Більш ніж два роки в Україні триває повномасштабна війна, наші воїни мужньо боронять країну від підступного ворога, українці намагаються пристосуватися до нових умов життя. У дуже складних умовах наразі доводиться займатися спортсменам та спортсменкам по всій країні, найуразливішими у цьому контексті, звичайно, є діти. Odesa Online вирішила дізнатися про те, як розвивається дитячо-юнацький спорт в Одесі в умовах повномасштабної війни. Для цього наш кореспондент поспілкувався із представниками трьох різних видів спорту – футболу, регбі та ушу.

УШУ

З президентом Одеської федерації ушу, заслуженим тренером України, суддею міжнародної категорії Леонідом Борисовим ми поспілкувалися після чергових прильотів по Одесі. Переживати їх регулярно дуже важко усім, а дітям та підліткам – тим паче. Втім, навіть за таких умов ушу в нашому місті займаються сотні хлопців та дівчат різних вікових категоріях. Більш того, одеські ушуїсти за ці більш ніж два роки здобули сотні медалей чемпіонатів України, Європи, юніорського чемпіонату світу… Про все це Леонід Вікторович розповів нам в ексклюзивному інтерв’ю:

– Леоніде Вікторовичу, пригадайте, як Одеська федерація ушу зустріла повномасштабну війну, як тренувалися, чи багато вихованців та вихованок виїхало за межі міста, країни? – Коли розпочалася повномасштабна війна – було дуже й дуже важко зібрати дітей на тренування. Зрозуміло, що усім було не до цього, адже, хтось виїжджав до інших населених пунктів України, хтось одразу залишив нашу країну, хтось просто ховався від обстрілів удома та боявся покидати власну оселю. Багато хто поїхав до інших країн, а ті, хто залишився, з перших же тижнів повномасштабної війни об’єдналися та почали допомагати тим, хто потребував цієї допомоги. Старші спортсмени, їхні батьки та друзі долучалися до розвезення гуманітарної допомоги до дитячих будинків, де спостерігалася гостра нестача товарів першої необхідності. Біда, яка накрила нашу країну, мотивувала нас бути ще ближчими один до одного, ми намагалися триматися разом. Десь за місяць вдалося трохи адаптуватися, тому потроху почали проводити тренування. Звичайно, тоді було дуже важко, кількість спортсменів та спортсменок значно зменшилася, але ми були на зв’язку, чекали на всіх та досі чекаємо на повернення тих вихованців і вихованок, які наразі перебувають за кордоном, спілкуємося із ними періодично. Потім уже було легше, ми розуміли, що наші воїни не пустили окупантів на Одещину, розуміли, як слід реагувати на ракетні, а пізніше – і дронові обстріли. В середині травня 2022 року наша команда навіть виїхала на чемпіонат Європи до Болгарії. Ми готувалися до турніру, як могли, збірна України була не в оптимальному складі, але нам вдалося здобути чимало медалей, зокрема – золотих. Цю поїздку ми запам’ятаємо на все життя, ми були настільки згуртовані, сильні духом, вірили, що все буде добре! – Чи багато ваших вихованців виїхало з Одеси після початку Великої війни? Багато з них повернулося? – Насправді, дуже багато. Гадаю, відсотків 80 з них виїхали у перші дні, перші тижні. Але з часом багато хто повернувся, тому десь відсотків 60 з тих, хто займався у нас до 24 лютого 2022 року, вже тренувалися. – Як це – тренуватися під час повітряних тривог, обстрілів, блекаутів? – Звичайно, дуже непросто. Під звуки сирен, під час тривог ми спускалися до укриттів, потім поновлювали тренування, нерідко бувало й таке, що тренувалися просто в укритті! Зрозуміло, що зважаючи на специфіку нашого виду спорту, це було важко, адже у сховищах елементарно не вистачає місця для повноцінної підготовки, але, тим не менш, ми це робили. Також додам, що тренування у нас не лише фізичні, а й технічні, тактичні, психологічні… Я пишаюся усіма нашими вихованцями та вихованками, хто у такі важкі часи продовжував займатися та готуватися до змагань будь-якого рівня – від обласних до міжнародних. Блекаути також переживали дуже непросто, як і всі. Втім, майже одразу ми придбали генератор, багато різної потужності ліхтарів, ламп, у тому числі тих, які заряджалися за рахунок сонячних батарей. Але ми адаптувалися, бо довелося деякий час жити у таких умовах. Так, це ускладнило процес підготовки, але нам не доводилося обирати, ми маємо використовувати будь-яку можливість для того, щоб продовжувати займатися улюбленою справою.

