Питання румунської громади в Україні дедалі частіше опиняється в центрі не лише двосторонніх відносин Києва і Бухареста, а й ширшої розмови про євроінтеграцію, безпеку та добросусідство у Центрально-Східній Європі. Для одних це тема прав людини і демократичної зрілості. Для інших, на жаль, зручний інструмент політичної мобілізації та популізму. Про це пише Infopost, передає видання «Південь сьогодні».

Румунський депутат Александрін Мойсєєв, який публічно поєднує підтримку України у війні з принциповою адвокацією прав румунської громади, в інтерв’ю говорить про те, якою бачить європейську модель для національних меншин, чому вважає ключовою проблемою не лише зміст рішень, а й брак комунікації між країнами, що може дати відновлення консульської присутності Румунії в Одесі, а також які кроки, на його думку, потрібні для зняття напруги у румунсько-українських відносинах.

Одразу на початку розмови Александрін Мойсєєв окремо наголосив, що його критичне ставлення до росії не є наслідком повномасштабної війни: він завжди добре розумів, що таке росія як держава й імперія. Мойсєєв підкреслив, що ще змолоду був залучений до проєвропейської та проуніоністичної політичної діяльності в Молдові, виступав проти комуністичного середовища навіть у власній родині й мав цей досвід спротиву задовго до нинішньої війни. Також зауважив, що після війни в Придністров’ї для нього вже не залишалося жодних ілюзій щодо росії.

— Ви неодноразово публічно порушували питання освіти для румунської спільноти в Бессарабії. Якою, на вашу думку, має бути європейська модель у цій сфері? Така, що одночасно гарантує право на навчання румунською мовою, збереження ідентичності та повноцінну інтеграцію в український громадський простір?

— Румунська спільнота в Україні має розуміти (і, як мені здається, вона це розуміє), що йдеться не про суперечність, а про поєднання двох важливих речей. З одного боку, кожен етнічний румун в Україні є добрим громадянином України й повинен знати українську мову як державну. Звісно, що діти мають у школах вивчати і знати державну мову, щоб потім бути інтегрованими в громадянське суспільство. З іншого – румунська мова має залишатися мовою ідентичності. Через мову здійснюватиметься зв’язок з корінням, предками, культурною пам’яттю. Діти мають бути повністю забезпечені умовами для вивчення мови. Саме так, паралельно, і має працювати ця модель. Насправді ця картина значно складніша і потребує опори не на політичні емоції, а на факти.

— Саме тому для мене важливо уточнити: ми в Інституті центральноєвропейської стратегії цілеспрямовано досліджували це питання, зокрема на Одещині. Я сама працювала з конкретними даними, які мені надали в обласному департаменті освіти: скільки дітей навчається, у скількох школах, яка ситуація з підручниками, курсами і загалом із вивченням румунської мови. І якщо спиратися саме на ці дані, то не виглядає, що проблема полягає у відсутності можливості вивчати румунську або в якомусь системному перешкоджанні. Тобто щодо саме мовного навчання картина значно менш драматична, ніж це часто подається в публічному просторі.

Водночас очевидно, що Україна намагається імплементувати модель, яка має певну логіку і нормативну та європейську основу: йдеться про поєднання права національної спільноти на збереження своєї мови й ідентичності з потребою повноцінної інтеграції в український громадянський простір через знання державної мови. І в цьому сенсі показово, що сама Румунія у сфері політики щодо національних меншин часто наводиться як один із найкращих, якщо не найкращий, приклад у Європейському Союзі. Саме тому так важливо відділяти реальні освітні й інституційні питання від політичних спекуляцій – і вже окремо говорити про ширшу проблему шкільної мережі, доступності ліцеїв і фінансових викликів, які виходять далеко за межі лише мовного питання.

— Проблема частково полягала в тому, що було створене хибне враження ніби сама реформа спрямована проти національних спільнот. Насправді вже стало зрозуміло, що Україна намагалася імплементувати певну модель, яка має свою логіку. Проте, варто наголосити, що ці процеси потребують значно кращого пояснення. Бо коли бракує комунікації, з’являється простір для політичних спекуляцій.

Румунія в питаннях національних спільнот має одну з найкращих моделей у Європейському Союзі. У Румунії мирно живуть представники різних етносів – татари, липовани, українці, інші громади. Вони вільно користуються своїми рідними мовами, але на рівні держави послуговуються державною мовою. І це не асиміляція, а повага до держави, в якій живеш. Неправильно знати лише свою рідну мову й не знати мови країни, громадянином якої ти є. Бо тоді постає просте запитання: після школи куди й як така людина інтегрується?

