Намагався стерти пам’ять людей і нав’язати власні міфи

Кандидат історичних наук Ізмаїльського державного гуманітарного університету, доцент Віктор Дроздов останнім часом зосередив свою увагу на політиці сталінського періоду та політиці пам’яті на анексованих територіях України, зокрема Закарпатті, Буковині та Західній Україні, аби викрити механізми фальсифікації історії.

«Вивчаючи цей період, я бачу, як Сталін намагався на приєднаних територіях стерти пам’ять людей, нав’язати власні міфи та стереотипи. І так сталося, що саме в Буджаку ця політика виявилася найуспішнішою порівняно з іншими регіонами», — зазначає історик.

На його думку, цьому сприяв цілий ряд чинників. Передусім на території Буджака проживала найменша кількість етнічних українців. Водночас Сталін не заперечував існування України й під виглядом «возз’єднання українських земель» створював ілюзію просування українського питання. В основу своєї міфотворчості Генеральний секретар ЦК ВКП(б) ставив Радянську Україну.

«Аби створити міф прихильності до українського народу, радянські історики доходили до тверджень, що навіть молдовани — це румунізовані українці. Не випадково, що й наша область спочатку була Аккерманською, адже саме в Аккермані проживала найбільша частка етнічних українців», — уточнює Віктор Дроздов.

Формування ідеології міста «суворовської слави»

Втім, уже незабаром обласний центр було перенесено до Ізмаїла. Саме там радянська пропаганда почала використовувати нові наративи, які базувалися на формуванні культу Суворова і відзначенні ювілею штурму фортеці. Ізмаїл став не лише адміністративним центром області, а й центром ідеології — містом «суворовської слави». На думку історика, саме різка зміна риторики влади з проукраїнської стала причиною реорганізації Аккерманської області в Ізмаїльську у грудні 1940 року. Відповідно до нової радянської політики весь регіон почали інтерпретувати як частину колишньої Російської імперії, а не як частину України.

«Крім того, Сталін використав багатоетнічність Бессарабії на свою користь — мовляв, подивіться, який це приклад “дружби народів”. Водночас тут поступово почала простежуватися зверхність етнічних росіян», — зауважує Віктор Дроздов.

Досліджуючи тогочасну літературу та історичні джерела, він дійшов висновку, що ідеологія, яку нав’язували суспільству, суттєво відрізнялася від реального стану речей. Про це свідчать сторінки історії Бессарабії, які й досі залишаються малодослідженими. Зокрема, йдеться про етнічні депортації населення регіону у 1941 році, виселення «осіб з нетрудовими доходами» — так званих куркулів або міських мешканців, які мали найману робочу силу, у 1948–1949 роках, а також про масштабний штучний голод 1946–1947 років.

Заміна топонімів і поступова русифікація

У цей самий період відбувалося й стирання історичної пам’яті через заміну топонімів: назви 170 населених пунктів Ізмаїльської області було змінено на нові, радянські. Передусім це стосувалося тюркських, румунських, болгарських та німецьких назв, які існували з моменту заснування поселень і раніше ніколи не змінювалися. Так, наприклад, хотіли перейменувати місто Болград у Кутузово.

Ще один важливий момент полягає в тому, що для радянської держави ідеологія часто була важливішою ніж запровадження російської мови як мови міжнаціонального спілкування. Це, зокрема, простежується в тому, що значна кількість газет у той період виходила мовами національних меншин. Головним завданням влади було максимально широке поширення ідеологічних наративів. Саме з цією метою радянська влада навіть планувала відкриття в Ізмаїльській області радіомовлення мовами національних меншин, однак згодом від цієї ідеї відмовилися через брак підготовлених кадрів. 

«На жаль, сьогодні громадяни часто не усвідомлюють, що ця політика була спрямована на знищення їхнього етнічного та символічного простору. Доказом того, що російська мова до приходу радянської влади в Бессарабію ніколи не виконувала функції міжетнічного спілкування, стало повернення викладання мовами національних меншин після спроб запровадження навчання російською. Місцеві жителі її просто не розуміли. Це чітко простежується у шкільних звітах того періоду», — зазначає історик.

Згодом вирішення цієї проблеми відбувалося шляхом поступового збільшення кількості годин на вивчення російської мови — переважно за рахунок скорочення годин української. На думку Віктора Дроздова, в українському суспільстві й досі немає повного усвідомлення того, що мовою міжнаціонального спілкування має бути саме українська. Водночас чимало мешканців Бессарабії й нині виправдовують своє повсякденне спілкування російською фразою «так склалося історично».

В Ізмаїльській області була відсутня своя історична школа

За словами історика, історія Буджака у сталінський період зазнала найбільших фальсифікацій. Якщо на інших українських землях історію писали переважно історики українського походження, то перша публікація з історії Буджака в одній із тодішніх газет була написана істориком, який був запрошений з Росії. Пропаганда зосереджувалася на тому, що всі неросійські періоди історії Бессарабії були «поганими», а «справжня» історія починалася з Суворова. Згодом центром написання історії Буджака став Кишинів, що створило ще одну проблему: молдовські історики описували історію регіону лише в контексті загальної історії Бессарабії, не відокремлюючи історію України від історії Молдови.

«У нас також намагалися сформувати історичне відділення — спочатку в Аккерманському учительському інституті, а згодом, після його переведення, в Ізмаїлі. Проте з часом історичне відділення було повністю розформоване й переведене до Одеського університету. Таким чином ми втратили власну історичну школу», — наголошує кандидат історичних наук.

Упродовж десятиліть, аж до здобуття Україною незалежності, ґрунтовних досліджень історії Буджака фактично не проводили. Саму ж назву «Буджак» історики часто уникали через її тюркське походження. Першими працями з історії українського Подунав’я стали дослідження професорів Ізмаїльського державного гуманітарного університету Олександра Лебеденка та Анатолія Тичини.

Віктор Дроздов зізнається, що й сьогодні, готуючись до лекцій, часто зустрічає у списках рекомендованої літератури багато радянських видань і вважає це неприпустимим у наш час. Водночас він розуміє, що проблема полягає в тому, що значний пласт історії Буджака досі залишається невивченим.

«Хочу також зауважити, що новоутворена Ізмаїльська область територіально була більшою за Чернівецьку. Водночас там діяв університет, який глибоко досліджував місцеву історію, а у нас подібного осередку так і не було створено. Ймовірно, це пов’язано з тим, що радянська влада від самого початку не розглядала Буджак як перспективний регіон», — підсумовує історик.

Джерело: mahala.com.ua