Південна Бессарабія як джерело солі(фото)
Бессарабія здавна мала багаті традиції у видобутку кам'яної солі, використовуючи природні умови лиманів. Розповім про це докладніше.
До речі, Бессарабія досі ніколи не була надто багата на розвідані запаси корисних копалин. Інша річ соляні запаси. Звернуся до такого довідкового видання як «Статистическое описание Бессарабии собственно так называемой, или Буджака, с приложением генерального плана его края, составленного при гражданской съёмке Бессарабии производившей по Высочайшему повелению размежевание земель оной на участки с 1822 по 1828 год». Ось перелік корисних копалин, що зустрічалися у нашому краї за версією авторів цього видання. Кам'яне вугілля (відкрите 1825 р.), яке видобували в колонії Пуцита (сучасне с. Владичень Болградського району), вапняний камінь, сіль (кам'яна), яка добувалась у солоних озерах на березі Чорного моря. Лікарська сіль (сірчано-кислий натр, глауберова сіль) – на берегах тих же озер.
Потрібно відзначити, що видобуток кам'яної солі не одне століття був однією з найзначніших статей добувної промисловості регіону. Примітно, що більшість видобутку припадала на Ізмаїльський повіт. Тут історично її видобували у лиманах Тузловської групи (Бурнас, Алібей, Шагани), а промисловий характер видобуток набув після російсько-турецької війни 1812 р. При цьому використовувалася технологія самосадового видобутку, при якій сіль кристалізувалася і осідала в соляних ставках завдяки природному випару. При цьому царський уряд встановив жорсткий контроль за її здобиччю. Наприклад, спочатку сіль активно почали добувати на лимані Бурнас, де згодом з'явилося село Тузли. Воно було засноване наприкінці XVIII ст. кочуючими чабанами, які зі своїми стадами зупинялися зблизька. Тому село й отримало свою назву (від тюркського слова «туз» – сіль). Для керівництва соляними промислами було створено Контору соляного управління, тому с. Тузли першої половини ХІХ ст. іноді ще називали просто Контора. За штатом у цьому управлінні губернії було покладено інженер-доглядач озер.
Збір солі на самосадкових озерах дуже добре описаний українським істориком Олександром Скальковським на прикладі Бессарабського соляного промислу. Ось що він писав: «Соль начинала садиться за убыванием весенних вод, то есть в июне. Садка длится в июле, а в августе происходит сама добыча. Обычно рабочие с повозками и скотом располагались лагерем внутри границы промыслов. С ранней весны приходили на окраины г. Тузлы (возле Шаганского и Алибейского озер) бесчисленные ряды повозок и располагались лагерями в степях, окружающих промыслы. Там они пользовались безденежными пастбищами и водопоями из умышленно устроенных колодцев. В год могло прийти до 60 000 повозок, 15 000 погонщиков, 120 000 голов скота. А с 1 августа приступали к ломке соли. Рабочие умышленно для того устроенными повозками въезжали на очень далекое пространство в самое озеро, не имеющее совсем крутых берегов. Соль составляет дно, а вода держится сверху, не имея и фута глубины. Затем особого рода вилами и лопатами они ломают соль и нагружают на тележки. Вода по вилам стекает, а соль, обсохнув, загружается в бурты, затвердевает и составляет сплошную массу. По среднему исчислению, здесь бывает до 700 человек промышленников (то есть покупателей), а рабочих до 10 тысяч человек, добыча соли превышает от 3 до 6 млн пудов (від 48 до 96 млн т – І. О.). В старину бессарабские жители целыми тысячами приходили для добывания соли, брали участки на озерах, ломали и, очистив, увозили. Перевозка соли осуществлялась на повозках; в одной телеге содержалось около 51 пуда соли. Кроме того, переворачивание, перевозка соли на открытом воздухе также благоприятна для улучшения ее вкусовых качеств…».
Промисловий видобуток солі в Бессарабії припинився в 1930-х рр. Нині видобуток носить виключно місцевий характер задля особистих потреб населення. Після окупації росією території розташування українського Артемівського родовища кам'яної солі – основного постачальника цього цінного продукту – у нашій країні виник серйозний сольовий дефіцит. За прогнозами фахівців його могло би заповнити відкрите 1994 р. Ізмаїльське родовище – одне з найбільших соляних родовищ країни. Воно розташоване в Ізмаїльському районі, між озерами Катлабух та Китай, і вважається практично невичерпним – його запаси оцінюються у 4 млрд тонн. Цього Україні вистачило б на кілька тисячоліть. На жаль, незважаючи на нескінченні розмови, до видобутку досі справа так і не дійшла.
Ігор ОГНЄВ.