Я не думаю, що Україна хоче зруйнувати механізми збереження ідентичності національних спільнот. Але це було дуже погано прокомуніковано. Причини реформ не пояснено належним чином. І саме через цей брак пояснення окремі політичні сили в Румунії отримали можливість використовувати тему освіти в антиукраїнській риториці та агітації проти імплементації закону.

— Тут важливо бачити ще один вимір, про який часто воліють мовчати. Історія зі школами – це не тільки питання прав меншин і не тільки питання безпеки. Це ще й питання фінансів. Коли країну, яка воює, звинувачують у навмисному «закритті румунських шкіл», це спрощення, яке спотворює розуміння ситуації, а подекуди й відверта спекуляція. Бо освітня реформа в Україні пов’язана також з браком ресурсів і необхідністю перегляду самої мережі шкіл.

— Саме тому тут була критично важлива не лише змістовна, а й міждержавна комунікація. Якби на старті реформи Київ створив спільний механізм консультацій – наприклад, із Румунією, Болгарією, профільними міністерствами та представниками громад, – багато проблем можна було б зняти ще на початку. Якби існувала спільна комісія, яка б системно обговорювала ці питання, краще знала потреби громад і шукала рішення разом, простору для маніпуляцій було б значно менше.

Ми живемо в умовах гібридної війни. І будь-яка необережність – чи з боку Києва, чи з боку Бухареста – миттєво використовується проти нас. Саме тому питання освіти національних спільнот потребує не емоційності й політичної риторики, а точних рішень, продуманої комунікації та спільної відповідальності.

Нам потрібно системно зближуватися в усіх сферах: політичній, освітній, гуманітарній, комунікаційній, щоб мати змогу краще чути одне одного й не залишати зовнішньому ворогові простору для роз’єднання. Саме на розривах, недомовленостях і взаємній недовірі сьогодні й грає росія. Її завдання очевидне: не допустити зближення України та Румунії, посіяти недовіру, загострити чутливі теми і перетворити їх на інструмент взаємного відштовхування.

— На жаль, саме так і працювала частина публічної дискусії довкола освітніх і мовних питань. На високому європейському рівні лунали звинувачення, що Україна нібито «закриває школи», «щось забороняє», «не дотримується прав національних спільнот».

— Проблема, однак, полягає не лише в самих цих заявах, а в тому, що між нашими країнами досі бракує достатньо щільної, довірливої і проактивної комунікації, яка не дозволяла б таким наративам укорінюватися. росія охоче підсилює саме ці меседжі в румунському інформаційному просторі, просуваючи тезу, що Україна не поважає права румунської спільноти, – і саме так формується ворожість частини суспільства до України.

Цього не можна допустити. Тим більше, що для таких маніпуляцій використовуються й інші чутливі питання, які в самому Києві ще не до кінця врегульовані або недостатньо добре пояснені. Усе це перетворюється на один із векторів, через який наші країни намагаються віддалити одна від одної. І саме тому критично важливо не залишати жодної сірої зони, яку може заповнити пропаганда. 

Безперечно, у спільному минулому України та Румунії були складні історичні й територіальні питання. Але сьогодні принципово важливо не застрягати в логіці взаємних історичних претензій, а думати про майбутнє. Тим більше, що Румунія є однією з перших країн, які послідовно підтримують незалежність і територіальну цілісність України. Саме тому нашим державам потрібно працювати разом не лише ситуативно, а стратегічно, щоб у майбутньому бути разом і в межах Європейського Союзу, і в ширшій рамці європейського способу мислення, де добросусідство, взаємна повага і вміння домовлятися є не декларативним, а нормою.

Але тут постає і складніше запитання. Бо зовнішня пропаганда завжди діє ефективніше там, де вона знаходить внутрішній відгук: у звичках мислення, у колоніальних інерціях, у спотворених уявленнях про ситуацію. Тож ідеться не лише про інформаційну безпеку як таку, а й про глибшу ментальну роботу всередині самого суспільства.

— А що ж тоді робити з ментальністю людей, скривленою російською пропагандою? Які кроки потрібні, щоб оптика стала без викривлень, і водночас євроінтеграція залишалася поступовою і без зайвих потрясінь?

 — Це точно не буде легко. Треба розуміти: москва не хоче миритися з втратою впливу. І те, що зрештою має статися, – це поразка москви у війні. Лише тоді завершиться не тільки гаряча фаза, а й значною мірою ця гібридна війна.

Поки війна триває, потрібно шукати механізми регулювання соціальних мереж. Не можна залишати їх абсолютно вільним інструментом для пропаганди. Йдеться не лише про москву – це загальна проблема для всього континенту. Соціальні мережі мають бути врегульовані на законодавчому рівні так, щоб створити реальні бар’єри для пропаганди.

— Тобто, на вашу думку, пропаганду в соціальних мережах потрібно фільтрувати? І паралельно – працювати над інтелектуальною та ментальною стійкістю суспільства?

