Кілька місяців тому журналісти видання «Південь сьогодні» намагалися знайти відповідь на питання, чому гагаузи півдня Одещини не говорять вдома рідною мовою. Сьогодні ми вирішили поцікавитися, як справи з використанням гагаузької мови у побуті та навчанні в Гагаузькій автономії Молдови, де компактно і у значно більшій кількості проживають представники вказаної національності. За коментарем ми звернулися до гагаузької письменниці, поетеси, тюрколога, доктора філологічних наук та мовної активістки, викладачки Комратського державного університету Гюллю Каранфіл.

Ми припускаємо, що наших читачів зацікавить незвичне ім’я нашої співрозмовниці. Тож саме з цього ми і почали нашу розмову.

– Гюллю, я знаю, що від народження у вас було інше ім’я, і змінили ви його вже у дорослому віці. Розкажіть про це, будь ласка, нашим читачам.

– Мої батьки назвали мене Валентиною. Чому так? Бо мою хрещену звали Василиса. Але це був 1972 рік. Валентина Терешкова вже полетіла в космос. І ось у цей період, коли я народилася, багато батьків називали дівчат Валентинами. Ось і мене назвали на честь Валентини Терешкової. Ну це неважливо, на честь кого Василиса стала Валентиною. У дев’яності роки, коли Туреччина відкрила для нас свої двері, коли Молдова отримала незалежність… У дев’яносто першому році я була на першому курсі, ми були першими студентами Комратського державного університету, нас – сімох найактивніших студентів – повезли до Туреччини. І ми побачили, що є люди, які говорять тією ж самою мовою, що й ми. І імена у них гарні, зрозумілі. А до цього до нас на конференцію приїздили високі гості з Туреччини. І я теж звернула увагу на їхні імена. І я подумала, а чому б мені не носити ім’я, яке я розумію. Що означає Валентина, я не знала. Тому я вирішила зробити так, щоб моє ім’я було для мене зрозумілим. Що значить моє прізвище Каранфіл, я знала. Гвоздика. А от щодо імені… Інтернету тоді не було, щоб подивитися. І я обрала ім’я, яке я розумію, яке розуміє мій народ. І я обрала ім’я Гюллю, що перекладається «з трояндами».

– Тобто у вас квіткове ім’я?

– Так. І, до речі, воно єдине у всьому світі.

– Якщо ми вже заговорили про мову, про чужі та знайомі імена… Давайте поговоримо на таку болючу тему, як асиміляція гагаузів у Молдові та Україні. Як на вашу думку, коли цей процес був у розпалі? І які його наслідки?

– Ну скажу так, все це почалося у радянські часи, десь у шістдесяті роки, після приходу Хрущова. Хрущову було цікаво, хто такі гагаузи, він приїздив подивитися. Тоді народ, котрий отримав найвищий врожай в СРСР, це були гагаузи Чадир-Лунги. І він захотів побачити, як вони живуть. І нам тут швиденько організували школу з навчанням гагаузькою. Ну це було зроблено, щоб показати, що мови тут розвиваються, нацменшини добре живуть, мови вивчаються, діти ці мови знають… Ну так, діти у той період мову знали. І батьки дуже позитивно сприйняли те, що навчання буде гагаузькою. Я навіть скажу, що діти, які навчалися у тій школі в ті роки, серед них є письменники, поети, вчителі гагаузької… Ось такий вийшов результат цих двох років навчання дітей гагаузькою. А за два роки… цю школу закрили. А після цього гагаузьку в школах заборонили. Заборонили зовсім. Навіть батькам казали: «не розмовляйте з дітьми гагаузькою, розмовляйте російською, ваші діти відстають». І от тоді наших батьків, скажу так, поранили. В них сталася така травма. Після цього вони говорили з дітьми російською, особливо у містах. Там усі перейшли на російську. І от зараз ми пожинаємо плоди. Наші діти у містах вже давно не говорять гагаузькою, а в селах – ті, кому десь до 10-12 років, говорять дуже погано. Це все, я вважаю, результат політики тих років. Навіть те, що у 1986 році у нас, в гагаузьких селах Молдови, почали викладати гагаузьку в школах, все одно… Все одно було помітно, що відбулася масштабна асиміляція.

