На відміну від часів до повномасштабного вторгнення, українці стали більше розуміти, що таке Україна, що таке українська нація. Що вони борються за своє існування. Зрозуміли, наскільки вони відрізняються від росіян, які прийшли сюди з війною. Про це у 

.

У цій публікації ми наведемо частину діалогу. Повністю передивитися інтерв’ю можна за 

.

– Зрозуміло, що втома від війни неминуща. Бо чотири роки – це не чотири дні. І не чотири місяці. Як вона проявляється в українському суспільстві?

– Люди втомилися морально. Люди втомилися фізично. І це природньо відображається в тому, що з’являється певна апатія. До усього є частина суспільства, яка каже, що все це треба припинити будь-якою ціною. Втома у всьому. Водночас я можу сказати, що люди навчилися з цим жити. Звичайно збільшилася кількість депресій. Це зрозуміло, постійні тривоги. Водночас люди живуть. І відпочивають, і заробляють – на роботу ходять. Просто все це у стані постійного стресу.

– Ця втома не викликає агресії до власної держави? В плані що лідери ніяк не можуть зупинити цю війну, що може вони щось недопрацьовують, щоб швидше домогтися якихось переговорних процесів, які дозволять закінчити цю війну.

– Є, звичайно. Є невдоволення, велике невдоволення. У декого є агресія, невдоволення на адресу власної влади, держави. Бо теж не все добре в цьому плані в нас. Не всі діють за законами, за правилами. Є і корупційні скандали. І усі ці несправедливості б’ють по мотивації людей. Звідси і ця апатія та злість. Вона дійсно існує. Водночас у більшості людей є розуміння, що, власне, не наша влада не хоче закінчити цю війну. Є розуміння, що є агресор, який не планує, не хоче закінчувати цю війну. І є розуміння, що вони прийшли сюди просто знищити державу. Тому в нас зараз задача не розхитувати човен зсередини. Так, необхідно контролювати, необхідно дозовано критикувати, щоб тримати в тонусі. Але розхитувати зсередини – люди теж намагаються цього не робити, тому що зараз першочергова задача – вижити. Вижити державі, вижити народу, як такому.

– А як всередині гагаузької спільноти сприймається ця війна? І чи є якісь зміни за ці чотири роки? Цей строк, він, певно, розставив якісь свої акценти і в гагаузькій спільноті в Україні.

– Звичайно розставив акценти. Ми говоримо про чотири роки. Насправді, все це відбувається з чотирнадцятого року. Просто це було у менших масштабах. І ще з того часу почалися певні зміни. Скажімо так, природньо ситуація серед українських гагаузів відрізняється від тієї ж серед гагаузів Молдови. Одна частина готова зі зброєю в руках захищати себе, свої родини, свою землю, свою державу. І йде туди. Є, як ви знаєте, і загиблі. У нас більш ніж півтисячі гагаузів воюють в Силах оборони України. Багато поранених. Є, скажімо, частина, яка підтримує цю першу складову. Скажімо так, лояльно, з розумінням ставляться до того, що відбувається. Ці люди, певно, не готові йти, вони уникають армії. Але водночас вони готові допомагати фінансово. Тобто більш таке лояльне ставлення, але не готові йти на фронт. Ну і є третя частина, яка, напевно, ближча до гагаузів з Гагаузії, яких називають «ждуни». Будемо казати відверто, і такі теж є. Визначена частина, які досі чекають і сподіваються, що буде «руський мир».

– А можна казати, що війна посилила в українських гагаузів почуття приналежності до української держави?

– Це посилило процеси інтеграції етнічних гагаузів в українське суспільство, в українську націю. Зберігаючи свою етнічну приналежність, ми, скажімо, швидше, ніж гагаузи Молдови, інтегруємося в українське суспільство. І тут задача, власне не тільки для гагаузів, це зберегти свою ідентичність і при цьому стати, у даному випадку українською нацією. Не просто громадянами країни, а поставитися з відповідальністю. В цьому питанні гагаузи України пішли набагато вперед. Особливо, якщо брати знання української мови. Ми з вами раніше говорили про те, що чим молодше діти, тим менше вони знають гагаузьку мову. І навпаки, вони більше знають українську мову. Сьогодні діти в початковій школі та трохи старші в гагаузьких селах вільно володіють українською мовою. Моє покоління менше, звичайно. Але ті, хто інтегровані в роботу якусь, державні інституції, журналістику, природньо, вони знають українську мову.

