Його «селфі» з Курської області облетіло всі соцмереж та ЗМІ. Хоча Максима «Перчика», бійця 22 окремої механізованої бригади навіть не одразу взяли до війська. Про його шлях від цивільного кухаря до воїна зі сторінок Wall Street Journal, про поради тим, хто ще не в війську та чому варто битися за Україну – у матеріалі Одеського обласного ТЦК та СП.

Повномасштабне вторгнення застало Максима та його родину в Ізмаїлі.

«Пам’ятаю, мене розбудила дружина, каже: війна, вибухи по всій країні! Я ще відповів, не треба жартувати, а потім ще жартома перепитав: «То не будемо доньку до дитсадка вести?» – розповідає військовослужбовець.

Втім, наступного дня родина переїхала до Кілії, де Максим одразу вступив до місцевої самооборони, почав займатися волонтерською діяльністю – копав окопи, готував їжу для військових (до вторгнення він працював коком на суднах), розвозив її на блокпости. І вже тоді вирішив, що треба приєднатися до війська.

«Мій друг “Джекі” та інші товариші служили в 12-му окремому батальйоні. Хотів приєднатися до них, проте “Джекі” відповів, що підрозділу потрібні медики», – каже Максим.

Тоді він почав опановувати нові знання. Згодом чоловік вже викладав тактичну медицину військовослужбовцям з Кілійського підрозділу РТЦК та СП. Дружину та доньку відправив у Нідерланди – допомогли зв’язки з цивільного життя.

Перші кроки на війні

«У липні 2022 року “Джекі” запросив мене у свій батальйон. Приїхав у Приморський РТЦК та СП м. Одеси, мене направили до підрозділу, що тоді був на Миколаївщині», – згадує «Перчик».

У батальйоні він і сам викладав тактичну медицину, і опанував піхотну справу.

«В нас були круті інструктори з Національної Гвардії України, з Сил Спеціальних Операцій. Давали нам багато своїх знань, свого бойового досвіду, добре нас “ганяли”. Згодом я і сам виріс до інструктора», – каже військовослужбовець.

Потім батальйон перекинули на Авдіївку. Тут були перші бойові виходи як медика, перші поранені та загиблі побратими, перші поранення та контузії. Пслі виконаних завдань батальйон відвели до Одеси на відновлення, Максим проходив лікування та реабілітацію.

У складі 22 ОМБр

Згодом «Перчика» разом з другом «Джекі» запросили до 22 окремої механізованої бригади. Перше завдання – підготувати роту, до яких відрядили хлопців.

«Не всі люди, що служили поруч, були готові, проте через місяць підготовки наш взвод був готовий до штурмів», – каже Максим.

Підрозділ виконував різні завдання, але особливо військовослужбовець згадує евакуацію пораненого побратима у Кліщіївці.

«Там була складна місцевість біля залізниці, окупанти її прострілювали, і два тижні там перебував наш поранений воїн. Декілька евакуаційних екіпажів намагалися його витягнути, були та “300” і “200”. Згодом це завдання поставили нам. Не буду розповідати як, але ми його витягнули», – розповідає «Перчик».

Потім підрозділи бригади були перекинуті на Сумщину, а далі почалася операція у Курській області. Максим згадує – побратими вже з перших днів перебування «за кордоном» брали полонених солдат строкової служби з армії рф, а згодом і йому разом з другом «Джекі» довелося «познайомитися» з цим ворогом.

«Ми отримали завдання зачистити невеличке селище Свердлікове. Дві групи піхоти, два танки, дві БМП. Почали працювати, потрапили у засідку, нас обстріляли з одного з будинків. Наш танк у відповідь будинок просто зніс. Продовжили зачищати селище, натрапили на ротний опорний пункт ворогів. Вступили в візуальний контакт з ворожим солдатом-строковиком, запропонували йому здатися. Він погодився. Спитали його, чи є ще хтось на пункті, хай скаже їм, щоб теж склали зброю. І так, групами, нам здалося в полон близько 30 строковиків», – розповідає Максим.

Саме ці події передували фотографії, яку потім побачив увесь світ. Згодом цих полонених обміняли на наших військових.

«Потім вони розповідали в інтерв’ю пропагандистам, що їх полонили війська НАТО», – згадує наш герой.

«Ми вже перемогли»

Зараз Максим обіймає посаду старшого техніка роти. Тепер в нього трохи більше часу на спілкування з родиною, яка скучила за чоловіком. До того ж у хлопця росте друга дитина.

«Я вже втомився, але я тут. Тому що треба. Багатьох, хто зі мною воював всі ці роки, вже немає. А люди потрібні. Тому я за мобілізацію. Може, не таким чином, як вона зараз відбувається, але хлопців треба міняти. Воювати будуть всі», – каже Максим.

Воїн запевняє – деякі військовослужбовці, які зараз підуть до армії, можливо, під час служби навіть не побачать ворога. Проте готуватися варто вже зараз.

«Замість того, щоб збирати гроші на хабарі, щоб переплисти Тису або отримати довідку, я б радив витратити їх та свій час на тренування, закупівлю спорядження тощо. Не треба думати, що воює лише піхота. Є оператори БПЛА, механіки, діловоди», – каже доброволець.

Попри те, що, на його думку, Україна вже морально перемогла, адже зуміла встояти проти такого потужного ворога, загарбники від своїх планів на знищення чи поневолення нашої країни не відступилися. І це треба розуміти всім.

«Люди, хто не були на війні, не цінують того, що мають і чого можуть лишитися. Адже ворог хоче нас знищити. Чи вам комфортно, що вас щоденно обстрілюють?! Вони це роблять, бо ненавидять нас. Подивіться, вони радіють кожному знищеному дитячому садку чи пологовому будинку! Тому нам знову потрібно стати єдиною нацією, як було на початку вторгнення. У нас є, що захищати – чудову країну, націю, культуру, мову, та у нас просто немає іншого вибору, ніж перемогти!» – впевнений Максим.

Джерело: Південь сьогодні