– Я так розумію, що гагаузькі села на Одещині цей експеримент з навчанням рідною мовою не захопив?

– Так, це було тільки в наших селах.

А знаєте, що ще було добре в наших селах, у Молдові? Назви наших сіл вони «підправили», але не змінили. А от в Україні вони це зробили. Наприклад, Йордек-Бурну у вас став «Утконосовка» (село Утконосівка Саф’янівської громади – Авт). «Ісерлі» у перекладі означає «невільник», а у вас село назвали «Вольное» (село Вільне Бессарабської громади – Авт). От у вас таких прикладів багато. А в нас просто додали афікс «ия». Наприклад, «Тараклы – Тараклия» (місто Тараклія – Авт), «Баймаклы – Баймаклия» (однойменні комуни Баймаклія у Кантемірському та Каушенському районах – Авт). З цього боку добре, що в нас зберегли назви, які залишилися від ногайців, що колись тут жили. Ці ж назви не ми дали. Ми прийшли на території, звідки були виселені ногайські татари. Так, частина їх лишилася, вони живуть серед нас. В них прізвища Татар, Татароглу і такі подібні. Ми знали назви їхніх сіл. І ми, гагаузи, прямо поруч з їхніми спаленими будинками будували своє житло. До їхніх будинків не заходили. Згодом, за якихось двадцять, тридцять чи п’ятдесят років усе там зійшло нанівець. 

– В тому, що в Молдові не змінили назви, а в нас змінили, якусь роль зіграла позиція місцевого населення?

– Не думаю. Просто, напевно, політика Молдови була така. Гагаузи були таким слухняним народом. Хоча й не дуже слухняним. Ми коли переселилися з Балкан, ми переселилися північніше. Там був поміщик – молдованин на прізвище Бальш. І він надто довго тримав гагаузів у лещатах. Він їм не подобався. Вони лишили його, лишили свої домівки і самі перейшли сюди, униз. І тут збудували свої села. Тож ми не дуже прямо таки й слухняний народ. Але в Радянському Союзі це якось не проявлялося. І післявоєнна ситуація, і сталінські репресії… Вони гагаузів утихомирили. Тому ніхто нічого не міг сказати. І ще про села. Якщо ми говоримо про назви, то ми копаємо глибоко. Це десь роки так… ну десь 1818-й… От якраз тоді ці села засновувалися. Але тоді ми у північній частині Молдови. У нас зараз у Молдові є декілька сіл з назвою Баурчі, з назвою Томай. До речі, в Україні теж є село з такою назвою. Точніше його вже немає, люди звідти поїхали. Ось ці однакові назви є тому, що ми звідти йшли і брали з собою назву свого села. Тобто будували нове село і давали йому таку саму назву.

– І все ж повернемося до питання мови. Чому гагаузи говорять російською? Куди врешті решт дівається ця національна самосвідомість? Якась принциповість. І чому гагаузи зараз не хочуть вчити державну румунську мову? Адже все одно їм доведеться спілкуватися мовою, відмінною від їхньої рідної. Тоді чому не румунська, а російська?

– Це все йде з радянських часів. Завжди був вплив Радянського Союзу на нас, вплив росії. Він і зараз відбувається. Пам’ятаєте, коли російські війська прийшли у Придністров’я? І нам вони «допомогли»… Я думаю, все це робиться навмисне, аби мати свою владу, свою силу у Гагаузії та Придністров’ї. Я про росію. Щоб вони були завжди поміж нас, щоб «рука» була на нас. Нас вважають стратегічним об’єктом. Ну, сусідство з Україною. Це все свідомо було зроблено.

– На вашу думку, є різниця у рівні збереження рідної мови серед молоді в селах Гагаузії та гагаузьких селах Одещини?

