Тривожний рюкзак житель Ізмаїла Олександр зібрав ще у грудні 2021-го. А в лютому 2022-го чоловік виявився дуже потрібним державі, адже за плечима, окрім рюкзака, мав неабиякий досвід військової служби. На жаль, зараз стверджувати те саме – важко. Бо, за словами самого Олександра, на полі бою він вже нічого робити не може. Проте й відпускати його з війська не поспішають. Чому так сталося, Олександр розповів журналістам видання «Південь сьогодні».

Одразу додамо, що приводом для нашої розмови став пост наступного змісту, який військовослужбовець оприлюднив на своїй сторінці у Фейсбук 23 червня:

«Повна ***, обмежено придатних нікуди не хочуть брати. Бачать що на милицях, і одразу – ні. В частині також *** не потрібні. Кажуть, шукайте. Ізмаїл, може в когось є кінці?».

Ще тоді ми запропонували нашому земляку розповісти свою історію на сторінках нашого видання, але він відмовився. А 2 липня написав повідомлення про те, що готовий поспілкуватися.

Також зазначимо, що ми заздалегідь знали, що Олександр захищав Україну ще у період АТО.

– Олександре, наскільки нам відомо, у ЗСУ ви служили ще до початку повномасштабного вторгнення. 

– Я пішов добровольцем в АТО ще у 2015-му. Хоча, на той час, тоді ще військкомати були, я пройшов ВЛК і був визнаний непридатним. Але просто сидіти на місці я не міг. І пішов. Служив я до 2019 року.

– А де саме служили?

– Це тоді були добровольчі підрозділи. Був батальйон «Донбас», був батальйон «Айдар». Коли добробати почали переводити до ЗСУ, я був у 59-й бригаді. Різне тоді було, але зараз я своїм хлопцям кажу, що, порівняно з тим, що відбувається зараз, я, можна сказати, був у «піонерському таборі».

– За цей час у вас були поранення?

– Ні, єдине, що було за цей час, то біля мене «сапог» влупив. «Сапог» – це СПГ – станковий протитанковий гранатомет. В мене стався розрив барабанної перетинки у правому вусі. Це єдина фізична травма, яку я тоді отримав. А все інше – то вже зараз. Контузії, поранення і все таке інше.

– А двадцять другий рік…?

– А двадцять другий рік… Я відчував, що щось буде. Рюкзак з усіма речами, усім необхідним я приготував ще у грудні 2021-го. І, як тільки почув про те, що відбувається 24 лютого, наступного дня о пів на восьму ранку був уже біля нашого Ізмаїльського ТЦК. Там натовп народу стояв. І ще, на правах того, що мене там усі знають, я проштовхнувся в будівлю. Пропонували в 35-ту бригаду. Але я замвоєнкому сказав: «Слава, де я і де морпіхи? Скільки мені років? І зі здоров’ям в мене не дуже». Я вийшов, стою, дивлюся, а тут хлопці збираються на другому поверсі. Питаю: «куди йдете?». Відповідають: «ми в ТрО». О! Знов усіх розштовхав. Заходжу, там майор сидить. Якраз формували 122-гу бригаду ТрО. І ото сформували наш 221-й Ізмаїльський батальйон. І я був у ньому з самого початку. Спитали, хто я за фахом. Я відповів, що командир міномету. Думали, що жартую. Показав військовий квіток. Сказали, що «такі нам потрібні». Тоді, кажу, я до вас. І 27 лютого я вже за наказом був у строю. Поки сформувався батальйон, це десь чотири з половиною місяці, кадровий військовий та мінометник я один був, поки навчав людей…

– А що далі?

