Чому діти роками мовчать про насильство, як злочинці входять у довіру, що потрібно, аби вберегти дитину від сексуальних злочинів. Про це керівник Одеської обласної прокуратури Андрій Сваток розповів журналістам «Юридичної газети», передає видання «Південь сьогодні».

17 червня суд в Одесі призначив довічне позбавлення волі чоловіку, якого визнано винним у зґвалтуванні та вбивстві семирічної дівчинки. Для родини Соломії вирок не поверне найдорожчого. Для правоохоронців і прокурорів він став завершенням тривалої та складної роботи зі встановлення справедливості. Публічне обвинувачення у справі підтримував керівник Одеської обласної прокуратури Андрій Сваток – він очолював групу прокурорів у цьому провадженні.

Журналісти поговорили з посадовцем про те, що може зробити суспільство, аби вберегти дитину від насильства, чому діти мовчать, а дорослі іноді не хочуть бачити очевидного.

 – Пане Андрію, чи можна вважати довічне позбавлення волі справедливістю у справі, де жертвою стала семирічна дівчинка?

 – Жоден, навіть найсуворіший, вирок не поверне батькам дитину, не зменшить їхнього болю. Але суспільство має бути впевнене, що така людина більше ніколи не скривдить іншу дитину.

Під час судового розгляду прокурори довели, що злочин не був випадковим чи спонтанним. Обвинувачений тривалий час вибудовував довірливі стосунки з дитиною, використовував її вік і довірливість. Пригощав солодощами, говорив про котів, катав на велосипеді.

Саме це робить справу настільки цинічною. Саме тому ми наполягали на довічному. Такі особи не повинні мати можливості знову завдати комусь непоправної шкоди.

Для мене цей вирок – не про завершення справи. Він є нагадуванням, наскільки важливими є профілактика, своєчасне реагування на загрози та захист дітей від будь-яких проявів насильства.

Коли я був дитиною, мене вчили: якщо загубився або потрапив у біду – звернися до дорослого, він допоможе. Сьогодні реальність значно складніша. Ми змушені пояснювати дітям, що іноді небезпека може походити й від дорослих також. Проводимо просвітницьку роботу в навчальних закладах, наші колеги спілкуються зі школярами, пояснюють правила безпеки. Водночас жодна профілактична робота не замінить уваги та довіри в родині.

Превенція важливіша за вирок

 – Пригадалася ще одна нещодавня справа. В ній Одеська обласна прокуратура підтримала державне обвинувачення щодо 74-річного чоловіка, який вчинив серію сексуальних злочинів щодо 13 дітей. Раніше він уже був засуджений за аналогічні діяння. Суд призначив 15 років позбавлення волі. Чи задовольнив такий вирок державного обвинувача?

– У тій справі існують законодавчі обмеження. Особи, які досягли 65-річного віку, не можуть бути засуджені до довічного позбавлення волі.

Однак для мене головне запитання тут: чому правоохоронна система не спрацювала раніше? Людина вчиняла сексуальні злочини зі свого 17-річного віку. Загалом понад 20 років провела в місцях позбавлення волі. Її неодноразово засуджували, вона відбувала покарання, виходила на свободу і знову поверталася до тих самих злочинів. Якби на певному етапі чоловіка ізолювали, не були б зламані долі багатьох дітей. У цій справі йдеться про 13 хлопчиків. І ми розуміємо, що кожен із них отримав травму, наслідки якої можуть залишитися на все життя.

Генеральний прокурор України послідовно наголошує: суспільство має бути максимально захищеним від осіб, які вчиняють сексуальне насильство щодо дітей. Тому на сьогодні прокурори орієнтовані на принципову позицію: якщо зібрані докази дають для цього підстави, ми наполягаємо на найсуворіших покараннях, передбачених законом, зокрема на довічному позбавленні волі.

 – Про сексуальні злочини щодо дітей говорять зазвичай, коли трапляється найстрашніше. Чи можливо взагалі попередити їх?

