Журналістка Ірина Золотарьова могла виїхати з України, але вирішила залишитися в Ізмаїлі й допомагати. Майже п’ять років повномасштабної війни вона шукає для військових не лише гроші, а й конкретні речі – від медикаментів до вантажівок землі. Домовляється, просить, повертається знову, якщо знає, що може знайти необхідне.

Та волонтерство – це не лише про допомогу іншим, а й про втому, яка накопичується, і сили, які доводиться шукати в собі. Про те, як не стояти осторонь, коли можливостей стає менше, – читаймо далі.

Близько року Ірина Золотарьова ставить членам Rotary Club Izmail одне й те саме запитання, коли готує про них історії для сторінки клубу: «Розкажи, що ти зробив у перший день війни і як це змінило твоє життя та участь у клубі?» Відповіді різні, але їх об’єднує спільне: люди розповідають, як намагалися бути корисними, і скромно додають, що просто робили те, що могли й мусили робити, залишаючись в Україні.

Ірина каже, що відповіла б так само. На початку повномасштабної війни її родина зібралася, щоб вирішити, що робити далі. Рішення було однозначним: «Я нікуди не їду. Я залишаюся тут». Відтоді Ірина жодного разу не виїжджала з Ізмаїла. Вона пам’ятає щоденні ефіри міського голови, перші тижні невизначеності й те, як усі намагалися зрозуміти, що робити далі.

Коли бачиш усе зсередини, пояснює Ірина, варіантів небагато: можна відійти вбік або почати щось робити. Вона обрала друге. Свою волонтерську роботу жінка порівнює з ниточкою, за яку потрібно потягнути. А далі все залежить від особистих контактів, наполегливості й, певною мірою, навіть нахабства. 

Вона не приховує, що іноді доводиться бути саме такою. Зайти до майстерні й попросити необхідне для військових чи лікарні, домовитися з підприємцем, знайти потрібну річ там, де її ніхто не збирався віддавати. Каже, що не соромиться просити, бо знає, заради чого це робить.

За майже п’ять років повномасштабної війни потреби військових змінилися. Сьогодні їм може бути потрібна не чергова партія медикаментів, а звичайна земля – цілими вантажівками, щоб облаштувати позиції, обкопатися. 

Інший приклад – плити перекриття. Коли військовим потрібні конкретні матеріали, вона йде до будівельників. Ті пропонували гроші, але вона пояснювала: потрібні не гроші, а плити. Так само зверталася до знайомої, яка має магазин побутової хімії: просить три ящики одноразового посуду, щоб відправити на фронт.

Іноді люди передають необхідне в надії, що Ірина більше не прийде з новими проханнями. Але вона не приховує: якщо знає, що людина має потрібну річ і може її передати, прийде вдруге, втретє.

Війна не стала для Ірини першим досвідом, коли вона почала шукати допомогу для інших. До цього був COVID. Наприкінці 2019 року захворіла її дитина. Вони потрапили до інфекційного відділення із симптомами, схожими на симптоми коронавірусу. Ірина лежала з дитиною у відділенні ще до ремонту й облаштування окремих боксів.

Вона на власному досвіді відчула, що означає перебувати з дитиною в лікарні в тих умовах. І, можливо, саме це допомогло зрозуміти, що можна змінити. Тоді Ірина ще не була членкинею Rotary Club, але вже збирала все необхідне для лікарні. Телефонувала завідувачці господарства закладу, запитувала про потреби, шукала тепличну плівку, замки для боксів, де перебували люди з підозрою на інфекцію.

Згодом Ірина звернула увагу на роботу Rotary Club. Учасники організовували допомогу, знімали відео, розповідали про потреби, а люди приносили необхідне.

За діяльністю клубу Ірина стежила давно. Їй подобалося те, що робили ротарійці, тож зрештою вона сама постукала у двері спільноти. У 2021 році Ірина приєдналася до клубу, а повномасштабну війну зустріла ще на випробувальному терміні.

Каже, що лише зсередини стало видно, скільки роботи, домовленостей, відповідальності та обговорень стоїть за кожною ініціативою благодійників. У клубі можуть емоційно сперечатися й не погоджуватися одне з одним, а потім знову усміхатися та обійматися. Для Ірини це ознака того, що людям не байдуже.

Однією з болючих тем залишається критика. Коли з’являються негативні публікації про клуб, потрібно вирішувати, як реагувати: давати офіційну відповідь, писати коментарі, доручати це президенту чи людині, якої безпосередньо стосується критика, або взагалі не відповідати. Клуб намагається виробити спільну позицію та єдину філософію поведінки.

Не менше дискусій виникає й навколо щорічного благодійного вечора. На що збирати кошти, кого запрошувати, яким має бути формат і чи потрібен захід узагалі? Кожне рішення потребує обговорення. Для Ірини важливо, щоб ротарієць приходив на щопонеділкові засідання не для галочки, а справді переймався спільною справою. Хоча б протягом тієї однієї години, яку учасники проводять разом.

За роки повномасштабної війни Rotary Club Izmail долучився до багатьох гуманітарних ініціатив. Однією з наймасштабніших Ірина називає відправлення до Харкова цілого вагона допомоги в перший рік великої війни, коли частина Харківщини перебувала в окупації.

Партнери надали побутову хімію, продукти, засоби гігієни для дітей і дорослих, деякі медикаменти. З цього вантажу можна було сформувати повноцінні набори для сімей.

