Сьогодні минають четверті роковини з моменту, коли життя кожного українця розділилося на «до» та «після». У цей день ми не лише згадуємо пережите, а й усвідомлюємо, як глибоко війна трансформувала наше мистецтво. Для художників творчість стала способом терапії, документування та крику, який чути на весь світ. Мистецтво під час війни — це не про естетику, а про оголений нерв і відданість правді, що втілюється у знакових роботах сучасників.

Ми бачимо це у щемливій серії Нікіти Тітова, чиї лаконічні плакати стали візуальною мовою нашого спротиву. Глибокий біль та надія переплітаються у полотнах Матвія Вайсберга, який через історичні алегорії осмислює сучасні трагедії. Фотографії Євгена Малолєтки, що закарбували облогу Маріуполя, нагадують нам, що межа між репортажем та мистецтвом сьогодні майже зникла. Художниця Влада Ралко у своїх «Львівських щоденниках» влучно зауважує:

«Мистецтво під час війни не може бути нейтральним, воно стає свідком, який не має права мовчати».

Кожна робота — від графіки Павла Макова до вуличних об’єктів Гамлета Зіньківського — фіксує нашу колективну пам’ять. Для учнів нашої школи ці імена є прикладом того, як мистецтво стає зброєю, документом та ліками для душі. Через візуальні образи митці перетворюють особисті рефлексії на маніфест нації, яку неможливо зламати. Ми бачимо, як у роботах українських майстрів темрява завжди зустрічається зі світлом віри в перемогу.

Ми продовжуємо навчати та творити, адже творчість — це наш спосіб стверджувати життя всупереч руйнуванням. Нехай кожен ваш мазок пензля сьогодні буде присвячений тим, хто захищає наше право вільно малювати під мирним небом. Пам’ятаємо, вистоїмо та обов’язково переможемо через силу нашого духу та красу нашої культури.

Джерело: Элла Кулакова