Відповідно до Берлінського трактату, підписаного після закінчення російсько-турецької війни 1877–1878 рр., південні райони Бессарабії знову відійшли від Румунії до Російської імперії. У церковному відношенні ця територія стала частиною Кишинівської та Хотинської єпархії Російської православної церкви. 

Після приєднання Південної Бессарабії до Росії у будівлі колишньої румунської духовної семінарії в Ізмаїлі відкривається світська прогімназія, яка 1893 р. була перетворена на духовне училище. У цьому статусі воно діяло до 1918 р., коли Бессарабія знову увійшла до складу Румунії.

У роки перебування Ізмаїла у складі Росії нетривалий час (з 17 січня 1910 по 22 листопада 1911 р.) главою Ізмаїльського вікаріатства (церковно-адміністративна територіальна одиниця на чолі з вікарієм) став єпископ Гавриїл. За сумісництвом владика був настоятелем ізмаїльського Свято-Успенського монастиря, де йому було визначено резиденцію.

А тепер про самого владику. На жаль, сьогодні мало відомо про діяльність єпископа Гавриїла (у миру Григорій Маркелович Чепур або Чепура; 1874–1933) у Південній Бессарабії. Є відомості, що він займався поточною єпархіальною роботою за частих від'їздів правлячих архієреїв Кишинівської єпархії. Пізніше архімандрит Кіпріан писав у своїх «Спогадах», що владика Гавриїл висловлював своє надзвичайне знання літургіки та надзвичайний, Богом даний поетичний талант у проповідях, які «були виняткові за красою, поетичностю, блиском». У роки проживання в Росії він написав безліч церковних музичних композицій та хотів видати їх. Тексти вже були здані до друку, проте їх виданню завадив Жовтневий переворот 1917 р. Доля цих творів невідома дотепер.

У моїй колекції фотографій є рідкісний знімок, на якому зображені викладачі та випускники Ізмаїльського духовного училища 1911 р. (до речі, автором цього «фотоколажу» є відомий ізмаїльський фотограф Карл Ляпін!). На ньому ми бачимо і фото єпископа Гавриїла. Залишається загадкою: його зображення розміщено тут як глави православ'я в нашому місті або як керівника Ізмаїльського духовного училища.

Значно більше відомостей є про пізніший період служіння цього православного ієрарха. Владика мав чимало заслуг перед церквою. Наприклад, він був єпископом Російської православної церкви за кордоном. Це сталося після встановлення румунської юрисдикції в Бессарабії у 1918 р. У цей період єпископу Гавриїлу було доручено тимчасове управління Кишинівською єпархією. Однак він відмовився виконати канонічно незаконну вимогу увійти до складу Румунської православної церкви. Внаслідок цього він та ізмаїльський єпископ Діонісій (Сосновський) були насильно вислані з Бессарабії.

20 червня 1918 р. Гавриїл прибув до Одеси, до Української держави Гетьмана Скоропадського. Тут він знайшов тимчасовий захист офіційної української влади. Але 1920 р. він емігрував до Королівства сербів.

За спогадами сучасників, єпископ Гавриїл, прибувши на службу в одну з церков у Белграді, одягався не в середині храму, а в алтарі, що здивувало парафіян. І тільки потім стала відома причина: архієрей був так бідно одягнений, що соромився одягатися перед усіма.

У липні 1921 р. о. Гавриїла було включено до складу Вищого церковного управління православної церкви за кордоном. У цей період він займався викладацькою діяльністю, проте наприкінці 1920-х у зв'язку з погіршенням стану здоров'я залишив викладацьку діяльність.

Останні місяці перед смертю архіпастир провів у шпиталі міста Панчеве, служив біля лікарняної церкви і постійно проповідував. За словами лікарів, він міг би прожити довше, але у лютому 1933 р. захворів на грип, і ослаблений організм не зміг чинити опір хворобі. Владико помер 14 березня 1933 р. Йому було лише 58 років.

Ігор ОГНЕВ.

Джерело: Измаил: дела давно минувших дней, Ігор Огнєв