В умовах повномасштабної війни, яку росія веде проти України, коли щодня від кожного громадянина потрібні витримка, стійкість і віра, особливої цінності набувають історії людей, які своєю працею та життєвим прикладом надихають інших.

Саме таким є Василь Петрович Сара — людина, яка не просто розвивала спорт в Ізмаїлі, а формувала характери, виховувала покоління та власним прикладом доводила: рух — це життя, а сила духу — сила Держави.

…Він народився і виріс приблизно за 60 кілометрів від Ізмаїла — у селі Холмське. Школа тут була велика й розміщувалася у кількох будівлях, розкиданих по всьому селу. Навчальний день розпочинався із зарядки. Для проведення ранкової руханки вчителі фізкультури — а їх було менше, ніж шкільних «філій» — обирали серед учнів тих, хто міг організувати заняття. Серед них був і Василь Сара.

«Мені це подобалося, — згадує Василь Петрович. — Я міг піти в одну школу, провести зарядку для молодших, потім встигнути в іншу будівлю — і назад, до “своєї”, аби не запізнитися на уроки».

У 1965 році він почав займатися вільною боротьбою. Тоді місцевий хлопець Іван Стоянов, завзятий борець, повернувся до села і почав проводити тренування де доведеться — спеціального залу не було. Найчастіше майданчиком ставала вкрита травою галявина за церковною огорожею.

Перші «справжні» змагання відбулися у 1966 році. Василь Петрович пригадує: літній кінотеатр, сцена, а на ній — «справжній килим». Хоча, як жартує він, який там килим — звичайна байкова ковдра.

Через брак досвіду й короткий час тренувань хлопці з Холмського майже не хвилювалися. Та й перемог тоді здобути не вдалося.

«Дивлюся — наших усіх кладуть. Кажу: “Зараз я вийду”. Вийшов — і як бахнувся… пилюка стовпом. Другу сутичку пам’ятаю добре й досі. Суперник був міцний, досвідчений. Мені — 16, йому більше. Він уперся мені в шию — і переміг… Саме тоді я сказав собі: “Все, ніколи більше боротьбою займатися не буду”. А вийшло навпаки».

Після школи Василь Сара відслужив строкову службу в армії, де також знаходив час для спорту. Після демобілізації повернувся додому, але, попри пропозицію залишитися в селі, поїхав працювати на судноремонтний завод поблизу Одеси — хотів побачити інше життя.

Жив у гуртожитку-дебаркадері — фактично на воді: каюта №373 на чотири ліжка у два яруси. Вивчився на токаря, отримав третій розряд і зрозумів, що хоче вступати до педагогічного інституту на факультет фізичного виховання.

Коли на заводі спробували втримати перспективного молодого робітника можливістю професійного зростання та власного житла, у відповідь почули: «Хочу стати чемпіоном країни з боротьби».

Згодом він вступив до Одеського державного педагогічного інституту імені К. Д. Ушинського. Старанно навчався, отримав «червоний» диплом, був першим у списку розподілу та отримав пропозицію залишитися в інституті й займатися науковою роботою.

На той час Василь Сара уже мав певний досвід досліджень — працював над темою впливу фізичних вправ на розумову діяльність учнів.

«Ми дійшли висновку: діти, які активно займаються фізкультурою і спортом, на 17% швидше й краще засвоюють матеріал, — розповідає він. — У 1974 році нашу роботу навіть опублікували в журналі, і моє прізвище там є. З цією темою нас відрядили на студентську наукову конференцію до Ростова-на-Дону. Серед 98 інститутів і 37 університетів ми посіли третє місце».

…Але він обрав інший шлях — поїхав до Ізмаїла, щоб почати все з нуля.

В Ізмаїлі вакансій для вчителя фізкультури на той час не було. Проте чоловіки у школах були потрібні завжди, тож для Василя Сари знайшлися 16–18 годин у школі №15, де він відпрацював 1975–1976 навчальний рік.

Того ж року в місті відкривалася нова школа — дев’ята. На методоб’єднанні вчителів фізкультури, яких тоді було 41, обговорювали, кого туди направити. Досвідчені педагоги відмовлялися: нова школа, новий спортивний зал — велика відповідальність. У результаті цю справу доручили молодому й амбітному вчителю. І, як показав час, не помилилися.

«Тоді фізкультура була особливою справою, — згадує він. — У 1980 році наша школа виставила 31 команду на естафету на призи газети “Радянський Ізмаїл” — уявіть лише рівень організації: 14 етапів! Ми перемагали не лише за результатами, а й за масовістю. У дев’ятій школі тоді навчалося 1300–1400 учнів, і був залучений практично кожен клас. Але справа ж не тільки в кількості, а й у підході до роботи. Ми навіть організовано вивели всю школу пішки до Матроски складати нормативи з плавання. Щоправда, згодом виявилося, що не всі, хто піднімав руку на запитання “Хто вміє плавати?”, справді вміли це робити — після того більше так не ризикували. Були марш-кидки, заняття в дощ, у ліску, за будь-якої погоди».

