«Молодь боїться не медицини, а роботи», – медсестра з Ізмаїла про понад 30 років стажу та людей, яких не можна залишати самих
Олександра Юніченко майже 36 років працює в медицині, понад 30 із них – в Ізмаїльській міській центральній лікарні. Вона готує пацієнтів до наркозу, працює в реанімації, навчає молодших колег і допомагає людям долати страх перед операціями.
За цей час жінка пережила втрати, сама двічі перенесла складні операції, а нині її чоловік і син служать у війську. Як медицина стала справою її життя та що допомагає залишатися в професії десятиліттями – читайте нижче.
«Дорослі теж часто бояться»
Перед операцією пацієнти часто хвилюються, адже опиняються в незнайомому середовищі. Тому важливо допомогти їм заспокоїтися.
«Ми підходимо до пацієнта, уточнюємо, чи були алергічні реакції, як він ставиться до наркозу та до медичного персоналу. Люди різні. Дорослі теж часто бояться», – розповідає Олександра.
Медсестра забезпечує венозний доступ, контролює тиск, пульс і сатурацію (ред. – рівень насичення крові киснем), перевіряє апаратуру. Від того, наскільки злагоджено працює команда, залежить безпека людини.
З венами, каже Олександра, проблеми трапляються – особливо в пацієнтів старшого віку та людей зі слабкими або так званими «втікаючими» судинами:
«У мене не буває, щоб не вдалося потрапити у вену. Якщо потрібна вена – значить, вона має бути. Під час деяких операцій потрібні навіть дві, залежно від втручання».
Про свою роботу Олександра говорить прямо. Не приховує, що буває важко, що трапляються непорозуміння, що пацієнти й родичі іноді поводяться непросто.
Водночас вона переконана: навіть у складній ситуації людині часом потрібно не так багато – щоб її вислухали, пояснили, заспокоїли. А ще – щоб медична допомога була надана вчасно й уважно.
«Я сама виправила літеру «П» на «М» у довідці для вступу»
У родині Олександри багато хто працював у медицині: дядько був лікарем, тітка – фармацевткою, сестра – фельдшеркою, а мама майже 40 років працювала в дільничній лікарні. Проте батьки бачили доньку в іншій сфері.
У школі Олександра добре вчила історію та іноземні мови, тож їй навіть видали довідку для вступу до педагогічного училища.
Але жінка вже тоді знала, чого хоче:
«Я сама виправила літеру «П» на «М» у довідці для вступу. Приїхала з татом у Білгород-Дністровський і пішла до медичного училища. Тато тільки сказав: «Ой, що буде вдома…» Але підтримав мене. Я вступила без іспитів – оцінки були відмінні».
Спочатку працювала у Старій Некрасівці, а згодом прийшла до Ізмаїльської міської центральної лікарні.
Олександра зізнається, що були моменти, коли хотілося змінити роботу. І навіть розглядала можливість перейти до іншої установи. Та чоловік тоді сказав їй: «Ти знаєш, ти туди не підеш. Бо це не твоє. Твоє – тут».
«І, якщо чесно, він мав рацію. Досі не можу пояснити, чому тоді хотіла піти», – всміхається жінка.
«З неї буде хороший анестезист»
Першу зміну Олександра Юніченко пам’ятає досі. Після трьох днів стажування її поставили до роботи, і вона дуже хвилювалася. До лікарні привезли молодого чоловіка із Саф’янівської громади. Він їхав велосипедом із ферми, але додому не дістався – його жорстоко побили. Чоловікові було приблизно 29 років, у нього залишилися четверо дітей.
Медики готували пацієнта до операції. А за дверима чекали рідні – батьки й молода дружина, які молилися, щоб він вижив.
«Тієї людини вже немає… Це було найважче. Таке не забувається. За кожною цифрою – конкретна людина. Недарма кажуть, що це місце, де люди сперечаються з Богом. Ми повертаємо тих, хто без реанімації не мав би шансів», – каже вона і згадує Анну Волкову, завідувачку, яка створювала реанімаційне відділення й сама жила роботою.
З роками медсестра навчилася помічати те, що не завжди одразу видно на приладах.