 – Ми постійно взаємодіємо з правоохоронними органами, службами у справах дітей, іншими контролюючими та соціальними службами. Важливо вчасно побачити проблему, помітити тривожні сигнали й відреагувати до того, як дитина стане жертвою.

Головне завдання та найбільше досягнення прокурора – зробити все можливе, щоб злочину не сталося. Водночас аналіз кримінальних проваджень показує тривожну закономірність: часто сексуальні злочини щодо дітей вчиняються в сімейному колі, родинах, які зовні виглядають щасливими. Це насправді страшно, коли злочинцем виявляється не стороння людина, а той, кому дитина звикла довіряти, – батько, вітчим, інший родич.

В одній із таких складних справ дівчинка звернулася по допомогу до рідної бабусі. Вона розповіла, що батько систематично вчиняє щодо неї насильство. Бабуся не повірила онуці. Не відреагувала жодним чином. Лише через певний час про цей факт стало відомо правоохоронцям. Було розпочато кримінальне провадження, зібрано необхідні докази, підозрюваного затримано. Наразі він перебуває під вартою, триває судовий розгляд.

Насправді це серйозна проблема, що дорослі нерідко не хочуть вірити в подібні речі або намагаються приховати їх від сторонніх. Багато сімей сприймають такі факти як сором, який потрібно замовчати.

Насильство щодо дитини – це не та історія, яку можна приховати, як розбиту тарілку чи родинний конфлікт. Замовчування не захищає дитину. Воно захищає кривдника.

Водночас ми дуже обережно ставимося до інформації про потерпілих. Закон передбачає можливість закритого розгляду таких справ, а під час досудового розслідування ми максимально обмежуємо поширення будь-яких відомостей, які можуть зашкодити дитині чи її родині.

Чому діти роками мовчать

 – Якби дорослі почули дитину, коли вона вперше попросила про допомогу, можна було б вберегти її від подальших страждань. Часто дорослі сприймають розповіді дітей як вигадки, перебільшення. Чому, як вважаєте?

 – Це надзвичайно важливо, щоб дорослі вміли чути дітей. Якщо дитина говорить про насильство, її слова не можна ігнорувати або відмахуватися від них. Набагато небезпечніше не повірити дитині, ніж перевірити її слова і переконатися, що загрози немає.

Розумію, що життєві обставини бувають різними. Особливо зараз, коли триває війна.

Є сім’ї, де дитину виховує один із батьків, є родини, де дорослі змушені багато працювати. Проте іноді тривожні сигнали залишаються непоміченими. Дитина приходить додому пригніченою, замикається в собі, перестає спілкуватися з однолітками, не хоче йти до школи. Для дорослих це може здаватися звичайними підлітковими кризами, але насправді такі зміни нерідко свідчать про серйозну проблему.

Під час розслідування ми часто бачимо, що насильству передували певні сигнали. Це може бути різка зміна поведінки, замкнутість, страх, небажання спілкуватися або навіть листування, про яке батьки нічого не знають.

Тому моя порада проста: якщо ви бачите, що дитина стала іншою, не ігноруйте це. Потрібно постійно говорити з нею, цікавитися її життям, створювати атмосферу довіри. Дитина повинна знати, що може звернутися до батьків із будь-якою проблемою і не буде засуджена.

На жаль, багато дітей мовчать саме через страх реакції дорослих. Вони бояться осуду, покарання, скандалів або того, що їм не повірять. Тому батькам важливо пам’ятати: надмірна суворість іноді стає бар’єром, який не дозволяє дитині попросити про допомогу саме тоді, коли вона найбільше її потребує.

Водночас часто діти мовчать не через недовіру. Іноді так вони намагаються захистити тих, кого люблять.

У нас була справа, де вітчим вчиняв сексуальне насильство щодо дівчинки. Вона не розповідала матері, бо та була вагітною, а згодом доглядала за новонародженою дитиною. Дівчинка бачила, як матері важко, і не хотіла завдавати їй ще більшого болю.

