Часто можна почути: "Шо". Мовляв, це суржик, негарно, неправильно.

Насправді - ні. Уживання "шо" має глибоке лінгвістичне та діалектологічне підґрунтя стверджує на своїй сторінці в Instagram тренер з ораторського мистецтва Ольга Мацьопа.

По-перше, "шо" - це не русизм

Слово "шо" не є запозиченням з російської мови, а є варіантом українського питального займенника "що", характерним для південно-західних та північних діалектів.

Воно історично зафіксоване в говорах Волині, Поділля, Закарпаття, Буковини, частини Полісся.

Класики фіксували "шо" в художній мові

У художній літературі "шо" вживали не лише задля стилізації під живу мову - воно трапляється у творах Івана Франка, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, навіть у Лесі Українки, коли передаються діалекти або усне мовлення персонажів.

Наприклад, у Франка:

"Та шо ти мені розказуєш?"

Це - не помилка. Це - жива мова українського народу.

У нормах мовознавства - це розмовна, не літературна форма

"Шо" - не нормативна форма для офіційного або писемного мовлення, однак вона не є помилкою в усному спілкуванні, особливо в контексті розмовного або емоційного стилю.

"Це не суржик, а територіальний діалектизм, який допустимий у неформальному мовленні.