Зустріли Героя живим коридором на в’їзді до рідного села Багате. Люди ставали навколішки, тримаючи в руках квіти, схиляли голови перед подвигом молодого Захисника. У цій мовчазній шані було все: безмежна вдячність, гіркий біль утрати, гордість за свого земляка й молитва за його душу. Кожен, хто прийшов провести Євгена, віддавав йому останню шану — щиро, з відкритим серцем, із невимовним сумом.

Живий коридор став дорогою останньої зустрічі. Дорогою, якою Герой повернувся додому назавжди — до рідного села, до землі, яку захищав, до людей, заради яких не побоявся стати на боротьбу.

Євген Мінженер народився в селі Багате. На початку повномасштабного російського вторгнення йому було лише 17 років. Тоді він жив у Туреччині, далеко від вибухів, обстрілів і щоденної небезпеки, яка охопила Україну. Але відстань не змогла віддалити його серце від Батьківщини.

Звістки про російські злочини, понівечену Бучу, зруйновані міста, скалічені людські долі, про захисників Маріуполя, які опинилися в полоні, глибоко відгукнулися в душі юнака. Він не зміг залишитися осторонь. Не зміг спокійно будувати власне життя, знаючи, що його країна бореться за право існувати.

Після досягнення повноліття Євген повернувся в Україну. Це був його свідомий вибір — повернутися додому й стати на захист рідної землі.

У березні 2023 року він долучився до лав 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного. Розпочав службу оператором безпілотників, а згодом став головним сержантом і командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.

Його бойовим позивним стала «Андатра». За цим ім’ям стояли бойовий досвід, відповідальність за побратимів, непрості рішення та щоденна праця на передовій.

Євген був серед тих, хто наближав перемогу не гучними словами, а конкретними діями, мужністю та вірністю військовій присязі.

Він був зовсім молодим, але війна змусила його рано подорослішати. Взяти на себе відповідальність, навчитися діяти в небезпеці, цінувати плече побратима й розуміти справжню ціну свободи.

10 квітня 2025 року доля завдала Євгенові одного з найтяжчих ударів. У автомобіль, у якому перебував військовий, влучив ворожий безпілотник. Поранення призвело до ампутації ноги.

Попереду були операції, біль, протезування та тривала реабілітація. А згодом — ще одне важке випробування: після встановлення першого протеза Євгенові довелося пережити реампутацію й починати шлях відновлення спочатку.

Те, що для багатьох стало б межею можливостей, для нього стало ще одним викликом, який він вирішив подолати.

Знову вчитися рухатися, знову звикати до зміненого тіла, знову знаходити сили там, де біль намагався їх відібрати. День за днем, крок за кроком Євген ішов уперед.

Він не дозволив тяжкому пораненню визначити, ким йому бути далі. Не відмовився від свого покликання. Не забув про тих, із ким ділив небезпеку, відповідальність і фронтові будні.

Він повернувся до війська. Знову одягнув військову форму й став до служби поруч із побратимами. Бо його боротьба не закінчилася після поранення. Бо Україна залишалася для нього домом, який потрібно захищати.

У листопаді 2025 року мужність і відданість Євгена були відзначені високою державною нагородою — «Хрестом бойових заслуг». Ця нагорода стала визнанням його звитяги, але не могла розповісти всього про людину, яка стояла за військовою формою. Про силу духу, яка допомогла йому пройти через біль. Про волю, що повертала його до життя й служби. Про серце, у якому вистачало місця для любові до Батьківщини, відданості побратимам і жаги жити.

Але 5 серпня 2026 року поблизу села Вірівка Покровського району Донецької області серце Євгена зупинилося. Він загинув, захищаючи Україну. Йому назавжди залишиться 21.

Надто мало для життя. Надто багато мужності для такого юного віку. Надто велика ціна, яку він заплатив за свободу своєї держави.

Євген міг залишитися далеко від війни. Міг обрати безпечніше життя. Але повернувся додому, бо не приймав думки, що хтось інший має боротися за його країну замість нього. А коли війна відібрала частину його фізичних сил, він знайшов у собі сили продовжити боротьбу.

Таким він і залишиться в пам’яті України: юнаком, який не відступив перед небезпекою, воїном, який вистояв перед болем, Захисником, який до останнього залишався вірним Україні.

Після зустрічі на в’їзді до Багатого траурна процесія вирушила до храму Архангела Михаїла. Там відбулися прощання з Євгеном і чин відспівування.

Під склепінням храму лунала молитва за упокій душі полеглого воїна. Рідні та близькі прощалися з тим, чия присутність була невіддільною частиною їхнього життя. Друзі згадували спільні миті, односельчани — свого земляка, а побратими віддавали останню шану людині, з якою їх поєднали фронт, випробування й братерство.

Попрощатися з Героєм прийшли його мати, рідні, близькі, друзі, побратими, односельчани, керівництво Саф’янівської сільської ради та Багатянського старостинського округу.

Особливо болючими були слова побратимів. Для них Євген був не просто військовослужбовцем, а своїм — відважним, хоробрим, надійним воїном, людиною, на яку можна було покластися. Вони знали його не з розповідей і не з нагородних документів. Вони бачили його в умовах, де справжній характер розкривається без прикрас, де мужність вимірюється вчинками, а вірність — готовністю залишатися поруч попри небезпеку.

Саме таким вони запам’ятають «Андатру»: сміливим, незламним, відданим своїй справі та Україні.

Після відспівування Євгена провели до місцевого кладовища, де його поховали з військовими почестями.

Земля рідного Багатого прийняла свого сина. Але разом із ним у серцях близьких залишилися невимовний біль і порожнеча, яку не заповнять слова співчуття. Для матері це непоправна втрата сина. Для рідних — людини, яку вже не обійняти. Для друзів — товариша, з яким більше не буде спільних зустрічей. Для побратимів — воїна, чиє місце в строю залишиться порожнім. Для громади — Героя, якого вона проводжала навколішки, зі сльозами та квітами в руках.

Сьогодні Саф’янівська громада розділяє горе родини Євгена Мінженера.

Висловлює щирі співчуття його матері, рідним і близьким, друзям, побратимам та всім, хто знав, любив і цінував Захисника.

Є втрати, перед якими безсилими стають слова. Бо як пояснити біль від того, що людина, яка так хотіла жити, яка пройшла через важке поранення й знайшла сили повернутися до служби, більше не повернеться до рідних. Як змиритися з тим, що 21-річний юнак, у якого попереду мало бути ціле життя, тепер житиме лише у спогадах.

Мабуть, неможливо знайти слів, які полегшать цей біль. Можна лише пам’ятати. Пам’ятати, яким він був. Пам’ятати, чому повернувся в Україну. Пам’ятати, як боровся, як долав випробування, як після тяжкого поранення знову став до строю. І пам’ятати, якою ціною дається свобода.

Вічна пам’ять і слава Герою України — Євгену Мінженеру, «Андатрі».

Джерело: Саф'янівська сільська територіальна громада