 – Наскільки важливою є адекватна реакція дорослих, коли дитина все ж наважується розповісти про проблему?

 – На жаль, особи, які вчиняють злочини щодо дітей, використовують не лише фізичне, а й цілеспрямоване психологічне насильство. Дітей залякують, ними маніпулюють, змушують мовчати, переконують, що їм ніхто не повірить або що розголос зробить тільки гірше.

Саме тому ми іноді стикаємося з ситуаціями, коли про злочин стає відомо через багато років.

Одного разу під час відпрацювання матеріалів ми встановили, що чоловік упродовж тривалого часу вчиняв насильство щодо своєї племінниці та фіксував це на відео. На момент, коли слідство повернулося до цих подій, дівчині вже було 17 років, а самі злочини сталися десять років тому.

Зрозуміло, що вона не хотіла знову переживати ці події. З нею тривалий час працювали психологи та слідчі. Ми пояснювали, що її свідчення потрібні не лише для встановлення справедливості, а й для того, щоб людина, яка вчинила злочин, більше ніколи не змогла заподіяти шкоду іншим дітям.

Зрештою дівчина погодилася співпрацювати зі слідством. Підозрюваного було затримано, розслідування триває.

Як одна пильна сусідка зможе врятувати дитину

 – Чи може щось зробити суспільство, аби не залишати дитину наодинці з бідою?

 – Бути небайдужими насамперед. І уважними. 

У нас була справа щодо двірника, який раніше вже мав судимість, але після переїзду з Дніпропетровської області до нашого міста влаштувався на роботу. Чоловік втирався в довіру до дівчинки. Обіцяв подарунки, поводився привітно. Для більшості людей це виглядало як звичайне спілкування з дитиною.

Утім одна з сусідок звернула увагу, що дівчинка виходить від нього пригніченою. Вона не пройшла повз, поговорила з дитиною й дізналася про те, що відбувається.

Пильна жінка. Саме вона наполягла на виклику поліції, підтримала дитину в перші години після викриття злочину та фактично змусила дорослих реагувати.

Завдяки її небайдужості справу вдалося довести до суду. Обвинувачений отримав 15 років позбавлення волі, хоча прокуратура оскаржує цей вирок і наполягає на довічному ув’язненні.

Тому я завжди наголошую: захист дитини — це не лише робота правоохоронців. Іноді одна уважна особа здатна зробити для безпеки дитини більше, ніж десятки байдужих дорослих поруч.

–  Як працювати з дітьми під час досудового розслідування так, щоб не завдати їм додаткового болю через повторне переживання травматичних подій?

– Розслідуванням злочинів проти дітей займаються ювенальні прокурори та ювенальні слідчі. Це окрема спеціалізація, адже така робота має свою специфіку і потребує особливого підходу.

Наше головне завдання – мінімізувати будь-яку додаткову травматизацію дитини як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду.

Для цього ми залучаємо психологів. Це допомагає знизити рівень стресу та уникнути ситуації, коли дитина змушена знову і знову переживати травматичні події.

Звісно, всі діти різні. Хтось легше контактує з незнайомими людьми, а комусь надзвичайно складно говорити про пережите. Саме тому ми використовуємо спеціалізовані простори – так звані «зелені кімнати» та центри за моделлю Barnahus.

Дитина не повинна їздити по райвідділах чи перебувати в приміщеннях, які викликають тривогу. Навпаки, вона має перебувати в комфортному та безпечному середовищі. Усі необхідні спеціалісти приїжджають до неї самі, щоб отримати інформацію та зафіксувати докази для подальшого використання в суді.

Окрема увага приділяється тому, щоб мінімізувати контакти дитини з підозрюваним або обвинуваченим. Покази, отримані в «зелених кімнатах», ми часто використовуємо як доказ у суді без необхідності повторного виклику дитини.