– 8 серпня майже весь батальйон виїхав на бойові, на прикриття узбережжя Чорного моря. Це коли ці *** на своїх кораблях вздовж узбережжя ходили – намагалися висадитися в Одеській області. І наш батальйон прикривав узбережжя. Там ми були до початку 2023-го. А потім нас відправили на кордон з Придністров’ям. Я Тирасполь бачив навіть без бінокля. Потім нас закинули в Очаків. Побув я там недовго, звідти потрапив у іншу бригаду. Там була Харківщина, Дніпропетровщина, а потім вже Запорізько-Донецький напрямок. Півтора роки я був там. А там стик двох областей. В мне було таке, що бліндаж в мне в Запорізькій області, а вогнева точка, тобто міномет, – з іншого боку посадки, вже у Донецькій. Я там був командиром мінометного взводу. До речі, не втратив за цей час жодної людини, тільки був один поранений. А від батальйону взагалі майже нічого не лишилося.

Там у мене проявилася купа захворювань. Потрапив я до шпиталю в Одесі. Полікувався, мене виписали, але сказали, що за півроку я їздитиму на візку… Ну, як бачите, досі ходжу на своїх, щоправда, на чотирьох.

– А як так може статися, що вас лікують, озвучують такий невтішний прогноз, але не списують, а доправляють до іншої бригади?

– Дивіться, після лікування мене перевели до цієї бригади. Мене відправили на Запоріжжя, і там дев’ять місяців я інколи згадував, що в мене щось болить, але було більш менш нормально. А минулого року я пройшов ВЛК, був визнаний придатним до проходження військової служби в тилових частинах – забезпечення, ТЦК тощо. Все одно на «нуль» виходив, бо хлопців без прикриття міномету залишати не можна. І все було непогано… У мене були відношення з тилових частин, зокрема з ізмаїльських, але комбат не підписував мені переведення. Ну, не підписував та й не підписував…

– Але ж за законом мав підписати?

– Я вам більше скажу, за законом, частина сама мала знайти мені місце в тилу. Я подавав запити у навчальні центри. Ну я ж все ж з бойовим досвідом. Звідти мені теж давали відношення. Але комбат у нас… Не підписував. А потім у грудні минулого року в мене мати померла. Мене прямо з окопу зняли і нічого не пояснюючи… Нам там треба було ще мінімум сім днів сидіти. Мене забрали, посадили в машину, привезли до штабу, дали відпускний лист і вже тоді сказали. Поки я був в окопах, нічого не говорили. Приїхав я в Ізмаїл, поховав маму… Це було на початку грудня. Потім я ліг у шпиталь до прикордонників, тут, в Ізмаїлі. Там полікувався, а після лікування, чесно, просто не повернувся. Так, побув у СЗЧ два місяці. Я ні від кого не ховався. У стрій повернувся через батальйон резерву у Вінниці. У мене просто не було іншого варіанту перевестися в тилову частину, окрім як піти в СЗЧ.

– Тобто у цей час, ці два місяці, ви перебували в Ізмаїлі?

– Ні, я був в Одесі. Військова прокуратура, через ВСП – Війскову службу правопорядку… До речі, Великдень зустрів у ВСП. І от потім мене й відправили до Вінницької області. Я там побув десь тиждень, поновився на службі. Далі я зламав ногу. Спочатку вирішив, що це вивихнув. А виявилося, що я вісім днів ходив зі зламаною ногою. На дев’ятий мене завезли до Тростянця, зробили знімок, загіпсували. Лікар був у шоці, він думав, що я ногу тільки зараз зламав.

– А далі?

– А далі з батальйону резерву мене відправили в інженерний батальйон у Миколаївській області. Так я в гіпсі сюди й приїхав. Хоча вони не мали права це робити, але відправили. І от так я зараз поки що ходжу «на чотирьох». І от тут ми підходимо до найцікавішого. Тут, у цій частині, я нікому не потрібний. Від слова зовсім. Навіть якщо б я ходив на своїх двох. Просто в мене така купа захворювань, основне це грижі в хребті та деформуючий артрит. Саме з цієї причини мені у 23-му році і сказали про візок. І ось 17 червня відправляють нас у ТЦК по Одеській області. Все, як в «книжці» прописано. Що ми придатні до служби у ТЦК… Ми приїхали спочатку до Хаджибейського ТЦК Одеси, потім до Київського РТЦК, потім нас ще покатали по області, доїхали ми аж до Сарати – ми нікому не потрібні!

– Скільки вас було таких «здорових»?