Обов’язковою була й спортивна форма — у кожного класу своя. Ті, хто приходив без неї, отримували віник і завдання підмести зал. Метод спрацьовував: наступного разу всі вже були у формі.

У дев’ятій школі Василь Сара пропрацював п’ять років — з 1976 по 1981-й. Саме тоді тут створили спортивні класи для дітей 1968 та 1969 років народження з усього міста. Йшлося не просто про додаткові уроки фізкультури: зранку проводили тренування, потім — звичайні уроки, а після них — ще одне тренування.

«Ці класи дали багато сильних спортсменів — призерів України серед юнаків, учасників міжнародних турнірів. Дев’ята школа вигравала всі міські змагання, зокрема й шкільну спартакіаду, яка проводилася у трьох вікових категоріях: п’яті-шості, сьомі-восьмі та дев’яті-десяті класи, — згадує Василь Петрович. — Такі речі тримаються на відданих своїй справі фахівцях».

У 1981 році він очолив дитячо-юнацьку спортивну школу при міському спорткомітеті. На той час в Ізмаїлі діяло сім ДЮСШ. Цю посаду Василь Сара обіймав до грудня 1984 року, після чого став директором спортшколи на Виставці, а вже у грудні 1986-го — керівником міського спорткомітету.

Той період справді проходив під знаком спорту.

У 1985 році в залі СК «Виставка» вперше застелили два борцівські килими та запросили нових тренерів — Миколу Стоянова, Василя Васильєва і Степана Недялкова. Результати цієї роботи не забарилися: юні борці з Ізмаїла вийшли на міжнародний рівень. Петро Тоарка, Леонід Базан і Володимир Дубовий згодом стали учасниками Олімпійських ігор у Пекіні (2008), Лондоні (2012) та Ріо-де-Жанейро (2016). Це був справжній прорив.

Саме тоді, наприкінці 1970-х, міську ДЮСШ розділили на дві: одна спеціалізувалася на ігрових видах спорту — настільному й великому тенісі, волейболі та баскетболі, інша — на вільній боротьбі та легкій атлетиці.

У 1991 році в Ізмаїлі створили футбольну команду «Дунай».

«Щоб зібрати глядачів, вигадали просту, але ефективну річ — лотерею, — з усмішкою згадує Василь Петрович. — Розігрували серйозні призи, навіть мотоцикл. Потім зрозуміли: краще працюють менші призи — тоді більше людей долучається. Так на стадіоні збиралося до двох тисяч глядачів. Люди приходили, вболівали — це була жива атмосфера».

До сьогодні в місті зберігся започаткований у 2000 році марафон до Дня міста.

А у 1998 році, щоб систематизувати спортивну роботу, створили міські федерації — громадські організації. Загалом їх було 13: з футболу, легкої та важкої атлетики, фехтування, настільного й великого тенісу, східних єдиноборств, волейболу, боротьби, боксу, шахів, кульової стрільби та художньої гімнастики.

Василь Сара з особливою теплотою згадує Ольгу Антонівну Сьоміну, якій запропонував очолити федерацію художньої гімнастики. Спочатку вона вагалася, але погодилася й довела: головне — не вміння робити шпагат, а організаторський талант. Саме за її ініціативи в Ізмаїлі започаткували міжнародні турніри, які збирали юних гімнасток із п’яти й більше країн.

…Система фізкультури і спорту в Ізмаїлі будувалася крок за кроком — на ентузіазмі, людях і вірі в те, що це необхідно місту.

Хоча чому - будувалася?

Розбудовувалася!

«Ізмаїл має вражаючу спортивну історію, яку творили Борис Гельфан, Яків Рабинович, Йосип Зільберман, Валентин Поляков, Тетяна Мардашова, Олександр Чадаєв, Геннадій Уколов, Марина Маринова, Вікторія Марченко, Геннадій Румянцев, Микола Стоянов, Галина Чистякова, Олена Говорова, Сергій Дідовік, Сурадж Чеботарь, Василь Бондаренко, Анатолій Желєв, Йосип Бурда, Альберт Єгоров, Олександр Крюков, Олександр Купрій, Ігор Панасішин, Антанас Діджюліс, Володимир Борисов та багато інших видатних постатей.

Базові види спорту — легка атлетика, бокс, футбол, боротьба — формували цілі спортивні династії. Родина Чистякових: Антоніна та її донька Галина, які своїми високими успіхами довели вірність принципу, що діти мають досягти більшого за батьків. Румянцеви — династія талановитих боксерів і тренерів. Ковальови: батько — волейболіст, донька — легкоатлетка, сини — футболісти. Лавриненки: батько — важкоатлет, сини — футболіст і фехтувальник. Родини Рабиновичів — тенісистів, Панкратенкових — волейболістів. Не можу не згадати Абрамченків: Валентину — надзвичайно сильну спортсменку, яка бігала всі дистанції, Славу — людину неймовірної фізичної сили, а також їхніх синів — Андрія-десятиборця та Олега-важкоатлета. Сестра Валентини Віра та її чоловік Леонід Житомирські теж були видатними спортсменами та є талановитими тренерами.

