ ступеню (посмертно). Але остаточне рішення стосовно цього питання – за Президентом.

«Я дуже ціную і бережу нагороди Максима, адже діти та медалі – це все, що в мене залишилося на згадку про чоловіка», – ділиться вдова.

 

Кохання тривалістю в життя

Майбутнє подружжя познайомилося на початку літа у 2000 році. Максим тоді працював охоронцем на причалі разом із братом Віри, який попросив його забрати ключі від хати у сестри. Так і відбулася їхня перша зустріч, а потім Максим ще багато разів навідувався до дівчини. І хоча Віра на той момент вже мала маленьку дитину, хлопця це не зупинило. Спочатку, начебто, їх відносини були жартівливими, проте вони обидва прив’язалися один до одного. 

«Максим тоді казав, що як тільки йому виповниться 18 років, то він одразу поведе мене до РАГСу. Але я була старша за нього на 4 роки й, звісно, хотіла, щоб він ще підріс», – з усмішкою згадує Віра. 

А потім Максима призвали до строкової служби. Романтичний юнак постійно викликався здавати кров (бути донором), адже в медичному закладі був телефон і він міг зателефонувати коханій дівчині, бо ж мобільних телефонів тоді ще не було…

Попри велике кохання пара так і не встигла зареєструвати свій шлюб офіційно і понад 20 років прожила як цивільне подружжя. Офіційно зареєструвати шлюб вони мріяли після закінчення війни, коли Максим повернеться додому….

Попри всі виклики на життєвому шляху, Максим був чудовим батьком як для доньки Віри, так і для спільного сина Максима. Хлопчик, до речі, названий на честь батька. І недаремно, адже він схожий на тата в усьому: від зовнішності до поведінки та міміки.

Історія виникнення прізвиська

Побратими знали Максима як Філа. Зазвичай військові самі обирають собі позивні, однак прізвисько “Філ” чоловік отримав від своєї дружини ще задовго до війни.

“Філошко” – саме так жінка називала свого чоловіка, коли була зла на нього. Коли Максим чув це прізвисько то він прекрасно розумів настрій Віри. В черговий раз, коли  жінка назвала чоловіка цим прізвиськом, вона в серцях недоговорила його і вийшло скорочено «Філ»:

«Я хотіла крикнути на нього, при цьому сказала: «ах ти ж Філ замість Філошко, і так воно і прижилося. А коли він уже поїхав на війну, то всім хлопцям сказав, що дружина його називає Філом, тож і для них він став Філом», – розказує жінка.

На Донеччині я передчувала, що ми більше ніколи з ним не побачимось

23 лютого 2023 року Максим востаннє був вдома, на той час він був у відпустці. А у кінці травня, передчуваючи щось неладне, Віра поїхала до чоловіка на Донеччину й оселилася в прифронтовому селі. Там родина провела разом декілька днів.  

«Тоді я просто дивилася йому в очі, намагаючись запам’ятати цей момент. Мені здається я розуміла, передчувала, що більше ніколи з ним не побачусь», – каже жінка.

В переддень перед загибеллю Максим з Вірою спілкувалися телефоном. Чоловік попередив жінку, що рано вранці він виїжджає на бойове завдання. Але більше на звʼязок він не вийшов. І Віра все зрозуміла…

«Діти намагалися мене заспокоїти, але я чітко знала, що він знайшов би будь-який спосіб зі мною зв’язатися. А трохи пізніше мені зателефонували з військкомату та підтвердили мої припущення», – із сумом згадує Віра.

Детальними обставинами загибелі воїна поділився із нами один із його побратимів:

«В ніч з 09 на 10 червня 2023 року сержант Максим Дмитрієв загинув смертю Героя поблизу населеного пункту Сторожове Волноваського району Донецької області під час виконання бойового завдання з супроводу на передові позиції групи інженерного загородження, внаслідок прямого влучання в броньований автомобіль “Козак-2” керованої авіаційної протитанкової ракети з ворожого гелікоптеру Ка-52»,  – поділився побратим з позивним “Штурвал”.

Життя сімʼї після втрати опори

Сьогодні Віра разом з дітьми продовжує жити в селі Нова Некрасівка. Вона майже одразу звільнилася з роботи, адже їй було морально дуже важко пережити втрату. Донька Наталя вже повнолітня, а син закінчує 11 клас і стоїть перед вибором майбутньої професії.

І хоча з моменту загибелі рідної людини пройшло дуже мало часу, родина намагається жити далі, підлаштовуючись під нові життєві обставини.

Джерело: mahala