– Нас було 32 людини. І усі 32 повернулися назад. Бо в РТЦК потрібні «рекси», які будуть бігати і … самі розумієте. Хоча, згідно Статуту Збройних Сил, військовослужбовці, а працівники ТЦК є військовослужбовцями, не мають права застосовувати силу до цивільного населення. І тут є одне «але». Ми ж усі бойові. І одразу у ТЦК казали, що ми нікого «пакувати» не будемо. Бо, по-перше, це не є законно. А по-друге, коли отаких от виловлених нам відправляють на «передок», самі розумієте, яка з них користь…

Так от, з’їздили ми до тих ТЦК, ніхто нас не взяв, поїхали ми назад. І от тут найвеселіше. Ми, за наказом командира, вибули з частини. Від нас там відмовилися, ми повернулися назад. Нас в штат не ввели. Перед тим, як їхати на переміщення, я був у цивільного лікаря-травматолога. Він мені дав висновок, що я потребую стаціонарного лікування та консультації артролога і невролога. Ну мені скоріш за все потрібна операція. Мені виписали направлення, мені його в обід дали, а в частині після обіду забрали. Сказали, «ти їдеш на переміщення, і там, в наступній частині, вже будеш лікуватися». Ну так як нас не взяли, повернули назад, і ми не перебуваємо в штаті, я не можу ані лікуватися, нічого не можу робити…

– А де ви зараз фізично перебуваєте? Ви ж десь маєте жити, щось їсти…

– Ми тут живемо на території… Ну це не потрібно писати. Скажімо так, нам є де спати і є що поїсти. Щоб помитися – літній душ. А грошове забезпечення, коли ти знаходишся поза штатом, у мене, як у старшого сержанта, буде приблизно гривень 700-800 на місяць. І це шикарно. А хлопці, хто нижче за званням, або просто солдати, то у них 500 гривень. Ну ви ж розумієте, тут навіть на цигарки не вистачить. Хоча, згідно розпорядження Кабміну, всі, хто перебуває поза штатом, мають отримувати оклад.

– Виходить, що зараз усі, хто перебуває разом з вами, люди, м’яко кажучи, не дуже здорові. І таких, здається, треба списувати з війська…

– Ну тут ще одне таке є… одне «але». Я кажу за себе. Ці захворювання, які є у мене, у 23-му році з ними списували. Але Міністерство оборони оновило перелік хвороб наказом 402. Наприклад, у 23-му році людей, які мали епілепсію, списували. У першій половині 24-го їх також списували. Після оновлення, здається у травні, люди з епілепсією стали обмежено-придатними. Їм заборонено тримати зброю тощо, але вони мають тут бути. От зараз ми перебуваємо у тиловій частині, це інженерний батальйон. Ви ж розумієте, це підготовка укріплень… Фізично я не можу ані копати, ані тягати. Фактично я тут – собаці п’ята нога. Я кажу за себе, але таких, як я, тут десятеро-п’ятнадцятерог набереться. Ми тут *** не потрібні. І нас намагаються звідси спихнути, але нас нікуди не беруть. Навіть в ТЦК. Хоча всі й кажуть, що в ТЦК всі, хто пройшов бойові і нікуди не придатні, вони всі мають бути тут. А фактично вони нікого не беруть. Вони беруть або своїх, або тих, хто здатний застосовувати фізичну силу. Бо я скажу чесно, усі, хто пройшов бойові, ніхто не буде насильно оце от робити. Бо, по-перше, ми знаємо, що з цих людей толку не буде. Людина не буде це насильно робити. Або може зробити навпаки – не дай Боже ще когось перестріляє та й звалить.

– А куди б вас ще можна було б перевести, окрім ТЦК? За законом, за бажанням…

– Це можна побачити у висновку ВЛК. Там майже всім так пишуть, скажімо так, для чого ми придатні. І ось сидимо… Ми тут нікому не потрібні. І не списують. А могли б і списати. Ось зараз у мене погіршення стану здоров’я. Цивільні лікарі це зафіксували, дали висновок про те, що я маю лікуватися. А я не можу лікуватися, бо – поза штатом.

