Ветеран Олег Кошолапенко став на захист України ще за часів АТО, а у перші дні повномасштабної війни знову долучився до лав Збройних Сил. У складі 28-ї окремої механізованої бригади захисник боронив країну на Миколаївщині та Херсонщині, коли відбиття наступу російських окупантів мало ключове значення для подальшої долі Одеси. У жовтні 2022 року Олег отримав важке поранення, після чого майже два роки боровся за своє відновлення у шпиталях та лікарнях. Сьогодні захисник є лідером команди «Iron Warriors Veterans HUB ODESA» з петанку, активно популяризує цей напрямок спорту серед ветеранів та доводить, що життя після фронту й поранень триває. Своїм прикладом він має на меті надихнути й підтримати інших воїнів, які наразі проходять цей непростий шлях відновлення та адаптації. Про військову службу, реабілітацію та розвиток ветеранського спорту Олег Кошолапенко розповів в інтерв’ю журналістці видання «Південь сьогодні».

Військова служба, поранення і боротьба за відновлення у стінах лікарень

Народився Олег Кошолапенко у Чорноморську, закінчив місцеву школу, пізніше – військове училище в Одесі. Ще за часів радянського союзу служив офіцером, а після його розпаду повернувся до України: працював в Одеській митниці, після – займався бізнесом. Але у 2015 році прийняв рішення долучитися до Збройних Сил. Після звільнення знову почалося цивільне життя. Втім, вже тоді Олег почав перейматися долею ветеранів війни. І поки на Одещині діяла одна з найпотужніших ветеранських організацій Одещини «Рапіра», розпочалося й зародження нині відомої та масштабної ГО «Veterans HUB ODESA».

На початку великомасштабного вторгнення Олег не мав вагань щодо подальших дій, адже був упевнений, що у такий момент держава вкрай потребує людей із військовим досвідом.

«26-го лютого я вже був у підрозділі нашої 28-ї бригади. У мене навіть не було сумніву: йти чи не йти. По-перше, маючи досвід офіцера артилериста. Нас не так багато і не так багато тих, які пішли воювати, на жаль. Тож я знав, що потрібен. Та й по-іншому не могло бути», – каже ветеран.

Спочатку наші захисники відбивали натиск ворога з Миколаївщини. Олег Кошолапенко зауважує, саме завдяки стриманню окупантів на цьому напрямку Одеса залишилась неокупованою. Потім – Херсонщина. Саме там він отримав важке поранення.

«У жовтні нас перекинули ще ближче до Херсону. Там я 14 жовтня, у День Захисників і Захисниць, отримав поранення (Дату державного свята перенесли з 14 на 1 жовтня у 2023 році в результаті церковної реформи. Описані події сталися у 2022 році – Авт.). Снаряд прилетів біля мене. Благо, хлопці евакуювали мене: під обстрілом, на бусіку, який нам волонтери підігнали… У Києві у шпиталях і лікарнях я пробув 723 дні. Тобто два роки без одного тижня».

У перші 45 днів Олег переніс 16 операцій, а загалом за весь час – 28. Майже два роки боротьби, де кожен маленький рух кінцівкою – це маленька перемога попри біль, а можливість стати на ноги – початок нової «епохи» відновлення.

«Шлях відновлення це теж як спорт, боротьба. На власному досвіді я розумію, що таке маленький рух пальцем або на пів сантиметра підняти й зігнути коліно. Два пальці зігнути я не міг, бо рука була перебита. Підняти трошки ногу не міг, бо вся нога була перебита, м’язів немає. Друга нога теж перебита. Це все через великий біль, кров, можливо навіть якісь сльози, які самі собою текли разом з кров’ю. Кожен рух був як друга війна. Для мене реабілітація – це другий фронт, але на білих простирадлах: треба боротися, виживати, терпіти. Тут тебе капають, тут ти намагаєшся ногою рухати, тут тобі дали гирьку маленьку на кілограмчик – намагаєшся її підняти. І так крок за кроком – це теж як змагання. Задаєшся ціллю, наприклад, сісти (а я не міг навіть сидіти) – 5-10 секунд. Потім встати на 2-3 секунди. І так по секундах збільшуєш… Коли я перший раз став на ноги на 5-10 секунд на милицях – це було наступною епохою в реабілітації. Відчуття – ти весь напружений, руки посиніли, ноги посиніли, з тебе ллється піт, з рани капає кров, але ти стоїш і це вже афігенно».

