Сьогодні я розпочну розповідь про маловідомі сторінки історії Південної Бессарабії. Ця публікація розповідає про життя нашого краю у різні часи.

Рання історія

Територія сучасної Одещини була заселена вже наприкінці раннього палеоліту (понад 40 тис. років тому). Стоянки первісних людей, які займалися полюванням та збиранням, виявлені на території міста Білгорода-Дністровського та біля села Іллінки Біляївського району. У період мезоліту (12–8 тис. років тому), у зв'язку з винаходом луку, полювання поступово набувало індивідуального характеру, широко було поширене рибальство. Короткочасні стоянки цього часу розташовувалися здебільшого на дюнах біля берегів річок нинішнього Одеського регіону, а також берегами річок та озер міжріччя Дністра та Дунаю. Саме тоді з'явилися перші ознаки приручення тварин; намітився поступовий перехід від форм господарства, що присвоюють, до відтворювальних – скотарства і землеробства, широке поширення яких відбувалося в період неоліту (VI–IV тисячоліття до н. е.). На території нинішньої Одеської області відомо понад 300 пам'яток ІV–ІІІ тисячоліть до н. е. Багато їх в Ізмаїльському та Білгород-Дністровському районах.

В епоху міді(з 3500 по 1700 рр. до н. е). на территорії сучасної Південної Бессарабії мешкали дві основні групи родинних землеробських племен. Найбільш відомими пам'ятниками на той час є поселення, досліджені біля сіл Озерне та Нагірне Ізмаїльського району, а також біля міста Болграда.

У І-ІІІ ст. н. е. Північно-Західне Причорномор'я зазнало римського завоювання. Про перебування тут римських легіонів свідчать, наприклад, розкопані в Тирі (територія сучасного Білгорода-Дністровського) оборонні стіни з вежами, що оточували місце розташування римського гарнізону, і залишки укріпленого римського табору біля села Орлівки на Дунаї (Ізмаїльський район).

Населення Північно-Західного Причорномор'я з часом збільшилося за рахунок ранньослов'янських племен, що поступово переселялися сюди з лісостепу – носіїв Черняхівської культури (III–VI ст. н. е.). Річка Дунай у цей час була північним кордоном Візантії. Прокопій з Кесарії – політичний діяч та історик, сучасник імператора Юстиніана I (527–565 рр.) повідомляє, що «на тому боці річки Дунаю, неподалік його берега... склавини і анти мають своє житло...», але дає також опис військових зіткнень Візантії з ними та звертає увагу на військові невдачі Візантії.

Сучасні вчені вважають, що саме в цей час відбувся візит полянського князя Кия до Константинополя, де імператор із почестями прийняв його. Повертаючись зі столиці Візантії, Кій спробував закріпитися на Дунаї. Літописець повідомляє, що Кий «възлюби место, и сруби градокъ малъ и хотяше състи с родом своим... еже и доныне наречють дуниайци городище Киевець».

У VIII ст. у міжріччі Дністра та Дунаю осіли алано-болгарські племена, асимільовані надалі слов'янами. Залишки їх поселень виявлено у Болградському та Ізмаїльському районах. Тут, а також у Білгород-Дністровському районі розташовані залишки поселень періоду Київської Русі, дослідження яких продовжуються. Стародавні літописи свідчать, що степові простори нинішньої Одеської області, насамперед міжріччя Дністра та Дунаю, у період Київської Русі відігравали велику роль в історії давніх слов'ян. За деякими даними, через ці землі пролягав шлях київських князів Олега та Ігоря, які здійснили знамениті переможні походи на Константинополь (907 та 944 рр.).

У літопису «Повість временних літ» розповідається, що київський князь Святослав Ігорович із 60-тисячним військом швидким ударом опанував 80 «болгарських міст» і зупинився в гирлі Дунаю, біля міста Переяславця, про яке говорив: «то є середина землі моєї».

Придунайські землі перебували у сфері впливу Київської Русі ще на початку XII століття. У 1116 р. син київського князя Володимира Мономаха – В'ячеслав з Фомою Ратибором здійснили похід на Дунай, до Доростолу, а посланий Володимиром Мономахом Іван Войтишич того ж року посадив посадників по Дунаю.

Освоєння слов'янами низовин Дністра, Пруту і Дунаю, що почалося ще в перших століттях н. е., забезпечувало вихід до Чорного моря та сприяло виникненню тут багатьох руських міст, зокрема Дрествіна, Текуча, Малого Галича (Галаца), Бєлгорода, Романова Торга та інших.

Дунай на той час був природним кордоном між Візантією і Галицьким (після 1199 р. – Галицько-Волинським) князівством. Узбережжя Чорного моря від Олешя до Галаца (на березі Дунаю) було під владою галицько-волинських князів. Тут, «зачинивши ворота Дунаю», Ярослав Осмомисл «суди рядив».

У XV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. Влада його феодальних правителів поширювалася і на Північне Причорномор'я, зокрема на землі, що лежали між Бугом та Дністром (більша частина території нинішньої Одеської області). Задністровська ж частина, що мала тоді назву Буджак – історико-географічна область між гирлами Дунаю та Дністра – потрапила під владу Молдавського князівства. Нині тут розташовані Ізмаїльський, Білгород-Дністровський та Болградський райони. Однак з 1456 р. Молдова стала данником Туреччини, а потім остаточно підпала під турецьке ярмо. У багатьох стратегічно важливих пунктах цього періоду – Кілії, Білгороді, Хаджибеї та інших – розташовувалися турецькі гарнізони.

(Далі буде)

Ігор ОГНЄВ.