– Я вважаю, що ситуація з мовою і в вас, і в нас однакова. Діти не розмовляють гагаузькою. Наші діти, як і ваші, говорять російською. Не українською. І не румунською. Все це йде… Може за нами не додивилися держави наші. Я завжди вважала, що Молдова, як тільки отримала суверенітет, мала вводити у нас румунську мову. І оці наші вулиці Леніна прибрати, як у себе прибрали безболісно. А в нас все це стоїть, як шматок росії. У нас в кожному селі є вулиця Леніна, і це центральна вулиця. У нас в Комраті є вулиця Леніна. Це вина наших держав. Я не знаю, як у вас зараз… У вас же теж саме – вулиці Ворошилова, Леніна…

– Ні, перейменували.

– Це вже коли, зараз, коли почалася війна?

– Так, після 2014 року. Ось мою вулицю Леніна перейменували задовго до повномасштабного вторгнення.

– Значить Україна в цьому плані краще працює. Ну у вас ще чотирнадцятий рік був. Але це треба було робити не у чотирнадцятому. Треба було у дев’яності, коли наші держави стали суверенними. Ось тоді треба було мислення змінювати і назви вулиць. І назви наших магазинів. Тоді треба було. І дати свободу гагаузам. Сказати, що от назвіть свою вулицю гагаузькою мовою. Назвіть магазин гагаузькою. На закладах на двох мовах – у вас, і на трьох – у нас (у нас третя все ж російська), назви напишіть. Ось назва дитсадка – румунською, гагаузькою та російською. Якщо вже вона так важлива, ця російська. Я вважаю, що недогледіли свого часу. І ось, уявіть собі, у нас зараз в Комраті головна вулиця – Леніна. І як тільки я десь пишу про те, що треба прибрати пам’ятник Леніну, на мене одразу шквал негативу. Навіть такі наші відомі гагаузи, які вважають себе діячами культури та інші. Навіть від них надходять такі висловлювання на мою адресу.

– А зараз в Гагаузії навчання в школах якою мовою ведеться?

– Звичайно, російською. У нас освіта російською мовою. У нас школи російські, окрім двох шкіл. Одна у Вулканештах. І в Комраті є одна школа румунською. І ще в місті Чадир-Лунга є класи румунською в гімназії. От з першого класу вони починають навчання румунською. Перший набір дітей, здається, вже у третьому класі. І так до кінця навчання буде. Може у майбутньому весь заклад перейде на румунську. А так усе російською. Так, гагаузька вивчається з першого класу. Є предмети, які викладаються тільки гагаузькою – фізична культура, малювання, співи. Школа сама обирає, орієнтуючись на наявність фахівців. Окрім цього, деякі уроки проводяться двома мовами. Вчитель починає урок російською, а потім плавно переходить на гагаузьку. І діти відповідають гагаузькою.

– Я так розумію, що викладання російською зберігається тому, що так хочуть батьки. Чи впливає щось інше?

– Так. Батьки бояться того, «куди піде дитина з румунською чи гагаузькою».

– А куди піде дитина з російською?

– Ось-ось. Куди зараз піде дитина з російською? Оце треба пояснювати людям. У дитячих садках у нас з трьох років починається навчання гагаузькою. Це впроваджується, багато чого робиться. Але, не дивлячись на це, діти розмовляють гагаузькою як іноземці. А ми їх вчимо за підручниками, що написані для дітей, які розмовляють гагаузькою. Матеріал для дітей виявляється важким. Нам потрібно розробити книги для дітей-іноземців, російськомовних дітей. Ми прийшли до того, що нам треба друкувати особливі підручники, щоб дітям було зрозуміло.

– Ця проблема є і в нас. У нас батьки-гагаузи часто теж вдома розмовляють з дітьми російською. І навіть примудряються зробити, щоб у школі, замість двох годин на тиждень, гагаузьку викладали лише одну, тобто один урок.

– У нас гагаузька обов’язковий предмет з першого по дванадцятий клас. Але, якщо це місто, і якщо там є діти-болгари, то вони діляться на дві групи. Кожна вчить свою мову. Але є навіть діти-гагаузи, які вивчають болгарську. У нас це навіть дуже розповсюджено.