– А теоретично ви можете зараз піти і десь лікуватися у цивільному закладі за власні кошти?

– Я вам відкрию велику таємницю – навіть якщо відправляють на лікування, ми все одно відсотків на шістдесят лікуємося за свої кошти.

– Я не про це. Чи можете ви дозволити собі покинути локацію, де зараз перебуваєте?

– Ні, не можу. Я можу лікуватися або у військових установах, або, якщо там немає місць, вони мають право виписати мені направлення на лікування у конкретному закладі. Або навіть відправити лікуватися за місцем проживання. Це якщо там є фахівці потрібного профілю. І знову ж таки мають лікувати безкоштовно. Але, з досвіду, військовим дають тільки найдешевше. Все інше купляєш за свої кошти. Я коли в Запоріжжі у 23-му лікувався, півтори тисячі на день витрачав.

– Як зараз ваша нога? На фото ви з гіпсом.

– Гіпс зараз зняли, я ногу «розходжую». У мене, зрозуміло, має бути зараз реабілітація. Реабілітації – нуль. Ото я сам і розходжую. Вона в мене розпухла. Добре донька мені вислала компресійну панчоху. Хоч підтримує… А так… Ну нога – то нога. В мене деформуючий артрит колінних ті ліктьових суглобів. І ось знову ж таки лікар пише, що я потребую стаціонарного лікування, а я не можу поїхати, бо я поза штатом. Єдине, що, якщо мені буде вже геть погано, а в мене серцева недостатність… Я маю раз на півроку лікуватися. Здогадайтеся, скільки разів я лежав у лікарні. Так от – якщо що, то мені швидку викличуть. І це ж не тільки я тут такий.

– А якщо б ви у 22-му році не пішли до війська добровільно? Що було б?

– Скоріш за все у 23-му чи 24-му згідно наказу 402 мене б мобілізували. Вони постійно змінюють перелік хвороб. Мене б признали придатним або обмежено придатним. Десь все одно б призвали. Але я б просто сам не висидів. Я коли дізнався, я одразу… В мене ще в грудні рюкзак був зібраний. Я ще з літа відчував, що щось буде. Я тоді працював монтажником на будівництві сонячних станцій. У нас в Ізмаїлі, в Татарбунарах, ну і їздили по Україні монтували.

– Вам зараз кажуть перебувати там, де ви є, і чекати. Чого чекати?

– Позавчора мені пообіцяли протягом тижня вирішити питання з моїм лікуванням. Сьогодні на ранковому шикуванні я знов поставив це питання, і мені відповіли, що, поки немає відміни наказу на моє переміщення… Я і ті хлопці, з якими ми разом їздили, ми навіть не знаходимося в штаті частини. У нас немає документів, військові квітки знаходяться в стройовій. Але ми не зараховані в штат частини. Тобто я зараз, скажімо так, можу вийти і піти…

– Але?

– Але… Але, як тільки я вийду і піду, я одразу стану в штат і мене подадуть в СЗЧ. Ми тут сидимо. В межах паркану ми вільні. В магазин вийти за цигарками – ну хіба що. Раз на два-три дні. І таке відбувається саме на Одещині. Я був в ОК «Схід», ОК «Північ». Там такого немає. Вчора хлопці, двоє хлопців, з такою самою історією поїхали до Миколаївської області, і їх взяли одразу. Взяли в ТЦК без усіляких там… А тут вчора хлопців знов покатали по Одеській області, і вони знов опівночі повернулися назад. Їм потрібні такі, які зможуть бігати. А ми тут народ обмежено придатний. Я тут трішки побитий, трішки зашитий… Спина зашита, з лівої ноги сам собі уламки виколупував. Ребра переламані, голова…стільки контузій, що вже й не чую… Так у нас ВЛК працюють. Мені так лікарі і кажуть, що, вибач, ми б тебе списали… І в Одесі в ТЦК питають: «а чого ти досі служиш, чого ти досі не списаний?».

Вчора, 8 липня, Олександр повідомив нам, що його відправляють до Одеси на лікування.

Діана ГЕРГІНОВА

Джерело: «Південь сьогодні»