Велику роль у цей важкий період відіграє підтримка оточуючих, кожному з яких Олег досі дуже вдячний.

«До мене одразу дружина приїхала, вона пів року зі мною була вдень і вночі – щодня. Їй теж було важко, і я дуже їй вдячний. Діти приїжджали. Багато волонтерів, дуже багато людей, яких я не знав. Підтримка шалена була насправді. Лікарі – різні траплялися, але підтримка була».

Знайомство з петанком та популяризація гри в Одесі

Заняття спортом після поранення не стали для захисника чимось новим. Розповідає, що завжди намагався підтримувати фізичну форму, що особливо стало у нагоді під час військової служби.

«Я, як то кажуть, порода гончих. Коли міг – грав у футбол, бігав, басейн, зали – для себе підтримував фізичну форму. І завдяки цій фізичній формі я вижив. Бо я декілька разів вже помирав реально і вижив за рахунок тих ресурсів, які в мене були накопичені до поранення. Спорт для мене – це частина життя».

Втім, дійсно новим хобі для Олега став петанк. З цим видом спорту він познайомився завдяки учасникам ветеранського проєкту «IronWarriors», які навідалися до «Veterans HUB ODESA». Зізнається, до цього навіть і не чув про таку назву. Тож був фактично серед перших, хто почав популяризувати петанк в Одесі.

«Я взяв дружину, кажу, поїхали подивимось. Ми приїхали, і воно мені зайшло. Начебто фізичного навантаження немає, але трошки є. Психологічно теж класно розвантажує. Потім я почав хлопців підтягувати, створили команду. В Одесі досі підходять, коли ми граємо, питають: що це, як це. Я коли когось знайомлю з ветеранів, кажу це гра – не матюки, це її назва – петанк. У нас є Федерація Петанку України. Серед ветеранів є вже своя ліга петанку, проходять 5-6 кубків на рік – зі всієї України з’їжджаються хлопці».

Петанк – це один з різновидів боулзу, метою якого є, стоячи всередині кола, кинути порожнисті металеві кулі якомога ближче до маленької дерев’яної кулі. Гра в сучасній формі виникла у 1907 році на півдні Франції. Зазвичай її проводять на твердому ґрунті або гравії, але можна також грати на траві, піску тощо. Перевага петанку полягає в тому, що у грі взяти участь може майже будь-хто, зокрема люди на кріслах колісних та з ампутаціями, а також діти. Найголовніше тут, зауважує Олег Кошолапенко, – позитивні емоції:

«Гра не складна, універсальна. Бігти не треба, залізо тягати не треба, градацій по категоріях ампутації – висока чи низька – немає. Діти можуть грати, дорослі. Вона спокійна, лагідне фізичне навантаження, яке теж дає свої плюси. Але головне – це психологічна реабілітація. Бо коли стоїть такий бородатий дядько – брутальний ветеран, кидає ці шари, і в нього з’являється усмішка… А усмішка реабілітує. Це значить гарні емоції у людини. Ветерани, які отримали важкі поранення, пройшли такий шлях, мають не так багато гарних емоцій».

Двічі на тиждень ветерани та їхні рідні можуть долучитися до гри у Преображенському парку, про що регулярно анонсують у соцмережах «Veterans HUB ODESA». Така активність зокрема спонукає спілкуванню та соціалізації. Особливу увагу Олег звертає на потребі залучати до таких ветеранських заходів їхні родини, що може стати своєрідною терапією для зближення сім’ї під час спільного спортивного відпочинку.

«Для мене дуже важливо, щоб не тільки ветеран займався, а й родини долучати. На жаль, дуже багато зараз розлучень. Щось хтось не витримує. А спільна гра на позитивних емоціях зближує, і це дуже важливо. Теж така сімейна реабілітація. Ми також хочемо займатися з дітьми, щоб ветерани показували їм, організовувати якісь спільні змагання… Щоб діти не думали, що ветерани якісь страшні».

