Він бачив перші хвилини великої війни на скелястому острові Змііний посеред Чорного моря. Він чув ту саму фразу, що стала символом українського спротиву. І він став останнім із захисників Зміїного, хто нарешті ступив на рідну землю після довгих років неволі.

У серпні 25-го року Україна вчергове завмерла, переглядаючи списки звільнених із полону. Серед сотень імен одне викликало особливий трепет — головний сержант Віталій Гиренко, прикордонник Ізмаїльського загону. Про довгий шлях додому, який тривав понад три роки, тортури, невідомість та інформаційний вакуум російських тюремВіталій розповів кореспондентці “Бессарабії INFORM”.

Віталій Гиренко був одним з вісімдесяти сміливців, які 24 лютого 2022 року відмовилися скласти зброю перед ворожим крейсером «москва», а гарнізон Зміїного став символом українського спротиву з перших годин повномасштабного вторгнення.

Відверту розмову з військовослужбовцем дивіться у спецпроєкті “БІ” або далі під відео дізнавайтеся про пережите чоловіком у текстовій формі.

«Нас підняли о третій ночі по сигналу «Повітряна тривога». Зі зброєю ми розмежувалися по позиціях. З новин в телефоні я дізнався, що почали бомбити Харків. Коли стало сіріти, ми побачили російські кораблі, спочатку на віддаленні, потім вони підійшли ближче», –  згадує цей роковий ранок Віталій Гиренко.

Острів Зміїний став однією з перших цілей агресора. Тоді до берега підійшли два російські кораблі — крейсер «москва» та патрульний корабель «Василь Биков». Українським прикордонникам було висунуто ультиматум.

«Вони вийшли з нами на зв’язок та запропонували здатися, але всі були на нервах, і мій побратим в серцях сказав цю фразу про «русский военный корабль», яка одразу розлетілася та стала символом українського спротиву», – розповів Віталій.

І, дійсно, росія десятиліттями вибудовувала образ «непереможної армії», а лаконічна відповідь українського прикордонника зруйнувала штучно створений символізм. Вислів з’явився на білбордах, футболках, у піснях і навіть на поштовій марці. Він довів, навіть у найскладнішій ситуації, коли ворог здається сильнішим – вирішальне слово залишається за тим, хто захищає свою землю.

Пізніше у полоні  пошук автора фрази став справжнім «полюванням на відьом», адже ці слова розлетілися по всьому світу і стали символом публічного приниження усієї російської пропаганди.

«У кожного з нас брали зразки голосу під запис на диктофон та зразки почерку. Нескінченні допити та тортури, адже для них це навіть не ляпос, а удар по щелепі був», – зауважив прикордонник.

Отримавши відмову, росіяни почали обстріл острова з корабельних гармат. Пізніше були залучені Су-24.

«Після відмови на пропозицію здатися пролунав перший постріл з «москви» по одній з позицій. Далі, обійшовши острів з іншого боку, почався обстріл будівлі застави, а під вечір пішла авіація», – згадує захисник.

Будівлі прикордонної застави, маяк та уся інфраструктура Зміїного були практично повністю знищені.

«Ми знаходились під землею, на поверхні було небезпечно, по території острова працювали «сушки».

Близько 22-ї зв’язок із гарнізоном зник. Острів був захоплений російським десантом. І спочатку вважалося, що всі 13 прикордонників, які були на зв’язку, загинули.

«Ми лежали на бетонній пристані близько восьми годин, при будь-якому русі погрожували стріляти на ураження. Судячи з форми, це були якісь спецпризначенці або ЧВК. Потім нас завантажили на буксир «Шахтар» та направили до окупованого Севастополя. Там і почався полон».

Загалом у заручниках опинилися близько 80 осіб – прикордонники, морські піхотинці, а також цивільний екіпаж рятувального судна «Сапфір». Полонених використовували для пропагандистських сюжетів, намагаючись показати «гуманність» рф.

Далі Віталій потрапив до СІЗО Старого Осколу, де чоловік у повному обсязі зрозумів, що таке зона.

«Ми були першими, тому спочатку окупанти ще не знали, як з нами поводитись – бити чи ні. А ось хлопці, яких привозили пізніше, зазнавали жорстоких тортур одразу з «прийомки». Нас почали бити десь через два тижні, після отримання наказу». 

Далі Віталія перевели у Валуйки, начальник зони одразу попередив, що Женевська конвенція тут не діє. І це дійсно було так: жорстокі тортури, обмеження в їжі, повний інформаційний вакуум та ніякої свободи переміщення.

«Ми переміщалися короткими перебіжками у скрюченому стані. Але найважчою була невідомість – мати з Харківщини та вагітна дружина, я не знав про них нічого. Лише у листопаді мені віддали декілька фото дружини з сином, тоді я дізнався, що вона народила, і з ними все гаразд, а от листа я так і не отримав», – згадує Віталій.

