Багатодітна мати та волонтерка Марина Сердіченко півтора року тому стала капеланкою корпусу військових капеланів України. З якими запитами звертаються військові і як працює з психологічними травмами цивільних у прифронтовій зоні, про сім’ю, віру в Бога, передову та страх смерті — в інтерв’ю Суспільного.

Віталій Гарнов, Ольга Шукова

— Скажіть, будь ласка, як багато місць та позицій ви вже встигли об'їхати?

— З 2014 ми працювали з військовими, з їхніми родинами, але лінія фронту відкрилась... Я отримала посвідчення капелана, пройшла навчання і вже займаюся цим. Щодо населених пунктів, важко сказати, бо ніхто їх не рахує після сотні. Здебільшого ти напрацьовуєш спочатку місця, де ти потрібен, де тебе чекають, де ти можеш допомогти військовим. Потім вже або їдеш у ті ж міста, або щось нове відкриваєш, але лінія фронту у нас одна, вона нам всім відома, і ми працюємо вздовж неї.

— А як ставляться зараз до військових капеланок? Чи відчуваєте якусь різницю?

— Військові більш відкриті до жінок. Жінка такого віку, скажімо, як я, може бути для когось мамою, для когось сестрою, для когось донькою, для когось підтримкою, подругою. Вони відкриваються. Не з перших слів, не з перших речень, звичайно, це завжди ти будуєш якісь відносини з ними.

Це не так, що наскоком ти приїхав, 15 хвилин і поїхав, все, ти зробив капеланську роботу. Ні, воно так не працює. Здебільшого ти з ними на зв'язку постійно, і вони відкриваються, бо відчувають, що жінка вислухає, вона з тобою і порадіє, і поплаче, якщо треба. Чоловік з чоловіком брутальніші. Сказав, відрізав, крапку поставив, дякую, до побачення.

— А з якими запитами до вас звертаються?

— Дуже багато сімейних питань. На жаль, багато родин зараз просто розпадаються. Чоловіки на війні, жінки будують своє життя паралельно від своїх чоловіків. Коли чоловік і жінка окремо один від одного, то про розвиток відносин поки не може бути й мови. Деякі жінки розуміють, де їх чоловіки, але багато жінок цього не розуміє. І в мене був випадок, коли я приїжджаю, а там пів бригади обручки повикидали.

Вони кажуть, що ми не знаємо, що робити, як ці відносини будувати, як телефонувати додому. Не хочуть їхати додому. Дуже багато сімейних питань, на жаль. Ну і, звичайно, якщо це якісь травми, якщо втрата побратимів, це теж... підлягає обговоренню, скажімо так. Їм треба вилити те, що у них накопичується. А накопичується у них з такою швидкістю, що нам і за рік таке не пройти. Ну і, слава Богу, що тут цивільні не проходять таке, через що проходять військові наші на фронті.

— А що відбувається у вас в голові, коли ви їдете на сповідь, наприклад, на позиції, в окопи, де скрізь щось летить, щось вибухає? Чи є страх смерті в цей момент?

— Для мене особисто страху смерті немає і загалом страху їхати туди немає. Як вірянка, як служитель церкви, я по-іншому ставлюсь до смерті й до таких речей. Коли ти обираєш свій шлях, який для тебе обраний Богом, то, мабуть, входиш у своє призвання. І це для тебе не просто виконання якогось обов'язку чи ще щось. Ти живеш цим.

Я їду з повним усвідомленням того, що роблю, куди їду та для чого. Не було жодного разу, що прямо настільки був страх, що він блокує все тіло і ти не знаєш, куди далі їхати. Та були й під обстрілами, були й всякі різні ситуації, звичайно. Бо це лінія фронту, ти не можеш уникнути таких моментів. Але ми не наражаємо себе на безглузду небезпеку чи ще щось. Ми завжди стараємося дотримуватись інструкцій і ми завжди в екіпіровці. Як би жарко і важко не було, але це правило, цього треба дотримуватися. Тому я скажу, для мене смерть — це надбання.

— Як поєднується заповідь "не вбий" та те, що переживають наші військовослужбовці на лінії зіткнення? Чи звертаються до вас з запитом щодо цього? Як говорити з військовими про це?

— Коли спілкуєшся з військовими на цю тему, звичайно, виникають питання. Ставлять питання навіть не стільки для себе, скільки спитати наше ставлення як людей духовних до всього цього. А як ви можете бути капеланами? Як ви можете працювати з нами тут? Як ви можете підтримувати мене? Кажуть: "Я знаю, що ти диякониса церкви, я знаю, що там заповідь така є – не вбий. От як ти зі мною спілкуєшся? Я ж вбивця. Я снайпер. Я їх один за одним просто вбиваю".

