Житель села Новоселівка Кілійської громади Іван Шидер – спадковий вівчар, майстер зі стрижки овець. У Новоселівці вівчарство – частина живої культури села. Споконвіків ця традиція формує особливий спосіб сільського життя, єднає людей із природою та формує повагу до традицій предків. Про це пише Одеській обласний центр української культури, передає видання «Південь сьогодні».

«У вівчарстві немає випадкових людей. Це справа, яка або входить у кров – або ніколи не стає твоєю», – так вважають у селі.

Історія такої людини, як Іван Шидер, – це не просто розповідь про працю, це про спосіб життя, який тримається на витривалості, тиші степу і глибокій любові до своєї землі.

Іван Петрович з дитинства знав, що таке отара. Ще хлопцем він прокидався раніше за сонце, коли над Бессарабією тільки-но починав світліти обрій. Його перші уроки були не з книжок – їх давали вітер, дощ і старші вівчарі. Вони вчили не словами, а поглядом: як зрозуміти тварину, як відчути погоду, як не загубити отару в тумані. Бо вівчар – це не той, хто просто пасе. Це той, хто відповідає за життя.

«Вівчарство дає мені свободу, в якій я ніколи не буваю сам. Навіть у безкрайньому степу поруч зі мною – отара, собака, небо і земля. А ще – тиша, яка говорить більше, ніж слова», –  стверджує Іван Петрович.

Особливе місце в його справі займає те, що в народі називають «білим золотом Бессарабії» – овече молоко. Воно густе, тепле, живе. З нього народжується бринза – локальний продукт, який має смак часу і традиції. Справжня бринза не терпить поспіху. Її роблять руками, з терпінням і знанням, яке передається поколіннями. Іван Петрович завжди каже:

«Якщо вклав душу – вона буде співати на смак».

А ще Іван Петрович любить розповідати стару легенду села Новоселівки:

«Колись давно один вівчар заблукав у густому тумані. Він не бачив дороги, не чув навіть власних кроків. І тоді він просто сів і довірився своїй отарі. Вівці повільно рушили вперед і вивели його додому».

Відтоді кажуть: якщо ти чесний із землею і своєю справою – вона завжди знайде дорогу для тебе.

Вівчарство сьогодні – не найпростіший шлях. Воно вимагає сили, терпіння і віри. Але саме в таких справах і тримається наша самобутність. Бо поки є такі люди, як Іван Петрович Шидер – буде жити степ, будуть випасатися вівці, народжуватися ягнята, готуватися бринза, і буде кому передати цю тиху, але таку важливу мудрість: любити свою землю не словами, а ділом.

Завдяки саме таким традиціям формується культурна спадщина краю, яка об’єднує покоління, зберігає пам’ять предків і передає нащадкам глибоке відчуття приналежності до рідної землі.

«Народні традиції, обряди, звичаї, спосіб життя, живі прояви нематеріальної культури, які успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням становлять дуже важливу частину культурної спадщини людства.

В умовах воєнного стану існування нематеріальної культурної спадщини Одещини, в її великому багатстві, є необхідною умовою для збереження культурного розмаїття нації та є запорукою Перемоги», – зазначають в Одеському обласному центрі української культури.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА

Джерело: «Південь сьогодні»