«Першого пацієнта я відключила від апарата штучної вентиляції легень о четвертій ранку. Почула, що він починає дихати сам, і до приходу лікаря вже від’єднала його. Це було приблизно через шість років моєї роботи в реанімації», – пригадує вона ще один випадок у своїй роботі.
Тоді лікар Михайло Тимчук сказав: «З неї буде хороший анестезист». Олександра пройшла відповідні курси й продовжила працювати за цим напрямом.
Старшою медсестрою Олександра стала у 2020 році.
«Якщо я не права, виправте мене»
Жінка не приховує занепокоєння тим, що зараз медсестер бракує.
«Молодь боїться не медицини, а роботи. Приходили дівчата, подивилися, як ми працюємо, розвернулися й пішли. Бояться відповідальності, – розмірковує вона. – А ще знань... Я теж колись багато не знала. Але розуміла, що треба хотіти навчитися!»
Медсестринство, наголошує Олександра, – це не лише виконання призначень. Потрібно стежити за станом пацієнта, контролювати процедури, харчування, крапельниці, ін’єкції, зонди й катетери, вчасно помічати зміни. Призначення лікаря можуть оновлюватися щодня залежно від результатів аналізів, а медсестра має знати, що і коли необхідно зробити.
Тому й намагається виховувати собі зміну. Каже, що вже бачить дівчат, які могли б посісти її місце. Але для цього потрібні не тільки знання, а й внутрішній стрижень.
Свій стиль керівництва медпрацівниця називає прямолінійним.
«Я кажу: зробили – і працюємо. Якщо я не права, виправте мене. Головне, щоб робота виконувалася. Водночас готова вислухати кожного й допомогти», – підкреслює вона.
Колись, зізнається, була вибуховою, але згодом зрозуміла, що вчасно зупинитися – теж важлива навичка.
Олександра сама двічі опинилася в ролі пацієнтки й особливо гостро відчула підтримку колег: «Мені допомагали рідні, близькі, але колектив – це щось особливе. Мене зустрічали, підтримували. Я дуже вдячна!»
Ця підтримка виявляється і в повсякденних дрібницях. Колеги разом відзначають професійні свята, збираються на природі, вітають одне одного з днями народження. Олександра Іванівна любить пекти й, коли має час, приносить домашню випічку, а якщо часу немає, купує торт.
Навіть графіки святкових чергувань вона складає так, щоб нікого не образити: звіряє розклади за попередні два роки й намагається дотримуватися справедливості.
Дім, за словами жінки, переважно залишається для вихідних. Тоді вона гуляє з двома вівчарками. Колись це робили разом із чоловіком.
«Жити своїм життям, а не чужим»
Поки Олександра щодня допомагає пацієнтам у лікарні, її чоловік захищає Україну. До повномасштабного вторгнення він працював токарем на судноремонтному заводі, а після його початку долучився до територіальної оборони й досі служить. Минулого року чоловік отримав поранення, а цьогоріч його перевели до іншої військової частини.
На сході України служить і їхній син. Як розповідає Олександра, хлопцеві було 18 років, коли він самостійно підписав контракт і поїхав на службу, нікому нічого не сказавши
Тепер чоловік і син – на війні. Про власні переживання Олександра говорить небагато. Натомість повертається до того, що добре знає і вміє: роботи, колег, пацієнтів.
Їй було б цікаво побачити, як працюють великі клініки в Україні чи за кордоном: як організована робота реанімації, як готують пацієнтів до наркозу, в яких умовах працює медичний персонал. Не для порівняння, а щоб дізнатися щось нове.
А коли її запитують, що найважливіше вона зрозуміла за роки роботи, Олександра відповідає вже не про медицину, а про життя:
«Треба вміти зупинитися. І навчитися жити своїм життям, а не чужим. Це, мабуть, найскладніше».
За словами жінки, досвід навчив її розуміти, коли потрібно діяти швидко, коли – терпляче чекати, а коли – просто бути поруч. У реанімації іноді рахунок іде на хвилини. Та й поза лікарнею присутність і підтримка іншої людини можуть важити не менше за слова.
