Давноминулий час додає особливого колориту українській мові. Він чудово підходить для оповідань, казок або ситуацій, коли важливо підкреслити, що дія відбулася дуже давно.

Наприклад, у фразі "жив-був пес" саме давноминулий час створює атмосферу казковості й підкреслює, що це історія з давніх часів. Але чи правильно її вживають українці, розповіла на своїй сторінці у Facebook редакторка Ольга Васильєва.

"Правильно українською - "Жив СОБІ пес", як і в українських народних казках: "Жили собі дід і баба" (а не "жили-були"). Серед східнословʼянських мов давньоминулого часу немає тільки в російській (яка несподіванка). У білоруській даўномінулы час ёсць. У російській мові залишок давноминулого часу є тільки у формі "жили-были", - пояснює філологиня.

Розгляньмо три українські форми:

я читав був;

я було читав;

я буду читати.

"Я читав був" - це давноминулий час, наддіалектна форма, що широко вживалася у староукраїнській літературній мові XVI-XVIII ст. і збереглася дотепер в усіх стилях. Є навіть в "Акті проголошення незалежності України": "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною [...]").

"Я було читав" - не можна його плутати з російською конструкцією "я было читал", бо там частка.

В українській теж є частка "було" (комами не відокремлюється):

"Ви, діточки, не скучайте за братиком, - почала було мати, та голос ввірвавсь і замер" (Марко Вовчок).

Слово "було" ("бувало") може виступати вставним, а не часткою, і тоді комами відокремлюється:

"Було, роблю що, чи гуляю, чи Богу молюся" (Т. Шевченко).

"Я буду читав": Це так званий передмайбутній час (футурум екзактум), що фактично є звичайним майбутнім: "я читатиму". Це діалектна форма, що збереглася в Галичині, на Буковині, Покутті, Поділлі й теж фіксується з XVI століття.

Джерело: gazeta