За три місяці, у листопаді, мине рік, як в Україні померла найстарша породілля — 80-річна Валентина Підвербна. Вона стала відомою і в нашій країні, і поза її межами після того, як народила дівчинку за допомогою штучного запліднення у віці 65 років.

Як склалася доля, тепер вже 15-річної Анни Підвербної, котра з 2024 року мешкає у Чернігові з опікункою, як саме згадує життя з мамою, про що мріє та чого боялась найбільше — про це Анна Підвербна у присутності своєї опікунки розповіла в інтерв’ю для ТСН.ua.

Аня, у Вас і яскрава, і непроста доля одночасно. Про що Вам хотілось би забути назавжди, а що хотілось би повторити?

Я б хотіла забути про події 19 липня 2021 року. У мами напередодні стався інсульт. Я тоді начиталась медичної інформації і зрозуміла, що щось не так. Я її повела до поліклініки, там їй перевірили тиск та сказали: «Жінко, у вас інсульт». Викликали «швидку». Мені тоді стало страшно. Ця подія мене настільки травмувала, що я не уявляла, як я буду без мами… Звісно, мене оточували інші люди — однокласники, вчителі, знайомі, але мама посідала головне місце у моєму житті. Я не знала, що робити, якщо вона помре. Я дуже перелякалась тоді, мені було дуже страшно. Напевно, я плакала тоді. Потім мені стало ще страшніше — мама не розмовляла. Я плакала ще через те, що напередодні ми з нею дуже сильно посварились, і я сказала їй про те, що краще її б не було і щоб вона померла. Після цього випадку я прокидалась вночі та прислуховувалась до її дихання — я переймалася за її життя.

А повторити хотілось би напевно, поїздку до Будапешту, яка у мене була у 2024 році. Це було «вау-вау».

На Вашу думку, можливо, які помилки робила Ваша мама Валентина Підвербна та за що Ви їй вдячні?

Вона нікому не довіряла, дуже часто порушувала мої особисті кордони. Коли було мені 7 днів, то не треба було годувати мене борщем! А вдячна я їй за те, що вона дала мені трохи мудрості та цікавий досвід. Те, що дала мені життя — це зрозуміло. Сказати, що дякую за життя — це якось банально. Я любила її як могла.

Аня, як на вашу родину реагували оточуючі, однокласники? Чи відчували Ви підтримку чи навпаки було десь некомфортно? 

По-перше, було дуже сильно некомфортно, хоча я іноді не розуміла чому. Мої однокласники реагували на мою маму як на якусь дивну жінку. Напевно, деякі люди не вірили, що це моя мама.

Чи можете пригадати щось про перші роки у школі? Якими вони були?

Протягом навчання у перших чотирьох класів я не вливалась до компанії, мене ніхто не розумів. Можливо, думали, що якась дикунка. Мені не вистачало вихованості. На перший дзвоник, на свято 1 вересня, мені не наділи банти, оскільки трішки косили очі. Сумно. У мами був такий вираз обличчя, що начебто вона мене віддає до пекла. Валя погрожувала мені віддати до школи, де навчаються незрячі діти, оскільки я балувалась.

На Вашу думку, наше суспільство дружелюбно ставиться до нетипових родин чи воно, суспільство, жорстоке?

Деякі люди ставляться нормально, допомагають, а деякі відчувають нерозуміння, огиду, деякі хочуть, щоб таких не було. Кожна людина та кожна сім’я, якою б дивною вона не була, сама вирішує, якою їй бути. Можливо, це десь матиме наслідки, але це їхня справа.

Аня, Ви певний час перебували у дитячому реабілітаційному центрі. Як згадуєте той період?

У мене не було телефону, у мене не було друзів, з якими я могла би спілкуватись.

На Вашу думку, чому дітям складно у реабілітаційних центрах?