— Так. Але тут треба мислити в трьох часових горизонтах: короткому, середньому і довгому. Що ми можемо зробити вже сьогодні? Якщо ми хочемо зупинити пропаганду, то робити це треба зараз. По-перше, стримувати пропаганду. По-друге, паралельно вкладатися в культуру, школу, освіту та інші сфери, які формують суспільство. А в довгій перспективі – виховувати здорові покоління в дусі вільної Європи.

— У своїх заявах ви наголошуєте, що румуни в Україні не просять привілеїв, а вимагають поваги до своєї ідентичності. Де, на вашу думку, проходить межа між легітимним захистом прав меншини і політичною інструменталізацією цієї теми в самій Румунії?

— Радикальні сили в Румунії майже ніколи не ставлять питання про румунські громади щиро. Як можна говорити про румунську громаду в Україні, якщо ти сам не знаєш, як живуть ці люди? Якщо ти не був там, не бачив їх, не говорив із ними?

Коли хтось порушує питання румунської меншини в Україні, я завжди питаю: а ви були там? Ви говорили з цими людьми? Ви знаєте, що там відбувається? Але жоден із них не був там. Не можна говорити про проблеми людей, якщо ти їх не бачив.

Я теж на початку помилявся у своєму уявленні про румунську меншину в Україні. Я знав про неї тільки те, що писали в пресі. А потім почав їздити до Чернівців, до Одеси, до Ізмаїла, зустрічатися з людьми, говорити з ними, дивитися, які в них проблеми. І лише після цього я зрозумів, у чому полягають реальні проблеми румунів тут, в Україні. Я хотів би, щоб наші відносини, наша дружба між Україною і Румунією, а також розв’язання проблем румунської меншини стали моделлю для інших у Європі – і допомогли стерти всі стереотипи, з якими ми сьогодні стикаємося.

— Ви підтримували ідею інституційної присутності Румунії в Одесі, зокрема відновлення консульства. Яким ви бачите порядок денний такого консульства, традиційний – лише сервіс для громади чи вже варто розширширити функції і для культурної дипломатії, освітніх проєктів і двосторонньої довіри?

— Я не можу говорити про порядок денний консульства, тому що це належить до компетенції міністерства. Але я цілковито підтримую його відкриття.

Я вже втретє зустрічався з паном консулом Паулу Татару і був приємно здивований та вражений його активністю. Це сучасний консул із дуже багатим професійним досвідом. Його попередня діяльність, зокрема в культурній сфері, була пов’язана з представленням Румунії в різних країнах і в роботі з різними культурами.

І сьогодні я побачив, що він уже започаткував низку корисних зв’язків, зокрема підписання меморандумів між Економічним університетом Одеси та Економічною академією Бухареста.

Є й ще один важливий вимір українсько-румунського зближення: до мене вже зверталися органи місцевого самоврядування з Румунії, і з цих контактів стало зрозуміло, що румунська сторона перебуває на досить важливому етапі підготовки передання громадського транспорту для Одеси. Йдеться про цілком предметну допомогу Україні в умовах енергетичної кризи та навантаження на міську інфраструктуру.

У цьому сенсі дипломатична й міжмуніципальна співпраця виходить далеко за межі формального протоколу. Тому консул уже сьогодні займається не тільки власне консульськими послугами, а й розвитком живих зв’язків між громадами, інституціями, містами. Саме такий підхід він вважає своїм завданням і надалі: сприяти зближенню публічної адміністрації Одеси з органами місцевої влади в Румунії, відкривати нові канали співпраці і переводити добросусідство з рівня добрих намірів у площину спільних дій.

І це лише початок. Уже зараз є підстави сподіватися, що така модель співпраці розширюватиметься і надалі, охоплюючи нові контакти, нові партнерства і нові міста. Причому імпульс до цього відчувається з обох боків. Після візиту одеської делегації до Румунії надійшли чіткі сигнали відкритості й зацікавленості вже від румунських муніципалітетів, аж до готовності активно допомагати й здійснювати візити у відповідь до Одеси.

Я вкотре переконався, що іноді достатньо лише відчинити двері, зробити перший крок, здійснити один візит –  і далі зв’язки починають формуватися майже природно. Відтак між містами з’являється не абстрактна «дружба», а мережа реальних відносин з готовністю допомагати одне одному в критичні моменти.

— Яких кроків ви очікували б від України надалі, аби це справді працювало на зближення між нашими державами й знімало наявну напругу?

— Україна вже зробила кілька важливих кроків – і в мовному, і в культурному вимірі. Але, як на мене, є ще дві речі, які треба вирішити, окрім уже ухваленого рішення про День румунської мови.

