14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Іван Андрійович Бенні – пожежник і ліквідатор цієї аварії, який у 1986 році працював безпосередньо на атомній станції, виконуючи надзвичайно небезпечні завдання в умовах високого радіаційного ризику. Його спогади про ті події є важливим нагадуванням про ціну, яку заплатили ліквідатори за безпеку майбутніх поколінь. Про свій досвід і пережите Іван Андрійович розповів журналістці інтернет-видання «Махала».

Іван Андрійович Бенні народився у 1963 році в селі Задунаївка Арцизького району. Після закінчення Задунаївської середньої школи, зважаючи на хист до малювання, він намагався вступити до Ленінградського інженерно-будівельного інституту на спеціальність «архітектура та дизайн». Однак спроба вступу виявилася невдалою, і чоловік вирушив на строкову службу до армії, яку проходив в місті Самарканд.

У 1983 році Іван Андрійович приїхав до Одеси та вступив до інженерно-будівельного інституту.

«На третьому курсі мені запропонували працювати в пожежній охороні. Я погодився, адже молодому студенту потрібно було якось виживати. Але через це довелося перевестися зі стаціонару на заочне відділення», — розповідає Іван Андрійович.

На останньому курсі навчання він мав можливість отримати офіцерське звання, однак саме тоді його перевели до пожежної інспекції з нагляду за промисловими об’єктами. Там він почав працювати на посаді молодшого інспектора, а вже за два роки отримав звання лейтенанта. Надалі чоловік поступово підіймався кар’єрними сходами.

У 1986 році, після катастрофи на атомному реакторі Чорнобильської АЕС, Іван Бенні як пожежник також був направлений на ліквідацію її наслідків. Він потрапив до зведеного загону, який об’єднував по три пожежні підрозділи з кожної області. Частина цих пожежників працювала в межах 30-кілометрової зони, а інші, серед яких був і пан Іван, перебували безпосередньо на самій атомній електростанції.

«11 листопада 1986 року ми вирушили до Чорнобиля. Я потрапив до другого ешелону і працював безпосередньо на станції, адже тоді ще не був одружений і не мав дітей. Мої ж одружені колеги працювали в межах 30-кілометрової зони навколо АЕС», — згадує ліквідатор.

За його словами, перед в’їздом до Чорнобильської зони автобуси зупинили, а ліквідаторів попросили зняти одяг, взуття, годинники та прикраси, запакувати їх у спеціальні пакети й переодягнутися у спецодяг. Крім того, кожному на груди чіпляли значок, у якому, як з’ясувалося згодом, знаходилися три таблетки. На думку Івана Андрійовича, ці таблетки мали поглинати радіацію.

Сам Чорнобиль справив враження невеликого містечка, що переважно складався з приватного сектору з одноповерховими будинками. Умови проживання ліквідаторів були створені відносно нормальні, наскільки це було можливо: їх розмістили в гуртожитку колишнього технікуму, а в приміщенні колишнього дитячого садка організували триразове харчування за талонами у вигляді шведського столу. У вихідні дні працював кінотеатр. Перебування в Чорнобильській зоні відбувалося за графіком: місяць через місяць протягом пів року.

«Місяці, які ми проводили вдома між відрядженнями до Чорнобиля, зараховувалися як відпустка, а за час перебування в зоні ліквідації аварії на атомній електростанції нараховувалася подвійна заробітна плата», — наголошує Іван Андрійович.

Він зізнається, що для нього було вражаюче бачити повністю безлюдне місто — такого він ніколи раніше не зустрічав: вулиці без перехожих, заіржавілі дитячі гойдалки без дітей. Будинки були переважно дерев’яними, а майже в кожному дворі росли яблуні, які, попри пізню осінь, були рясно вкриті плодами.

«Нас одразу попередили, що не варто заходити в приватний сектор. Не тому, що це було заборонено, а через надзвичайно високий рівень радіації. Також мене вразило, як на околицях Чорнобиля великий екскаватор закопував будинки знищуючи таким чином цілі вулиці. Далеко за містом, у полях, я бачив як утворилося ціле кладовище з техніки, яка накопичила велику дозу радіації», — розповідає ліквідатор.

Деякі колеги, з якими приїхав пан Іван, потрапили до пожежної частини, а він працював безпосередньо на самій станції, оскільки вже обіймав посаду інспектора. Робота тривала у восьмигодинні денні або нічні зміни. До місця служби ліквідаторів доставляв автобус, який забирав їх із гуртожитку. Перед входом на станцію всі проходили дозиметричний контроль через пристрій, що сканував усе тіло.

«Спочатку я працював на першому енергоблоці, який на той час ще був діючим. Перед початком роботи нас переодягали в повністю білий одяг — брюки, куртку, ковпак і спеціальне взуття на липучках. Таке взуття я тоді побачив уперше в житті, і воно здавалося мені чимось з іншої реальності», — каже Іван Андрійович.

До його обов’язків входив контроль за виконанням робіт, пов’язаних із пожежною безпекою: газозварювальних, електрозварювальних та інших подібних процесів. Кожен працівник мав отримати спеціальний наряд, який діяв протягом восьми годин. Видачею цих нарядів займався саме Іван Андрійович.

«Я не лише видавав наряд, а й контролював, щоб роботи виконувалися в повному обсязі та з дотриманням правил безпеки. У кожного працівника поруч мали бути відро з водою, вогнегасник, кошма, відро з піском», — додає ліквідатор.

Такі суворі заходи пожежної безпеки застосовувалися через те, що пожежі ще тривалий час після аварії спалахували як усередині станції, так і за її межами. Після завершення восьмигодинної зміни працівникам, які залишали територію АЕС, видавали спеціальні ручки-дозиметри для вимірювання рівня радіації, накопиченої за зміну. Іван Андрійович заносив ці дані по всій групі до спеціального журналу.

За кілька днів до остаточного від’їзду зі станції він вирішив піднятися на горище — найвищий рівень атомної електростанції. Звідти перед ним відкрилася вражаюча картина: він побачив саркофаг зруйнованого четвертого енергоблока, а також, мов на долоні, місто-привид Прип’ять. На відміну від Чорнобиля, де проживав персонал станції, Прип’ять була повністю пустою.

Після повернення додому Іван Бенні продовжив роботу в інспекції. Усіх ліквідаторів поставили на облік у поліклініці МВС та закріпили за ними особистих лікарів. Згодом чоловік одружився, у нього народилося двоє дітей, які мали посвідчення дітей чорнобильця.

«Як чорнобильці, ми й досі періодично маємо проходити лікування в лікарні. З усієї нашої команди в живих залишилося лише троє. Раніше в мене було багато проблем зі здоров’ям, але я не можу точно сказати, чи пов’язані вони з Чорнобилем. Сьогодні ж почуваюся чудово і навіть досі працюю», — поділився Іван Андрійович.

На пенсію він вийшов у званні підполковника, а згодом був нагороджений і званням полковника, хоча більше в пожежній охороні вже не працював. За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС йому було довічно присвоєно ІІ групу інвалідності.