– А чи можна казати про формування якоїсь особливої ідентичності «гагауз-українець»?

– Я гадаю, що навряд чи ми можемо про це казати. Це проблема самих гагаузів. І це задача для малих народів, як зберегти себе, при цьому стаючи частиною більшої нації. Таку якусь суміжну ідентичність не знаю, чи можемо ми відокремлювати. Напевно повторюся, але скажу, що тут задача – не забувати свою етнічну приналежність гагаузьку і при цьому інтегруватися в українське суспільство, знаючи мову, працюючи в державних структурах.

– Ми знаємо, що є гагаузи, які героїчно загинули на цій війні. Чи є Герої-гагаузи, які стали символами для громади?

– Знаєте, напевно, локально в кожному селі, враховуючи, що в кожному селі є гагаузи, які воюють, і є загиблі, вони є прикладом для громади. Якщо казати взагалі, то в нас є відомий, зокрема і в Молдові теж, бригадний генерал Микола Палас, уродженець гагаузького села Дмитрівка. Коли я був в армії, він був заступником Командуючого Морською піхотою. Зараз він обіймає іншу високу посаду. Є в нас і посмертно Герой України – Іван Кедик. Він з міста Кілія, етнічний гагауз. Він воював ще з чотирнадцятого року, ще з АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він теж пішов на фронт. Загинув у 2024 році, пройшовши багато гарячих точок. Є такі загальні приклади, є більш локальні.

– А що відбувається з гагаузькою мовою та культурою в умовах війни? Життя продовжується. Як би довго, важко та боляче не йшла ця війна, як би вона не впливала на кожну людину, кожну родину, кожну громаду, різні етнічні групи і в цілому на український народ, так чи інакше мова та культура, певно, розвивається. Днями ми бачили, як голова Асоціації гагаузьких товариств України Юрій Дімчогло зустрічався з радником президента Туреччини. Про що це говорить, що дають ці зустрічі і який зв’язок між Україною, Туреччиною та гагаузькою спільнотою України?

– Війна, звісно, впливає. Але, я думаю, впливає в тому плані, що набагато менше можливостей у держави підтримувати етнічні меншини. А з іншого боку війна кардинально ніяк не вплинула. Як вивчалася гагаузька мова, так вона і вивчається в школах. А у родинах якщо люди припинили розмовляти гагаузькою зі своїми дітьми, то вони й не говорять.

– Так, я дійсно хотіла спитати про якісь національні програми з підтримки мови. І чому згадала про зустріч Юрія Дімчогло, чи надасть це якісь нові можливості для гагаузів України?

– Наскільки мені відомо, Юрій Дімчогло зустрічався не тільки з радником Ердогана, а й з рядом інших посадовців. Були зустрічі на високому рівні в резиденції президента Туреччини, була зустріч у парламенті Туреччини, а також зустрічі у державних структурах, таких як ТІКА та YTB. На всіх зустрічах говорили про необхідність підтримки України і, звичайно, про необхідність підтримки гагаузів, гагаузької мови. Наскільки мені відомо, там йдеться про конкретні проєкти. Допомога від тієї ж ТІКА конкретно для гагаузьких сіл. Ця зустріч дуже важлива і, до речі, важлива для Гагаузії. Ви самі знаєте, що в останні роки через політику керівництва Гагаузії Туреччина дещо ігнорує чи то пак віддалилася від Гагаузії.

– І не тільки Туреччина. Дуже багато інших міжнародних організацій. Чи практично всі, і ніхто не контактує з керівництвом автономії.