І в моїй родині вже три покоління спортсменів: я — борець, один син займається пауерліфтингом, другий — майстер спорту України з вільної боротьби, онука — кандидатка в майстри спорту України з художньої гімнастики. І таких спортивних родин у місті чимало!

В Ізмаїлі виростали важкоатлети, футболісти, борці, боксери, легкоатлети. Саме з базових видів спорту згодом виникали й розвивалися нові напрямки — армрестлінг, пауерліфтинг. А разом із ними з’являлися серйозні результати: чемпіони України, Європи, світу, рекордсмени. І найважливіше було все це зберегти».

…Сьогодні, навіть попри війну, спортивне життя Ізмаїла не зупинилося.

«Стадіон живе — працюють і верхнє, і нижнє поля, — продовжує Василь Петрович, ніби ведучи внутрішню дискусію. — Тут і футбол, і легка атлетика, і волейбол, і змагання. Трибуни у складному стані, але головне — спортивне ядро функціонує. З’явився Палац спорту — у це ще донедавна мало хто вірив. Є шкільні стадіони, працюють спортивні школи.

Об’єднання кількох ДЮСШ було непростим рішенням, але система вистояла. У 2000 році відкрили шаховий клуб — щоб зберегти і приміщення, і сам напрямок.

Що втратили? Велику футбольну команду. Колись був “Дунаєць”, і люди досі пам’ятають, як за нього вболівали. Сьогодні такого рівня поки немає, хоча потреба є. Але у місті будується новий стадіон, і це дає підстави для оптимізму.

Не можу не згадати Ірину Рапанович — сильну організаторку й тренерку, яка виховує дітей та водночас є багатодітною матір’ю. Це неймовірно. Так само, як і робота Максима Журавльова та Луни Румянцевої — талановитих тренерів, які виховують чемпіонів. І вони — далеко не єдині, хто тримає спортивне життя міста».

…Життя і спорт в Ізмаїлі тривають.

16 березня виповнилося 15 років волейбольному клубу «Другарі» — у перекладі з болгарської «друзі». Василь Петрович стояв біля витоків клубу.

«Починалося все просто: щоп’ятниці збиралися, грали, спілкувалися, — згадує він. — А сьогодні маємо турніри, команди, традиції. З роками з’явилися нові категорії: 40+ — це швидкість і сила, 50+ — розум, спокій і досвід.

Уявляєш, із 2018 року проводять турнір мого імені. Я тоді ще жартував: “Я ж живий”. А мені відповіли: “А коли тебе не стане — хто могорич ставитиме?”»

Василь Петрович сміється, а потім знову повертається до головного — історії ізмаїльського спорту.

«Ізмаїл ніколи не був “глухим кутом”. Є наші, місцеві спортсмени, які досягли високих результатів і залишилися вдома. Наприклад, Володимир і Сергій Лапшини — майстри спорту СРСР, чемпіони світу серед майстрів із самбо, Сергій — дворазовий чемпіон, заслужені майстри спорту України. Вони тут — підтримують, допомагають, працюють. І це, мабуть, найцінніше.

Бо спорт — це не лише медалі. Це особливий світ, який не ділить людей за віком, вірою чи статусом. Він живе не тільки завдяки грошам, а насамперед завдяки людям — тим, хто вірить, працює і не здається. Саме тому спорт і досі об’єднує навіть у найскладніші часи».

… Ветерана спорту хвилює сьогодення:

«Часи змінюються: змінилася школа, іншим став і підхід до фізкультури. Більше спецгруп, більше обмежень. Раніше головним був рух, а зараз надто багато того, що відволікає. Та найважливіше — це здоров’я. Фізкультура робить життя активним. Людина — біологічний механізм, і все, чим вона не користується, поступово відмирає. Саме рухова активність — найкращі й найдієвіші ліки проти цього».

Про майбутнє — вже після Перемоги — Василь Сара говорить з оптимізмом: «Думаю, буде справжній сплеск розвитку спорту. Люди знову відчують свободу. Зараз війна тисне, але навіть тепер щовихідних проходять змагання. А коли все закінчиться, бажання рухатися стане ще сильнішим. Можливо, повернуться й ті види спорту, які нині неможливі — наприклад, водні змагання на Дунаї».

Він переконаний: спорт формує людину так само, як досвідчений садівник формує дерево — якщо вчасно спрямувати, воно виросте рівним і сильним.

«Спорт — це те, що підтримує, об’єднує, дає сили, - впевнений Василь Петрович. - Те, що сьогодні потрібно всім. А зараз — навіть більше, ніж будь-коли».

Джерело: Андрій Абрамченко