– Я дозволю собі припустити, що з болгарською мовою батьки сподіваються відправити дитину на подальше навчання до Болгарії. Так?

– Ні. Тому що болгарська мова – слов’янська. Батьки її зрозуміють і зможуть допомогти дитині. А тут гагаузька, і батьки, які вже асимілювалися, допомогти не зможуть. Важка мова. І книги для гагаузьких дітей. А наші вже не гагаузькомовні, а російськомовні діти. Їм важко, і тому їх записують у болгарські групи. Це в нас у трьох містах – Чадир-Лунга, Комрат і Вулканешти – вивчається і гагаузька, і болгарська. Це обов’язково. У дитячих садочках гагаузька теж обов’язкова. У вас в дитсадках гагаузька не викладається, і коли я питаю чому, мені відповідають, що немає фахівців. У нас фахівців готують. У нас єдиний Комратський університет, який здійснює підготовку вчителів гагаузької мови. Є і курси підвищення кваліфікації для вчителів та вихователів. І гагаузько-румунські групи у нас є. Зараз у нас в університеті три курси по десять студентів. Набирають їх, на жаль, дуже важко. У нас непогані стипендії. У нас дві стипендії. Якщо в студента добрий бал під час вступу, він отримує вісім тисяч ліїв. Це більше чотирьох сотень євро. Це частина, яку виплачує Молдова. А іншу виплачує Гагаузія, бо у назві спеціальності є слово «гагаузький».

– Якось у департаменті освіти Одеської обласної державної адміністрації обговорювалося питання щодо перепідготовки вчителів гагаузької у Комратському університеті. Це питання у вас обговорювалося?

– Я про це не чула. Якщо б звернулися, ми б з задоволенням відгукнулися. І вони б отримали ці курси разом з нашими викладачами. Ми навчання проводимо онлайн. А потім вони приїздять на два дні, аби захистити свої проєкти.

– А взагалі наукові зв’язки між гагаузькими спільнотами Молдови та України є? У чому вони виявляються?

– Я завжди намагаюся ділитися з українськими гагаузами літературою, яка в нас є. Навіть три дитячі книги, які ми видавали у Туреччині, вони теж у вас представлені. Все, що я видаю, до чого маю стосунок, я все передаю безпосередньо Ользі Семенівні Кулаксиз, а вона вже розподіляє між гагаузькими селами. Окрім цього, наш Науковий центр (Науково-дослідний центр Гагаузії імені М. В. Маруневич – Авт.) виділяє книги для України. Не у великій кількості, у нас самих небагато видається, але по два-три екземпляри завжди їде. Саме у бібліотеки.

– А все це має попит? Бо можна передати ці книги, а вони там лежатимуть ще десять років.

– Згодна. Я завжди про це кажу. Ми можемо писати романи, ми можемо перекладати Шекспіра. Але нащо, якщо це читати не будуть? Якщо діти не читають, якщо діти не розмовляють, нащо ми пишемо романи та наукові праці? Словники складаємо. Це питання я завжди сама собі ставлю. Я сама доктор філології, але зараз більше займаюся дитячою літературою. Видаю книжки, вже п’ятий рік видаю журнал (журнал «Guguşçuk», у перекладі – «Голуб’ятко» – Авт.), реалізую проєкт «Говори гагаузькою» серед дітей Молдови та України. У нас в конкурсах брали участь гагаузькі діти з Виноградівки, з Дмитрівки. Завжди намагаюсь залучати дітей з України до участі у наших заходах. Ми в Комраті влаштовуємо свята, у нас завжди хороші подарунки для дітей – велосипеди, скейтборди.

– Тож чого не вистачає дітям, щоб вони почали вчити мову, читати ці книги, цей журнал? Що треба ще зробити?

– Що треба? Треба щоб батьки прищеплювали в дітей любов до гагаузької мови, говорили з ними гагаузькою. І більше нічого не треба. Батьки мають припинити розмовляти з дітьми мовою ворога. І це зараз роблять болгари та гагаузи України, не дивлячись на те, що росія їх вбиває. У нас така сама ситуація. Але вони кажуть, що росія не вбиває, що б’є точково. Наші гагаузи ще захищають росіян, на жаль.