– Не можу не запитати, чи багато в Одеській федерації ушу займається внутрішньо переселених осіб? З яких регіонів? – Починаючи з весни 2022 року у нас дійсно з’явилося багато переселенців. Зокрема, з Херсонської, Миколаївської, Донецької областей, менше – з Запорізької та Харківської. У кожного вихованця чи вихованки були свої проблеми, свої страхи, але для нас дуже важливо, аби вони якомога менше думали про війну. І, знаєте, це реально працює, адже коли діти потрапляють до команди, вони по-іншому сприймають життя, менше хвилюються, менше бояться, у них з’являються додаткові правильні стимули для зростання, мотивації, стимулів, цілей… Це банально, але я все ж скажу: якщо діти не розвиватимуться, ми втратимо не просто покоління, ми по-справжньому втратимо нашу націю, нашу державу. Тому я впевнений, що діти, які займаються у спортивних секціях, федераціях, клубах, школах, а також їхні тренери мають отримувати від держави захист, а їхня робота має бути оцінена краще, ніж це було до початку повномасштабної війни.

РЕГБІ

Окремих слів у нашому матеріалі про розвиток дитячо-юнацького спорту в Одесі в умовах повномасштабної війни заслуговує такий вид спорту, як регбі. Саме регбійні команди вже багато років приносять Одеській області найбільше нагород у всеукраїнських змаганнях з командних видів спорту, а одеські регбісти та регбістки регулярно здобувають медалі чемпіонатів Європи у різних дивізіонах. Окремо можна та потрібно пишатися дитячо-юнацькими школами, яких в Одесі три – ОДЮСШ, «Лідерс» та «Анатра», а також – успіхами жіночих команд усіх вікових категорій. Про те, як в умовах війни тренуються та грають одеські регбісти та регбістки, нам розповіла тренерка жіночої збірної Одеси та одеської школи «Лідерс», відповідальна секретарка Федерації регбі Одеської області Кристина Катілова.

– Повномасштабна війна для школи «Лідерс» почалася просто жахливо: десь 70 відсотків наших вихованців покинули Україну. Самі розумієте – у командних видах спорту це просто катастрофа. Тренування ми розпочали десь у травні, взяли приклад з іншої одеської школи – «Анатра». У цій школі ситуація була набагато кращою – мало хто з вихованців виїхав з країни, тому Володимир Калінський та Тетяна Кулакова потроху почали шукати можливості для проведення тренувань різного типу вже у березні. Я також запропонувала дітям та їхнім батькам спробувати поновити заняття, адже, багато хто просто гуляв біля стадіону 73 школи. Тим більше, що у нас там обладнане укриття, отже, під час тривог займатися було цілком безпечно. Окрім того, якщо триває повітряна тривога, а часто трапляється таке, що десь «на болотах» злетів МіГ, наші тренування просто починалися пізніше чи взагалі були скасовані, бо такі зльоти нерідко затягувалися на кілька годин. Якщо ж інші типи тривоги, то намагаємося пристосовуватися і оперативно реагувати, робимо паузи. – Наскільки мені відомо, у 2022 році взагалі не було дитячо-юнацьких змагань, а у 2023 потроху почали поновлювати проведення чемпіонатів України у різних вікових категоріях… – Дійсно, після початку повномасштабної війни тривалий час було незрозуміло, як далі жити, як тренуватися, нам елементарно не вистачало людей для повноцінних занять. Тому й у 2022 році не було проведено жодного чемпіонату України серед дитячо-юнацьких команд. Була спроба провести восени всеукраїнські змагання у західних регіонах України, але через масовані обстріли і використання нового, на той час, озброєння ворога у вигляді «шахедів», в підсумку було вирішено скасувати всі заплановані старти. Звичайно, ми всі хотіли грати, але мали думати про життя та здоров’я дітей. Розуміючи, що нашим командам все ж треба тренуватися та десь грати, Федерація регбі Одеської області почала на регулярній основі проводити фестивалі регбі для вихованців та вихованок різних вікових категорій на стадіоні «Академія Спорту», де буквально у п’ятдесяти метрах від поля обладнане укриття. Ми провели сім таких фестивалів у перший рік повномасштабної війни.

Жіночій збірній України повезло більше – вона провела восени 2022 року чемпіонат України з регбі-7, який, щоправда, тривав лише один день. Ми тоді вчетверте поспіль стали чемпіонками країни. Навесні 2023 року Федерація регбі України почала проводити чемпіонати України у різних категоріях, але лише з олімпійської версії регбі – регбі-7. Цього року також вже розпочався сезон, чому ми всі дуже раді. – Як займалися під час блекаутів? Найчастіше тренування у будні дні проходять у вечірній час… – Під час блекаутів було дуже важко, адже ми напряму залежимо від освітлення на стадіоні 73 школи, а у нас там є друга зміна, дорослі хлопці працювали чи навчалися у коледжах. Було таке, що ми під ліхтариками тренувалися чи просто скорочували тренування за часом. На щастя, ми з гідністю пройшли ті важкі часи і зараз вже проводимо заняття по-іншому, сповнені сил та енергії для участі у фестивалях та чемпіонатах України.