Продумуємо все до дрібниць, якщо участь дитини в судовому засіданні є необхідною. Тобто організовуємо процес так, щоб вона не мала прямого зорового контакту з обвинуваченим. Це важливо, оскільки іноді такі особи намагаються психологічно впливати на потерпілих навіть під час судового розгляду.

Сьогодні правоохоронна система використовує дедалі більше сучасних методик роботи з дітьми. Але незмінною залишається головна мета: встановити істину, зібрати необхідні докази та довести вину злочинця, завдавши дитині якомога менше додаткового болю.

Небезпека, яка живе в телефоні

 – Сьогодні діти живуть не лише у дворі, школі чи родині, а й у цифровому середовищі. Соцмережі, месенджери, закриті групи, фейкові акаунти – все це стало частиною їхнього щоденного життя. Але водночас саме там дитина може опинитися наодинці зі злочинцем, якого ніхто з дорослих не бачить. Наскільки є поширеною ця загроза?

 – Технології відкрили людству багато нових можливостей. Нам стало швидше, зручніше, ми можемо обробляти величезні обсяги інформації. Але коли йдеться про дітей, цифровий світ несе й дуже серйозні ризики.

Проблема в тому, що багато батьків досі не розуміють, як саме захистити дитину в інтернеті. Вони можуть знати, де дитина фізично перебуває, але не знати, з ким вона спілкується в телефоні, які сайти відвідує, в яких групах перебуває, які повідомлення отримує і що надсилає у відповідь.

Для злочинців це є простором можливостей. Вони використовують соцмережі, месенджери, фейкові акаунти, психологічний тиск, шантаж, залякування. І дуже часто трагедія починається не з фізичної зустрічі, а з нібито звичайного листування.

Я підтримував публічне обвинувачення у справі, де цього року ми отримали довічний вирок для ґвалтівника. У справі було 20 потерпілих дівчат, понад 25 епізодів злочинних дій.

Чоловік зареєструвався в соціальних мережах під виглядом свого 20-річного сина. Використовував месенджери, зокрема Viber, а також заборонену в Україні соцмережу «ВКонтакте». Він знайомився з дівчатами, видавав себе за молодого хлопця, поступово входив у довіру.

Під час листування він надсилав їм інтимні фото і просив надіслати такі ж зображення у відповідь. А коли дівчата це робили, починав шантажувати: погрожував розіслати фото знайомим, близьким. Він знущався з них психологічно й робив усе, щоб вони продовжували виконувати його вимоги.

У деяких випадках він навіть представлявся співробітником поліції, залякував дівчат і змушував їх приходити на зустрічі. Одна з дівчат сказала батькові, що її кличе «чоловік із поліції». Батько фактично відпустив її. Дитина вийшла з дому, а засуджений вчинив щодо неї насильство в автомобілі. Після цього вона повернулася додому.

Були й інші епізоди, коли він дізнавався, що батьків немає вдома, приходив до дівчат додому.

Це жорсткий приклад того, як цифрове спілкування переходить у реальний злочин. І саме тому батьки мають не просто формально цікавитися, чи дитина «сидить у телефоні». Вони повинні знати, з ким вона спілкується, які повідомлення отримує, чи не з’явилися в її поведінці страх, замкнутість, тривога, різка зміна настрою.

Сьогодні злочинці використовують усі технологічні можливості. Вони можуть змінювати голос, обличчя, видавати себе за іншу людину, створювати фальшиву довіру. І про це з дітьми потрібно говорити прямо.

Дитина має розуміти: людина в інтернеті не завжди є тією, за кого себе видає. А будь-яке прохання надіслати інтимне фото, приховати листування від батьків, зустрітися без відома дорослих або виконати щось «під погрозою» — це сигнал небезпеки.

Цифровий світ не можна просто заборонити. Проте можна докласти максимум зусиль, щоб навчити дитину з ним правильно та обережно взаємодіяти. І батьки мають бути поруч не лише фізично, а й у цьому цифровому просторі.