У найближчому майбутньому у ветеранській організації сподіваються на створення в Одесі спеціального майданчика для гри у петанк. Ініціатива зародилася ще рік тому, втім тоді місцева влада це проханням відкинула – мовляв, місто має достатньо парків для спортивного відпочинку. Однак після участі наших захисників з Одещини у всеукраїнських змаганнях з петанку, профінансувати створення майданчика погодився американський фонд. Олег Кошолапенко зауважує, що за бажання Одеса могла б створити місце для всеукраїнських та міжнародних змагань.

«Більше року ми намагаємось зробити майданчики для петанку. Коштів там не так багато. Ще при Труханові намагались, написали листа – він сказав: «Парків у вас багато, де хочете, там і грайте». Потім пройшов час, у вересні минулого року ми вперше поїхали у Львів на змагання серед ветеранів. Там одними зі спонсорів був американський фонд, який на той час допоміг в Україні чотири майданчики збудувати. І так сталося, що потім мені телефонують і кажуть: «Олеже, ви так американцям сподобалися, що вони погодилися зробити новий майданчик в Одесі». І вони пообіцяли дати невеликі кошти на маленький майданчик. Я до влади кажу: от нам дають кошти. Для нас на невеличкий майданчик вистачить, щоб ми займалися. Але Одеса – це ж велике місто. Давайте зробимо нормальний європейський майданчик, щоб можна було приймати всеукраїнські та міжнародні змагання. Там коштів не дуже багато. Нам кажуть: «Так, класна ідея, але коштів у нас немає». Нам нарешті дали дозвіл, підключилося управління спорту Одеси».

У перспективі ветеран вважає потрібним створити поруч і майданчик з піклболу – ще одним видом спорту, яким активно займаються наші захисники.

Розвиток адаптивного спорту – на часі

На жаль, нерідко під час повернення до цивільного життя після поранень українські захисники можуть закритися в собі, відчувати себе ізольованими або навіть забутими. Життя розділяться на «до» та «після», і часом повернення до минулого образу стає неможливим з різних причин: стан здоров’я, світогляд тощо. І відповідь на питання «що далі?» тут не може бути універсальною. Деякі захисники заручаються на цьому непростому шляху адаптації підтримкою рідних або друзів, а хтось і зовсім залишається один. Особливо це ускладнено у більш віддалених громадах, де відсутні регулярні ветеранські активності та інші можливості для повноцінної реабілітації та соціалізації.

Чималу роль у житті ветеранів можуть зіграти спортивні змагання, які дають можливість відвідати різні міста України і світу, познайомитися з однодумцями, надихнутися, відчути командний дух і власні сили на нові здобутки. І що не менш цінно – бути долученим до якогось великого руху.

«Ладно Одеса – це більш-менш велике місто. А, наприклад, з маленьких міст, селищ кудись ветеранів витягувати – що вони там бачать? Київ або Львів – для нього це інша планета. І тим паче туди приїжджають багато хлопців і дівчат таких самих, як він, але які вже мають якийсь великий рівень. І для нього це вже якась планка: «А я теж так можу», а потім і «Хочу»… Отримати медаль за якесь місце – це дуже важливо. І спортивна складова має значення. Тим паче, що ми намагаємось на ці змагання їздити майже безкоштовно: проживання, проїзд, якусь футболку чи кепку дають зі змагання – це теж маленькі бонуси, які йому цікаві, коли в нього чемпіонат України з петанку чи піклболу. Він може вийти навіть собі на море у такій футболці, щоб всі бачили, що він долучений якогось такого великого двіжу ветеранського», – зауважує Олег Кошолапенко.

До речі, завдяки зусиллям Олега Кошолапенка у розвитку петанку в Одесі, ГО «Veterans HUB ODESA» офіційно увійшла до складу Федерації Петанку України. За допомогою федерації охочі захисники зможуть відвідувати не тільки ветеранські змагання, а й великі всеукраїнські та міжнародні змагання серед професіоналів.