ФУТБОЛ

Представники багатьох видів спорту за час повномасштабної війни в Україні пристосувалися до нових реалій. Більш того, в Одесі почали з’являтися нові спортивні клуби та організації. Зокрема, у 2023 році було засновано дитячий футбольний клуб «Я одесит», завдяки зусиллям якого у місті, в тому числі, було побудовано футбольний майданчик. Про це у коментарі Odesa Online розповів віцепрезидент клубу Віктор Дрозд.

– Вікторе Володимировичу, ваш дитячо-юнацький клуб «Я одесит» з’явився вже під час повномасштабної війни. Сміливий крок… Розкажіть, як ви наважилися на відкриття клубу у такі важкі часи… – Ідея школи, насправді, давно не давала спокою ані мені, ані президенту ДЮФК «Я одесит» Олександру Агоєву, який пов’язаний із футболом Одещини ще з дитячих років, як, власне, і я. Ми об’єднали зусилля та вирішили спробувати створити свою школу, аби якось вплинути на розвиток дитячого футболу в Одесі. Простих шляхів не шукали, як то кажуть, тому ризикнули почати працювати навіть під час повномасштабної війни в Україні. Попервах заручилися підтримкою друзів, тренерів, працювали, створювали, навіть коли було дуже важко, адже Олександр Агоєв з перших днів повномасштабної війни вступив до територіальної оборони, тому мав в тому числі нічні зміни. Отже, багато чого лягло на мої плечі. Спочатку було важко, робили перші безкоштовні заняття, шукали дітей, запрошували, це було непросто, адже в Одесі і без того функціонує велика кількість клубів та шкіл. У перші місяці дуже допоміг нам почесний президент клубу Олексій Леонов, який забезпечив дітям футболки, м’ячі, інвентар. З часом стало трохи легше, ми зібрали команду тренерів, з’явилися різні філіали у різних районах міста. Наразі тренуються близько двох сотень дітей. За два роки існування у нас вже є певні досягнення не лише в Одесі чи області, а й в Україні, адже, наприклад, наші діти виграли першість країни з футзалу у категорії «до 9 років», кілька команд беруть участь у чемпіонаті України.

– Наскільки змінилася ситуація із кількістю дітей, тренерів? Чи багато у командах внутрішньо переселених осіб? Можливо, у вас є інформація про діяльність інших клубів та шкіл… – Так, ми постійно спілкуємося із керівниками та тренерами інших клубів та шкіл, усі кажуть про те, що з початком війни дуже багато дітей виїхали за кордон, Одесу та Україну загалом залишило багато тренерів, тобто, усі втратили дуже багато кадрів. Але ми починали свій шлях вже під час війни, починали з нуля, тому і десь відсотків 90-95 наших вихованців почали свій футбольний шлях саме у нашому клубі. Ми цим пишаємося, бо завдяки «Я одесит» у місті з’явилися нові юні футболісти, спортсмени. Щодо дітей-переселенців, то в нас їх дійсно дуже багато, з різних регіонів України, з різними долями та історіями. Для них у нас працюють спеціальні умови. Також є знижки для дітей із багатодітних родин. Скажу, що десь відсотків 30-40 – це саме внутрішньо переселені особи. Щодо наших тренерів, то спочатку їх було двоє, зараз їх вже семеро, всі вони – відомі у футбольних колах Одещини, колишні футболісти, які продовжують грати на аматорському, ветеранському рівні зараз. Вони передають свої знання і свій досвід дітям, не лише з точки зору теорії, а й дають практичні поради, що важливо. Старший тренер у нас Станіслав Лобан, він, якщо можна так сказати, «завуч» нашого клубу.

– Як працюєте під час повітряних тривог, як тренувалися під час блекаутів? – Під час тривог ми не працюємо, тренери зобов’язані відвести дітей в укриття та дочекатися відбою. Цей пункт у нас обов’язковий на всіх наших об’єктах: це – ліцей №3, стадіон «Політехнік», де ми власними зусиллями побудували футбольний майданчик із синтетичним покриттям, навіть попри такі важкі часи, та ліцей №65. На всіх цих об’єктах буквально у десяти метрів є укриття. Щодо блекаутів, то у ті часи ми придбали акумуляторні ліхтарі, додаткові акумулятори. Наприклад, у 65 ліцеї ми зробили автономне освітлення, у кожного тренера є свій акумулятор, який підключається під час вимкнення світла для роботи ліхтарів на майданчику. Щодо СК «Політехнік», то керівництво спорткомплексу надає можливість користуватися їхнім потужним генератором. Таким чином ми вийшли з тієї неприємної ситуації. Сподіваюся, у майбутньому такого вже не буде. Ми пишаємося тим, що у воєнний час відкрили дитячо-юнацкий клуб та побудували майданчик на стадіоні «Політехнік». Ми разом переживаємо ці страшні часи, але кажемо вже про те, що більше нічого не боїмося, бо важкі випробування – це наш шлях, який ми не обирали, так вийшло, так сталося, але всі труднощі ми маємо пройти з честю та гідністю.