Це була одна з перших масштабних ініціатив, до якої клуб узявся самостійно, не чекаючи, поки хтось звернеться по допомогу або організує її. 

Іншим важливим напрямком стала вода для Миколаєва. Її відправляли кількома вантажівками. Допомагали також Арцизу, коли там сталася аварія. 

На початку повномасштабної війни серед найболючіших потреб були дрони, тепловізори та медичне обладнання. Після обстрілу Ізмаїла клуб долучався до збору на дрони, прожектори й тепловізори для прикордонників. Кошти вдалося зібрати буквально за лічені дні: люди майже миттєво відгукнулися, бо побачили небезпеку зовсім поруч. Збирали також на «Старлінки». Тоді запити на військове обладнання були звичними, а люди охоче долучалися до зборів.

З часом ситуація змінилася. На п’ятий рік повномасштабної війни охочих допомагати стало значно менше. Бізнес, який часто був одним з основних джерел волонтерської підтримки, переживає складні часи: зменшуються середні чеки, падають доходи, а разом із ними скорочуються можливості жертвувати кошти.

Особливо Ірина намагалася подбати про жінок-військовослужбовиць. Передавала їм майки, спідню білизну, креми для рук – речі, про які рідко згадують у стандартних запитах. Їй здається, що військові іноді навіть соромляться просити про таке. А вона думає про ці потреби й намагається їх задовольнити.

Цього року Ірина Золотарьова не лише президентка Rotary Club Izmail у каденції 2026–2027 років, а й кураторка молодіжного Інтеракту. У ротарійському русі є три вікові категорії: дорослі – Ротарі, молодь – Ротаракт, діти та підлітки – Інтеракт. Наймолодшим учасникам ізмаїльського Інтеракту 12 років.

Клуб пишається молодіжною спільнотою, учасники якої долучаються до волонтерства, допомагають іншим і беруть участь у суспільно корисних справах. Ірина вирішила брати дітей із собою всюди, де це можливо. Коли ротарійці передають колісні крісла, молодь долучається до процесу. Коли організовують благодійний вечір, діти допомагають. Коли їдуть до вихованців інтернату в Утконосівці, Інтерактівці теж вирушають разом із ними.

Клуб уже багато років опікується дітьми цього закладу. Незабаром запланований спільний проєкт з однією з церков: учасники поїдуть до дітей, привезуть атракціони, смаколики й подарунки. Молоді волонтери допомагатимуть організовувати дозвілля, спілкуватимуться з вихованцями та проводитимуть із ними час.

Для Ірини такі поїздки завжди емоційно непрості. Особливо важко бачити, як діти радіють речам, які для багатьох інших є буденними. Апельсин, хот-дог, можливість посидіти в автомобілі чи потримати сучасний телефон стають для них справжньою подією.

Це змушує по-іншому подивитися на власне життя, на звичні речі та на те, скільки всього ми часто сприймаємо як належне. Саме тому Ірина хоче, щоб діти не просто чули про волонтерство, а бачили все на власні очі. Щоб вчилися співчувати, помічали чужі потреби й розуміли, що іноді для підтримки іншої людини потрібні не великі гроші, а увага, час і готовність бути поруч.

Ірина не приховує, що за роки війни втомилися всі, а люди навколо неї дуже змінилися.

Вона шукала власний спосіб відновлюватися й зрозуміла, що їй потрібно не тікати від себе, а навпаки – зупинятися й заглиблюватися у власні відчуття.

Так у її житті з’явилися ретрити та різні практики. Ірина їздить у місця, де немає повітряних тривог, причому не обов’язково за кордон. Відмовляється від інформаційного шуму, влаштовує технологічний детокс: віддає телефон і протягом тижня просто мовчить. Колись вона не вірила, що це може допомогти, але тепер переконалася, що такі практики працюють. 

Ірина не вважає свій спосіб універсальним рецептом. Комусь допомагають подорожі, комусь – природа, комусь потрібні зовсім інші заняття. Головне, на її думку, – шукати те, що допомагає повернутися до себе, не дозволяти собі опускатися на дно й мати власне рятувальне коло. Адже якщо втратити сили остаточно, вибиратися буде набагато важче.

Війна змінила не тільки повсякденне життя українців, а й те, як вони відчувають себе та взаємодіють зі світом. Ірина помічає це навіть під час зустрічей із родичами й друзями, які живуть за кордоном. Коли вони приїжджають до Ізмаїла, здаються іншими – спокійнішими, розслабленішими, усміхненими. Ірина іноді думає, що, можливо, змінилися не вони, а українці, які залишилися вдома.

Водночас Ірина хотіла б, щоб ті, хто виїхав з України, не втрачали зв’язку зі своєю малою батьківщиною. Підтримувати її можна по-різному, і це не обов’язково має бути фінансова допомога. Можна організувати український захід, провести акцію, виступити до Дня Незалежності або просто поставити український прапорець в автомобілі. 

Попри втому, труднощі та зміни, які принесла війна, Ірина не сумнівається, де хоче жити після перемоги. Нічого принципово не зміниться: вона й далі житиме в Україні, працюватиме, допомагатиме людям і займатиметься тим самим, що й зараз. Просто більше не буде повітряних тривог і шахедів.

Джерело: izmail.rayon.in.ua