Життя за розкладом — це правильно, але коли одне і те ж постійно, то це психологічно важко. Ти просто існуєш «на автоматі». Розкажу про свій досвід. Спочатку мені було класно у такому центрі — я змінилася. У період з травня по січень змінилась зовнішність, я здобула багато корисних навичок. Але є проблеми, про які ніхто не говорить, а я скажу: ці центри та інтернати — не ідеальне місце для дитини. Я, яка жила до цього у дуже великій антисанітарії, багато чому навчилася — особистій гігієні та іншому. Але там немає особистого простору, у кімнаті площею 40 квадратних метрів мешкає 18 дітей. Діти мріють виходити в люди, ходити по магазинах, мріють, щоб було не тільки ліжко й тумбочка. Вихователям там складно — на одного дорослого приходиться по 15 дітей. Тих, хто це читає, закликаю замислитись хоча б про наставництво для дитини, яка мешкає в реабілітаційному центрі. Я можу сказати, що для таких дітей головне не новий одяг, а увага. Хочеться, щоб ця система змінилася та стала кращою, хочеться бути до цього дотичною.

Яким був найщасливіший випадок для Вас за 15 років?

Коли мене забрали з реабілітаційного центру. Але про перебування там можу сказати, що там було класно.

Чи сниться Вам Ваша мама?

Снилась разів зо два. Пам’ятаю один сон — як вона сказала, що насправді не померла.

Якою Ви себе бачите дорослою, чи бачите себе публічною людиною?

Можливо, я піду здобувати вищу музикальну освіту, можливо, в іншу сферу. Також я хочу, щоб дівчата, з якими я дружу — щоб у них все було добре. Чи бачу я себе публічною? З однієї сторони, це набридає. Але Бог дав мені таку роль — народитись у незвичайній родині, тому я маю розповісти про своє життя.

Звичайно, у публічності є свої плюси. Звичайною дівчиною я вже стати не зможу, це не змінити. Але у спілкуванні з друзями я звичайна дівчина. Прокоментую «прикол», коли хтось каже: «Відібрали дівчинку (у Валентини Підвербної — Ред.), як її шкода». Знаєте, мене не відібрали і мене не викрали! Мені дали надію, дали мені життя, дали мені те, чого я не мала. І це дуже класно.

Чому вирішили займатись саме музикою?

З самого дитинства, як тільки я пішла до школи, а можливо і раніше, то хотіла мати справу із музикою. Коли я була маленькою, йдеться про перший, другий, третій, четвертий класи, коли ми йшли повз коледж, де я буду тепер навчатися, мені було цікаво, а що там «дудить». Згодом Олена (Олена Ятченко, опікунка Ані Підвербної — Ред.) вмовила мою маму (жінки були поверхнево знайомі — Ред.), щоб я займалася музикою. Коли я стала жити з Оленою, ми разом вирішили, що варто вступити до музичного коледжу. Я готувалася, склала два іспити. Я вважаю, що музика — це мій шанс проявити себе, але я не хочу стати відомою музиканткою. Хочу здобути вищу освіту, класно грати, кайфувати від цього і дуже сподіваюсь, що у мене все вийде.

Олена Ятченко: Я вмовила Аніну маму, що заняття музикою необхідні для розвитку дитини. Домовилась про те, що Аня може відвідувати уроки малювання та спортивні заняття. Але мати Ані, Валентина Підвербна, сказала тоді: «Навіщо воно, малювання, їй треба». Згодом погодилася, коли зрозуміла, що я готова платити за уроки фахівцям. Але уроки Аня пропускала — можливо, через те, що Валентина не мала на це сил. Замість уроків возила Аню на базар за салом. Аня перестала займатись, і було дуже шкода. Малюванням та спортом Аня займалася до повномасштабної війни, а музику пропускала, оскільки Валентина Підвербна сказала, що на ці уроки треба їздити, замість цих занять вони їздили на базар за салом. 

Ви вже думали про те, яку сім’ю хотіли б створити, якою мамою Ви себе бачите?

По-перше, я не мала батька. Я б спочатку хотіла створити сім’ю і потім думати про дітей. Хоча, знаю те, що дітей так просто не заплануєш. Головне, щоб це було в сім’ї і в християнській сім’ї. Я хочу, щоб у мене був гарний чоловік. Бачу себе доброю мамою, але це складне питання, оскільки мені тільки 15 років. Насправді я хочу всиновити дитину. Я хочу бути і прийомною мамою. Я хочу бути люблячою мамою і щоб мої діти знали, як треба правильно жити.

Аня, чого Ви боїтесь найбільше в житті?

Страх — поняття цікаве. У наших реаліях страх — це коли до тебе прилетить «Шахед». Хочу триматись Бога, який мені послав цих людей після того, що зі мною трапилось.

Джерело: ТСН.ua