 – В українській мові є таке слово «меншовартість». На російську воно перекладається як «неполноценность», українською – «неповноцінність». Йдеться про неповноцінність, яку представники нацменшин, у нашому випадку болгари та гагаузи, відчувають перед росіянами. Тобто вони самі свідомо себе принижують, ставлять себе сходинкою нижче «старшого брата». Оце паскудство як викорінити?

– Не знаю. На жаль, навіть намагаються зробити так, щоб у них в розмові не було і акценту, щоб вимова не відрізнялася. Типу він буде з гагаузьким прізвищем, а розмовлятиме російською, і росіянин прийме його за свого. Дай Бог, щоб він ніколи нас за свого не прийняв. Я теж вважаю, що це неправильно – почувати себе нижчим. Так, вони відчувають себе нижчим за «старшого брата». Так було споконвіку. Так було закладено, над цим працювали. Цілі інститути працювали, аби вбити нам це в голови. І якщо що, то наші говорять: «Ми християни, ми православний народ. Нас об’єднує віра». Так молдовани ж теж православні! Теж православний народ. Так, у Румунії більше католиків. Але православних там теж багато. Але ось вони наголошують, що їх об’єднує православ’я. Ніби жителі Молдови не православні. Це все було заплановано Радянським Союзом, а потім росією, щоб утримати гагаузів, щоб зробити тут російськомовний регіон. В нас був «будинок російської мови та культури». Закрився. І ось вони «дні Пушкіна» влаштовують, якісь конкурси, у яких наші гагаузи беруть участь. Номінують саме наших учасників. Болгари, гагаузи – вони завжди посідають перші місця. Ну щоб були більш лояльні до російської мови та культури. Це все робиться… Все це заплановано.

– Зберегти національну ідентичність гагаузів і у нас, і у вас намагається Туреччина. Зокрема фінансує багато заходів. Ще в чому допомога з боку Туреччини проявляється?

– Фінансується видавництво літератури, підручників. Ось будівництво дитячого садка «Nastradin Hoca» в Комраті. В Комраті проходять курси турецької мови. І у нас багато людей їх відвідують. Через вивчення турецької, вивчають і рідну – гагаузьку. Вони не намагаються нав’язати нам свою турецьку мову, свою культуру. Ні в якому разі. Вони хочуть зберегти нашу мову. От у нас є викладачі з Туреччини. Коли вони викладають, вони завжди проводять паралель з гагаузькою. Кажуть: «нехай вони знають свою рідну мову, нехай вони говорять своєю рідною гагаузькою». Вони завжди показують красу гагаузької мови. Вони не хочуть нас отуречити, як про це казали у радянські часи. Ні, там немає такої мети. Ми і так тюрки, не турки. То нас не треба отуречувати. Вони не ставлять перед собою мету зробити нас мусульманами.

– А чим закінчилася історія з коледжем в Комраті, який побудувала Туреччина? Чи вона ще не закінчилася?

– Наші «великі уми» хочуть, щоб викладання у цьому коледжі було російською мовою. А Молдова хоче, щоб викладання було румунською, англійською та турецькою мовами. Наші ж наполягають на російській. Я завжди під такими дописами пишу, що діти, які туди підуть, а це буде вже з сьомого класу, вони матимуть базу з румунської. І все буде добре, якщо вони вивчатимуть більшість предметів румунською. Це вже будуть громадяни, які увіллються в румунське суспільство. Але цей коледж так і не відкрився саме через проблеми з мовою навчання. І там ще була якась проблема з документами саме з нашого боку. Я думаю, їх вирішать. І у 2027-му, як обіцяють, коледж відкриється.

– Я знаю, що Туреччина має окрему програму з надання вищої освіти для гагаузів – наших і ваших. Але у наших випускників вона не дуже користується попитом. А як щодо ваших?