Перше питання, яке, на мою думку, потребує термінового вирішення, – це визнання румунської православної єпископії тут, в Україні. Це могло б дуже допомогти обом державам. У Бухаресті нам часто кажуть: не варто приходити з проханням, якщо ти не можеш запропонувати рішення, вигідне для обох сторін. І мені здається, що саме це – якраз такий випадок.

Подивіться: сьогодні церкви, які відвідують представники румунських громад в Україні фактично перебувають у підпорядкуванні москви. Для румунів це неправильна ситуація. Водночас я розумію, що українська держава не може втручатися в ці процеси грубо чи силовим способом, бо тоді можна зруйнувати те, що вже вибудувано, і створити нові міжнародні проблеми.

Натомість, якщо українська держава таки визнає румунську єпископію, румунські церковні громади в Україні отримають можливість приєднатися саме до неї. А ті, хто не захоче цього зробити, вже залишаться в іншому статусі, і тоді українська держава матиме значно більше підстав діяти щодо таких громад. У такому разі ніхто ні в Румунії, ні в Європі не зможе звинувачувати Україну, тому що цим громадам буде надано реальну можливість вибору. Якщо вони не захочуть нею скористатися – це вже буде їхнє рішення. Але поки такого рішення не створено, доти й виникають ускладнення.

Я можу навести приклад із Румунії. У нас подібним чином врегульоване питання із Сербією: там також побачили потребу в структурі, пов’язаній із Румунським патріархатом, і відповідний механізм було знайдено. Тобто це не якась абстрактна чи неможлива модель – такі рішення вже існують.

Тому для мене йдеться не лише про церковне питання як таке. Це питання довіри та чутливої роботи з ідентичністю і водночас пошуку рішень, які не послаблюють державу, а зміцнюють її, не залишаючи простору для зовнішніх маніпуляцій.

— Є позиція ПЦУ про розвиток румунського вікаріату в Україні та посилання на вже наявний український вікаріат у Румунії як на модель взаємності.

— По-перше, там небагато таких церков. По-друге, тут, в Україні, ми маємо історію цієї єпархії. Тобто не йдеться про створення чогось цілком нового з нуля – радше про відновлення структури, яка тут уже існувала. Це важлива різниця: ми говоримо не про нову експансію, а про реактивацію історичної присутності.

Другою проблемою, яку, на мою думку, треба терміново вирішити, – це подвійне громадянство для етнічних румунів. І тут теж можна подивитися на досвід самої Румунії, яка має відповідну практику.

Скажу навіть ширше: такий крок допоміг би в багатьох вимірах, якщо хочете, навіть в електоральному, але передусім у тому, щоб румуни й українці стали ближчими одне до одного. Найважливішим ресурсом тут є час, але поки що ми не бачимо реальної імплементації. Це питання бюрократії, а бюрократія завжди дає простір силам, які вміють усе заплутувати і працювати на роз’єднання.

— А тепер дзеркальне питання: що має зробити сам Бухарест, щоб підтримка румунів в Україні перетворилася на послідовну політику, яка реально підсилює і громаду, і довіру між Бухарестом та Києвом?

— Бухарест, на мою думку, уже зробив для цього всі необхідні кроки. І якщо ми чекатимемо, що ці питання вирішаться самі собою, то це хибна логіка. Тут не можна просто чекати – треба діяти.

Для мене важливо інше: ми вже проговорили всі найгостріші питання, які були винесені на порядок денний. Тож маємо визнати. Чи були проблеми? Так, були. Чи були вони пов’язані з громадою? Так, були. Але це не причина руйнувати перспективу добрих відносин і спільного європейського майбутнього.

— Тож підсумовуючи нашу розмову: чи погоджуєтеся ви з тезою, що якісна політика щодо національних меншин може стати одним із найважливіших аргументів України на шляху до ЄС?

— Так. І я б навіть сказав, що це могло б стати моделлю не лише для двосторонніх відносин між Україною і Румунією, а й ширше – для Європи. Саме тому я хочу, щоб питання румунської меншини в Україні не було інструментом тиску чи популізму, а швидше прикладом того, як можна вирішувати складні питання по-європейськи.

Але для цього треба позбутися старих стереотипів, припинити політику на відстані, навчитися говорити одне з одним і не залишати простір для російської пропаганди. Бо якщо цього не зробити, будь-яка тема – мови, школи, церкви, ідентичності – буде знову й знову використовуватися для розділення, а не для зближення.

— Дякую за розмову і за все, що ви робите для розбудови добросусідських відносин. Також хотіла б побажати, щоб відносини між Україною і Румунією, а також розв’язання проблем румунської меншини, стали моделлю успіху щодо порозуміння. Щоб це був не кейс конфлікту, а приклад того, як можна стирати стереотипи, вибудовувати довіру і знаходити рішення.

Джерело: «Південь сьогодні»