Правосуддя, дружнє до дитини

— Новий Кримінальний кодекс, робота над яким все ще триває, містить концепцію Child-Friendly Justice. Наскільки підходам до правосуддя, дружнього до дитини, відповідає наша правоохоронна система?

— Вважаю, що за багатьма аспектами ми вже працюємо за принципами, закладеними у підходи до правосуддя, дружнього до дитини.

Ми впроваджуємо нові методики, використовуємо спеціалізовані простори для роботи з дітьми, залучаємо психологів, мінімізуємо повторну травматизацію потерпілих. Тобто поступово відходимо від старого формального підходу, коли головне — просто отримати показання. У таких справах важливо не лише зібрати докази, а й не допустити повторної травматизації дитячої психіки.

Ми постійно комунікуємо із західними партнерами: вивчаємо їхній досвід, ділимося своїм, порівнюємо підходи. І можу сказати, що нам не лише є чого вчитися. Нам також є чим ділитися.

У справах щодо дітей українські прокурори й слідчі чітко орієнтовані на потерпілу дитину. На її безпеку, психологічний стан, право бути почутою і захищеною.

— Партнерство — це двостороння взаємодія. Чим український досвід може бути корисним для західних партнерів?

— Насамперед практичною оперативною роботою і роботою з цифровими доказами.

У нас дуже сильні оперативні підрозділи. Кіберполіція, Служба безпеки, слідчі та прокурори мають великий досвід роботи з соціальними мережами, месенджерами, цифровими слідами, матеріалами, які злочинці намагаються приховати або знищити.

Не всі деталі я можу розкривати через обмеження оперативної роботи. Але можу сказати загально: злочини вказаної категорії викриваються завдяки кропіткій роботі. Фахівці по частинах складають цілісну картину, аналізують трафік, цифрові носії, листування, проводять оперативні комбінації.

Саме така робота дозволила в одній зі справ виявити особу, яка зберігала заборонені матеріали, а згодом — викрити значно тяжчий злочин. Так, це боляче, коли під час розслідування відкриваються нові факти. Але водночас це дає змогу зупинити злочинця і, я переконаний, запобігти новим злочинам у майбутньому.

Окремий напрям — міжнародна співпраця. Є люди, які вважають: якщо вони виїхали з України, то уникнуть відповідальності. Це не так.

Лише цього року нам вдалося екстрадувати двох осіб, обвинувачених у вчиненні насильницьких злочинів, із Бельгії та Німеччини. Вони залишили територію України, але завдяки роботі слідчих, оперативних підрозділів і прокурорів, які відіграють ключову роль у міжнародному співробітництві, їх повернули. Нині вони перебувають у слідчому ізоляторі, а справи розглядаються в судах.

Тому міжнародне партнерство для нас — це реальний інструмент, який допомагає знаходити злочинців, повертати їх в Україну і доводити справи до вироку.

— Що особисто для вас — як для прокурора, людини та батька — означає захист дитини?

— Передусім, звісно, мир. Призабута можливість жити без повітряних тривог, не бігти до укриття, не здригатися від вибухів.

Для мене захист дитини — це коли зникнуть як такі поняття «насильство щодо дітей», «сексуальний злочин проти дитини», «дитина-потерпілий». Коли статті Кримінального кодексу, де фігурують діти, залишаться лише на сторінках кодексу, а не в матеріалах кримінальних проваджень.

Як прокурор я та мої колеги щодня робимо все можливе, щоб ефективно протидіяти злочинам, використовуючи всі наявні ресурси та можливості для захисту інтересів дітей, які мають контакт із системою правосуддя.

Хочеться, щоб наші діти раділи життю, пізнавали світ як яскравий та безпечний. Найбільше хочеться бачити не дитячий біль, а дитячі посмішки.

Джерело: «Південь сьогодні»