Максим Горбаченко любив книги, вивчав мови, ходив у море, мріяв і будував своє життя. Та коли настав час, він узяв до рук зброю. Ця історія – про людину, яка знайшла себе на війні та залишилася вірною до кінця. До другої річниці загибелі Максима його матір, Людмила Горбаченко, поділилася історією про його вибір служити Батьківщині.

Максим народився в Ізмаїлі, добре навчався, багато читав. Книги були для нього не просто захопленням, а способом пізнання світу. У бібліотеці його знали як постійного відвідувача. Особливо легко йому давалися іноземні мови – він відчував їх, схоплював інтонацію, сенс і логіку.

Хлопець ріс у родині військового, тому змалку звик до змін: нові міста, нові школи, нові знайомства. За дитинство їх було чотири. Проте ця несталість не позбавила його опори – навпаки, навчила швидко знаходити своє місце серед людей.

Він належав до категорії тих людей, для яких світ відкривається широко, і які вміють йому відповідати.

Саме тому після закінчення школи №6 в Ізмаїлі він вступив до Ізмаїльського державного гуманітарного університету на філологічний факультет, де вивчав турецьку та англійську мови. Але, здобувши освіту, зрозумів: викладання – не його шлях. Його тягнуло до іншого життя – до руху, до дороги, до моря.

Отримавши спеціальність матроса, Максим став моряком та почав ходити в рейси. Спершу працював барменом на пасажирських суднах, пізніше – на балкерах. Там, у багатонаціональному середовищі, його знання мов ожили: він спілкувався з іноземними колегами, вдосконалював уже відомі мови та вивчав нові, серед яких була навіть італійська.

Після моря він рік працював у Великобританії, а пізніше у Польщі. Через оформлення документів Максим довго не міг приїхати додому. І коли така можливість з’явилася, він одразу повернувся до Ізмаїла – до родини. Проте невдовзі країна опинилась у зовсім іншій реальності.

У травні 2023 року Максим отримав повістку.

«Він одразу прийняв її. Як справжній чоловік. Хоча був абсолютно не військовою людиною, він ніколи не тримав зброї в руках», – згадує його мама, Людмила Горбаченко.

Для нього це не було героїчним жестом – це було рішення, яке він вважав правильним.

Початок служби був непростим. Усе доводилося вивчати з нуля: зброю, тактику, військовий побут.

«Спочатку йому було важко пристосуватися. Але він дуже швидко всьому навчався. Взагалі був дуже здібний до нового», – говорить мама Людмила Горбаченко.

І вже зовсім скоро стало очевидно: він не просто навчився – він став одним із найкращих захисників, які відповідально ставилися до виконання завдань.

Служба у полку “Айдар” стала для нього новим середовищем, де він розкрився. Максим був витривалим, кмітливим і уважним до інших. Він легко знаходив спільну мову з побратимами, які прийняли його у своє коло.

Він сам казав рідним, що знайшов себе у військовій справі. Максим пишався своїм батальйоном і командиром. Після загибелі воїна побратими згадували його з повагою – як гідного та надійного захисника.

У грудні 2023 року Максим отримав поранення. Місяць провів у госпіталі. Потім короткий час був удома – поруч із родиною.

12 лютого 2024 року Указом Президента України №76/2024 Максим Горбаченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і самовіддане виконання військового обов’язку.

Але він знову повернувся на службу, яка проходила в складних умовах: позиції змінювалися кожні три дні, постійно відбувалися виходи, і завжди існувала небезпека.

1 квітня 2024 року, в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району на Донеччині, під час виконання бойового завдання розпочався артилерійський обстріл.

Того дня Максим Горбаченко загинув. Йому було лише 46.

Про трагічну звістку його мама дізналася лише наступного дня.

«До мене прийшли з воєнкомату. Я була на кухні, двері були відкриті. Вони підійшли – і я одразу запідозрила, що щось із сином. Запитала їх, а вони відповіли: так, він загинув», – розповідає зі сльозами на очах вона.

Ці слова звучать тихо, але в них – той момент, коли життя розколюється і земля йде з-під ніг.

«Це так страшно, коли твій світ просто руйнується…», – прошепотіла жінка.

Ті, хто прийшов із повідомленням, намагалися підтримати, давали заспокійливі краплі. Але в такі миті жодна допомога не може заглушити біль.

Похорон відбувся на дев’ятий день. Усе ніби в тумані, між реальністю і болем, який не вміщується в слова.

У той день у домі було багато людей. Прийшли рідні, знайомі, побратими. Родина запросила капелана — отця Володимира, священика Православної церкви України. Хтось підтримував, хтось стояв поруч мовчки, а хтось взагалі не міг усвідомити, що сталось.

Поряд був чоловік – військовий. Він тримався. Стримано. Гідно. Так, як вміють ті, хто знає, що таке війна. Але материнське горе – інше. Воно не підкоряється витримці. Воно живе окремо.

Максим був її сином. Її старшим.

«Я відчувала підтримку як від найближчих, так і від малознайомих людей та його побратимів. Максима було достойно вшановано», — каже Людмила.

Важко пережив цю втрату і молодший брат Максима — теж моряк. Для нього смерть брата стала глибокою раною.

Сьогодні пам’ять про Максима живе у його рідному місті. В Ізмаїльському ліцеї №6, де він навчався, відкрито меморіальну дошку.

Вже після загибелі, 9 серпня 2024 року, Указом Президента №502/2024 його нагородили другим орденом «За мужність» II ступеня — посмертно.

Обидві нагороди передані батькам — Людмилі та Валерію Горбаченкам.

Як знак державної вдячності.

Як свідчення його шляху. Як пам’ять, яка залишиться.

Максим був людиною, яка вміла жити — вчитися, працювати, відкривати нове, йти вперед.

Але коли настав момент, він зробив свій вибір — без пафосу, без вагань. І залишився вірним йому до кінця.

Вічна памʼять Герою!

Джерело: bessarabia.ua