– У нас є турецький ліцей, де навчання йде турецькою та англійською мовами (Публічна установа Теоретичний молдовсько-турецький ліцей імені Сулеймана Деміреля – Авт.). І румунською теж. І діти, які закінчують цей ліцей, вони з задоволенням їдуть вчитися до Туреччини за програмою, за якою їм оплачується навчання і надається хороша стипендія. На жаль, їх зараз вже не так багато, як у перші роки, коли ця програма почала працювати. Це було у 2012 році. Зараз економічне становище Туреччини трохи відштовхує бажаючих. А так випускники цього коледжу, він знаходиться в Конгазі, у більшості випадків вступають у вищі учбові заклади у Туреччині. І далі – на магістратуру, докторантуру.

– На вашу думку, як доктора філології, скільки мов середньостатистична дитина в змозі опанувати за одинадцять чи дванадцять років навчання в школі? Бо у нас деякі батьки жаліюся, що «дитину навантажили трьома мовами, і вона не знатиме жодної».

– Дитина у дитячому садку, до п’яти-шести років, дуже добре сприймає мови, якій їй викладають. А якщо мова використовується в родині, то її і вчити не треба. Просто потім дитину треба навчити граматиці. А так дитина може спокійно вивчити чотири мови у межах шкільної програми. Румунську, англійську, гагаузьку, ту ж російську. Просто батьки завжди переживають за дітей, міряють на свій аршин. І вважають, що це буде погано відбиватися на дітях. Дайте дитині навчатися самій, не треба заважати їй це робити. У неї голова чиста, в ній ще немає цього сміття, як у дорослого. Дайте їй вчити мови. Батьки самі заважають дітям вчити. Я так вважаю. Я вам ще одне скажу: наші діти вивчають румунську, і в них румунська краща за гагаузьку. Вчити мови вони починають одночасно, і румунську краще сприймають. Я не знаю, з чим це пов’язано. З програмою, з методикою. У нас в містах діти, що закінчили дванадцять класів, вони не можуть гагаузькою розповісти про себе, просто підтримати розмову. Вони вступають до вищих навчальних закладів Молдови і вливаються вже у молдовське суспільство. Без будь-яких проблем.

– «Якщо немає мови, немає і народу». Це ваше висловлювання. Які ваші прогнози, через двадцять-тридцять-п’ятдесят років народ, який називає себе гагаузами, він існуватиме?

– Назва, можливо, збережеться. Але за п’ятдесят років вже будуть одиниці, які розмовлятимуть гагаузькою. Це завжди так було, завжди великі мови «ковтали» маленькі. Я веду на радіо програму «Bilärdiniz mi siz» («Знаєте ви що» – Авт.). Кожного разу наприкінці я кажу одні і ті ж самі слова – про те, що в світі триста мільйонів людей розмовляють нашою мовою. Спорідненими мовами. Триста мільйонів людей розуміють нашу мову. Ми розуміємо мову трьохсот мільйонів людей. Тюркський світ великий, давайте залишатися в цій родині. Закликаю батьків спілкуватися з дітьми гагаузькою. Не дивлячись на це, я думаю, що за півстоліття залишаться одиниці, які знатимуть гагаузьку. Я вже п’ять років поспіль проводжу конкурс «Lafet gagauzca» («Розмовляй гагаузькою» – Авт.) для дітей-гагаузів. Ці діти вже в мене на примітці, і я їх далі веду. І от ці діти беруть участь у проєкті «Genç bloger» («Молодий блогер» – Авт.). Я їх веду, підтримую. Але їх мало. Їм зараз дев’ять років. За п’ятдесят років буде п’ятдесят дев’ять. Це вже будуть одиниці, які розмовлятимуть гагаузькою. Ну за сімдесят років будуть одиниці. Якщо ми не переведемо школи на гагаузьку мову навчання. Якщо переведемо, то ми врятуємо свою мову. Хоча б початкову школу. А далі вже румунською, англійською… Якщо такі школи будуть, то, можливо, ми збережемо свою мову. А так… Гагаузів, які у повсякденності послуговуються гагаузькою мовою, стає дедалі менше.

Діана ГЕРГІНОВА

Фото зі сторінки Гюллю Каранфіл в Фейсбук

Джерело: «Південь сьогодні».