– Ну тому що немає з ким власне контактувати. І вони бачать, що там відбувається. А в даному випадку ця зустріч була дуже корисною. Юрій Дімчогло якраз розповів не тільки про те, що зараз відбувається з українськими гагаузами. Вони розмовляли й про те, що відбувається в Гагаузії і Молдові. Чому це так відбувається. І знаєте, враховуючи, що ми проживаємо у двох державах, але ми є одним народом, то ця поїздка важлива. Важлива в тому плані, що з перших вуст гагауз з України міг розповісти про ситуацію у самій Гагаузії. Я розумію, що Туреччина слідкує і знає, але такі зустрічі теж корисні. «Руський мир» просто захопив цей регіон. І це проблема не тільки для Молдови, це проблема для Гагаузії. Враховуючи, як ви відзначили, нашу спорідненість з Туреччиною, з іншими тюркськими країнами, для турків ця ситуація, я гадаю, не байдужа. І, повертаючись до мови та культури, радник Ердогана сказав наступне: «для нас все ж важливо, щоб ви зберігали свою ідентичність, і ми підтримуватимемо мову, культуру…».

– Я точно знаю, що ви слідкуєте за тим, що відбувається в Гагаузькій Автономії, аналізуєте події та ситуації. Ми якраз говоримо про те, що у гагаузів Молдови чи з гагаузами Молдови практично не мають ніяких контактів різні міжнародні організації. Так, тому що сталося те, що сталося. Ніколи не було такого, щоб обидві перші особи виконавчої та законодавчої влади знаходилися б судовими справами, коли вже є рішення перших інстанцій, очікуються рішення інших інстанцій. А екс-спікер НСГ (НЗГ, Народне Зібрання Гагаузії – ред.) втік з країни. Чи де він знаходиться – ніхто не знає. Як ви можете прокоментувати, що відбувається в Гагаузії? І чому це відбувається? І чи є у вас порада, як Гагаузькій автономії з цього вийти? Бо нам зсередини здається, що кінця і краю цього хаосу немає.

– Те, що відбувається в останні роки, і особливо зараз ця патова ситуація з виборами, з якої ще треба знайти вихід, це, скажімо так, повна деградація. Деградація гагаузьких структур, у даному випадку Народного Зібрання Гагаузії. Варто елементарно увімкнути трансляцію засідання, і одразу можна оцінити рівень того, що там відбувається. Там, за невеликими виключеннями, люди просто не вміють, не можуть нормально викладати свої думки ні російською, ні гагаузькою, ні румунською. Я вже не кажу про юридичну підготовку, політичну підготовку, про захист інтересів Гагаузії насамперед. Це повна деградація. І природньо цю ситуацію потрібно змінювати. І, враховуючи, що Гагаузія фактично знаходиться в руках кремля, без підтримки кремля там мало хто може стати вибраною особою, змінити ситуацію дуже важко. Водночас я бачу надію у тому, що в Гагаузії все ж є сили, які готові боротися. Не все там так сумно. І є, скажімо так, адекватне ставлення Кишинева. Навіть останній приїзд Майї Санду, і те, що сама Майя Санду постійно закликає до адекватності, до захисту гагаузької мови, до того, щоб там працювали нормальні структури. І цей союз правильних сил Гагаузії і Кишинева, я бачу, що він може призвести до зміни цієї ситуації. Тобто до того, щоб дати можливість цим людям обійняти виборні посади, і не дати можливості туди потрапити проросійським силам. Я розумію, що це дуже складно. До прямого тимчасового управління, наскільки я бачу, Кишинів не готовий. Тимчасове, щоб привести там усе до ладу.

Що до останньої думки, Катерина зазначила, що для цього держава Молдова не має законних важелів. Автономія живе за своїми правилами. І тут тільки розсудливі люди можуть взяти в свої руки все те, що можуть вирішити депутати на рівні НСГ. Зокрема виконавчий комітет, якби міг вже щось запропонував би. Але наразі Гагаузія знаходиться в «якомусь глухому куті».

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА

Джерело: «Південь сьогодні».