Втім, аби мати змогу готуватися до таких змагань, захисникам потрібні можливості для регулярних тренувань у рідній громаді. На сьогодні ветеранський адаптивний спорт крок за кроком доводить свою ефективність та важливість, відповідні заходи організовують на обласному та місцевому рівнях Одещини. Проте роботи в цьому напрямку досі залишається багато і, на думку пана Олега, виділяти бюджет на це має держава. Зокрема, він додав, що у громадах мають впроваджувати відповідні посади для ветеранів, які будуть перейматися питаннями адаптивного спорту та залучати до активності інших захисників. Проте підхід до цього питання має бути системним та спланованим.

«Ми долучилися до програми управління спорту Одеської обласної адміністрації – їздили з адаптивними видами спорту по усім громадам, селищним радам, містам Одеської області й презентувати адаптивні види спорту. Там цілина. Потрохи ми почали розуміти, що серед ветеранів як до повномасштабки, так і після того, активних 5-7%. Треба робити наголос на цих людей, знаходити їх, і вони потім на своєму прикладі будуть витягувати решту. І тоді в мене виникла така мета або скоріше мрія, і я намагаюсь це добити в обладміністрації: щоб хлопці займалися в якійсь громаді, де доріг немає, їм потрібно місце, якийсь простір. А під цей простір їм потрібний інвентар і той, хто цим буде займатися. Бажано, щоб це був ветеран, якому громада має платити заробітну плату – спортивний амбасадор. І тоді вони будуть потрошки підтягуватись. Краще, щоб вони займалися спортом, а не десь там «наступали на стакан» і потім у родині були знову ж таки скандали. Але ми розуміємо, що фінансування у громадах не так багато. Тож потрібно, щоб була програма і обласна, і державна, щоб частково давали фінансування або обладнання. Системи немає. А щоб була система, треба бюджет. А бюджет у нас як закладається – заздалегідь. Але заздалегідь нікому в голову не приходило організовувати і підтримувати адаптивний спорт у маленьких громадах», – каже ветеран.

Ще одна існуюча проблема в цьому напрямку, на думку пана Олега, – нерівномірний розподіл уваги та ресурсів. Так, за словами ветерана, одні організації отримують більше можливостей та ресурсів, водночас як інші, докладаючи чималих зусиль, можуть залишатися непомітними для представників влади тривалий час.

«Більш близькі до «тіла» влади ветеранські організації отримують фінансування. А незалежні організації бовтихаються самі по собі. Ставити всіх у рівні умови теж було б непогано. У ветеранів загострене відчуття справедливості – я коли бачу, що одним все, а інших просто не бачать, хоча вони теж намагаються щось робити – це не дуже правильно… І це стосується влади всіх рівнів».

Зробити свій внесок можуть і цивільні мешканці області. Починаючи із закупівлі форми для ветеранів на змагання, закінчуючи допомогою від бізнесів при облаштуванні інклюзивних спортивних просторів та майданчиків. Цінною буде й цілком безкоштовна емоційна підтримка захисників, які їдуть представляти область на всеукраїнському або міжнародному рівні. Адже лише нещодавно саме ці люди боролися та віддавали найцінніше – власне здоров’я за те, щоб у наших містах вирувало життя і майорів синьо-жовтий прапор. Тож питання риторичне: чи на часі вже сьогодні створити усі умови для реабілітації й відновлення наших захисників і що ми можемо для цього зробити?

Наостанок Олег закликав воїнів, які тільки починають свій шлях відновлення, не опускати рук та боротися за своє здоров’я:

«Мені досі пишуть з лікарень. Медсестра написала і каже: «Олеже, ми вас досі ставимо у приклад хлопцям, як треба боротися за своє здоров’я». Ніхто за мене не встане і не буде через біль, сльози, кров робити зайвий крок, щоб наступного дня зробити вже не один, а два кроки. Результат будь-якої реабілітації тільки через біль. Не буде болю – не буде результату. Не треба себе жаліти».

У майбутньому захисник мріє жити на повні груди, продовжувати допомагати ветеранам та надихати їх власним прикладом, помандрувати із родиною та побачитися з друзями. Але звісно, як і для всіх українців, найбажанішою й найочікуванішою є новина про Перемогу.

Амєлія МИЙНОВА
Фото – надані з особистого архіву Олега Кошолапенка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Джерело: «Юг.Today»