Найважчим випробуванням для захисника стала розлука з родиною. Його син народився, коли батько перебував за тисячі кілометрів у ворожих застінках. Малий Дмитро знав тата лише за фотографіями, які щодня показувала йому мати, повторюючи: «Тато обов’язково повернеться».

За ці роки Віталій змінив шість етапів. Наступною була Олексіївка, на прийомці стояли три години без рухів, а цілу добу до цього полонених тримали без їжі, дехто непритомнів, тоді по ним працювали шокерами.

«Кожного місяця нова зміна з керівництвом зони вирішувала питання щодо поводження з нами. Тобто місяць нас могли катувати шокерами, а наступний бити усім чим попало. Коли до нас потрапляли новенькі хлопці, це була хоч краплина надії дізнатись якісь новини, що Україна бореться та не здається». 

Процес обміну захисників Зміїного був надзвичайно складним і тривав поетапно. Російська сторона свідомо «притримувала» прикордонників острова, використовуючи їх як інструмент психологічного тиску на українське суспільство. Віталій залишався останнім, чиє звільнення росія гальмувала найдовше. Нарешті обміну дочекався і він. Повернення Віталія Гиренка стало символічним завершенням визволення легендарного гарнізону.

«Коли відчинялися двері, та ми чули: «З речами  на вихід», то розуміли, що то на обмін. Пацанів моїх забрали перед новим роком, а мене через сім місяців після цього. Нас зібрали групою, дали речі перевдягтися, на пів години поставили на коліна, потім з зав’язаними очима погрузили в автозаки, далі літаком до Білорусії, а потім вже до України», – розповідає захисник.

Обмін відбувся у Чернігівській області. Віталій був серед групи українських воїнів, яких обміняли на російських полонених. Прикордонник вийшов із автобуса виснаженим, але з неймовірною силою в очах. Перше, що він зробив, — загорнувся в український прапор.

«Коли я вперше ступив на рідну землю, я ще не розумів толком, що вийшов із камери, пам’ятаю тільки нічне небо. Я три з половиною роки не підіймав голови та не бачив неба».

Віталій Гиренко повернувся з полону з серйозними втратами ваги та захворюваннями, спричиненими поганим харчуванням та відсутністю медичної допомоги. З місця обміну його одразу направили на поглиблене обстеження до одного з госпіталів, а потім на реабілітацію.

16 серпня 2025 року Віталій нарешті повернувся до рідного Ізмаїла, на в’їзді у місто його зустрічало багато людей – рідні, друзі, побратими, волонтери та просто небайдужі містяни. Зустрічали зі сльозами радощів на очах, адже ця історія стала для міста символом стійкості та витривалості.

«Саме тоді я відчув, що вдома, адже тут навіть небо та сонце інші – рідніші, тут поля, простір та воля. Це моя земля», – зауважив прикордонник.

Тоді Віталій вперше взяв на руки свого сина – мить, яку неможливо передати словами. Хлопчик, який до цього бачив тата лише на фотографіях, міцно обхопив його рученятами за шию. Це був момент, де війна нарешті відступила перед життям.

Після реабілітації Віталій прийняв рішення відновитися на військовій службі в Ізмаїльському прикордонному загоні.

«В мене два брати та племінник служать, і я вже не можу бути цивільним. В мене є досвід, і я знаю, що можу багато зробити на своєму рівні».

Віталій вірить у нашу перемогу та у розквіт рідної країни. Дуже сподівається на повернення українців з-за кордону з новим досвідом та бажанням відбудовувати українські міста.

«Я думаю, що вони повернуться з новими підходами, баченням, культурою поведінки. Подивіться навіть зараз на наше місто – все працює, життя кипить. Так, ми маємо перебої з енергопостачанням та стикаємося з нестачею людей та іншими труднощами але ми вистоїмо та з усім впораємось».

Сьогодні Віталій Гиренко знову в строю, з гордістю носить військову форму, і це є свідченням його незламності. Попри пережите, він обрав продовження служби в рідному Ізмаїльському прикордонному загоні, доводячи, що ворог може ув’язнити тіло, але не волю.

Головна мотивація прикордонника — це майбутнє сина, який має зростати у вільній країні, де слово «кордон» означає безпеку, а не загрозу. Віталій продовжує ділитися досвідом, але водночас вчиться заново жити у світі, де немає ґрат, а є лише безкраїй обрій та очі маленького сина.

«Я хочу сказати усім родинам полонених, щоб не втрачали надію та чекали своїх рідних, вони усі повернуться. Так, будуть проблеми зі здоров’ям, але головне, що вони живі, а все інше лікується».

Повернення Віталія Гиренка стало символічним завершенням визволення легендарного гарнізону. Його історія — це нагадування про те, що Україна бореться за кожного свого воїна, скільки б часу це не потребувало.

Редакція “БІ” вдячна кав’ярні “Львівський круасан Ізмаїл” за надане приміщення для проведення інтерв’ю.

Джерело: bessarabiainform.com