Ти розумієш, що маєш відповісти людині на основі Біблії, як на це дивиться Бог. Бо коли він хоче, щоб за нього помилились, він каже: "Як мене Бог простить? Як я можу звертатися до Бога, якщо я вбивця?" Він каже, що у нього руки в крові. Є в Біблії вірш про те, що немає більшої любові, ніж віддати душу свою за брата, за друга. І ті люди, які захищають свою родину, свою Батьківщину, Бог по-іншому дивиться на них. У нас весь Старий Заповіт, всі царі, Соломон, Давид, ті, на кого ми дивимося, вони мужі Божі. Вони виборювали всі свої землі. І це питання, коли людина має захищатися. Людина не пішла нападати на іншу націю, не пішла вбивати, насилувати, а людина має право захистити свій дім. І для мене честь служити з такими людьми.

— Ви також працюєте із цивільними, довгий час волонтерили. Скажіть, будь ласка, чи помітили, як міняються люди, чим ближче вони живуть до лінії розмежування?

— Чим ближче до лінії зіткнення, тим сильніше вони міняються. Інколи важко перемкнутися, коли ти з фронту повертаєшся сюди й розумієш, що в кав'ярнях люди сидять, якісь бізнеси працюють, на пляжі люди відпочивають, в морі купаються. Ну і ти розумієш, що це ок.

Але єдине, що хочеться, дуже хочеться, у мене побажання, щоби люди не відсторонювалися від того, що відбувається. Бо, на жаль, бачимо таку картину, що якщо я не там, не на передовій, то мене це не стосується. Якщо в мене нікого там немає, то це не про мене, не про мою родину. Війна десь там. І для багатьох, на жаль, різниця між часом військовим до повномасштабного вторгнення і вже під час — це тільки збільшення зони бойових дій. Тобто була територія окупована у дві області, а зараз територія просто збільшилася і все.

— Ви нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів, де серед іншого намагалися донести американцям те, що зараз відбувається в Україні. Яке у вас враження залишилося після цієї поїздки? Чи готові американці нас ще підтримувати? Чи з'явилася та втома, про яку багато пишуть?

— На жаль, втома є, бо життя продовжується, життя вирує, і в кожній країні свої виклики й своя боротьба. Але ми робимо все можливе для того, щоб люди бачили реальність цієї війни, щоб з перших вуст вони чули те, що відбувається у нас тут.

Америка підтримує. Чи це той самий рівень підтримки, як був на початку? Звичайно, ні. В Америці ми знаємо, що теж і політичні зміни, і економічні зміни. Але здебільшого ми зустрічаємося з тими людьми, які можуть вплинути на рівень допомоги Україні. І ми робимо все можливе, щоб цей вплив був дієвим.

— Ви військова капеланка, багатодітна мати, волонтерка, а також наче досі керівниця школи. Як ви все поєднуєте зараз? Як ставиться до цього ваша сім'я?

— Моя сім'я мене надихає, моя сім'я мене підтримує і моя сім'я разом зі мною. Нині я їду в Ізюм, Харківський напрямок, потім на Донеччину. Зі мною їде мій син. Родина підтримує, чоловік мене підтримує. Я без згоди чоловіка і без його благословення ніколи й нікуди не поїду. Мій чоловік також евакуював людей. На самому початку він дуже багато їздив, але він керівник церкви, керівник фонду. Команда зібралася і сказала, що єпископ у нас один, вибачте, але ви тут залишаєтеся. Ну, він розвʼязав питання іншим способом, він відправив дружину на фронт. От так, у нас родина така цікава.

Я стараюся максимально, наскільки це можливо, проводити час з родиною. Я дуже люблю те, що роблю у всіх сферах свого життя. Я ніколи не буду займатися тим, що мені не приносить внутрішнє задоволення і повноту. Для мене мала навіть малюночок намалювала, щоб передати військовим. Це моя підтримка.

— Як бачити завершення своєї місії капеланства?

— Я не бачу завершення своєї місії. Зараз ти робиш те, що ти маєш робити, і ти там, де ти маєш бути — це вже частина твого життя. Капелани — вони ж не тільки фронтові капелани. У нас є госпітальне капеланство, у нас є реабілітаційне капеланство. У нас дуже-дуже багато роботи попереду. Дуже багато хлопців вже повертаються. Їм буде потрібна допомога. Це не про один день і не про один рік. Це про багато років. В Америці капеланство існує понад 100 років. Вони є скрізь і це на такий рівень виведено, що я мрію, що колись в Україні буде так само.