У школі Надію Лапшину називали Берегинею – таке прізвисько закріпилося через дівоче прізвище – Бережинська. Згодом вона присвятила багато років збереженню української народної пісні: керувала ансамблем «Берегиня», співала у складі «Придунав’я», представляла Україну на фестивалях у Румунії та Болгарії, де здобувала Гран-прі.

Наразі жінка очолює центр дозвілля «Портовик» в Ізмаїлі. З початком повномасштабної війни тут облаштували гуманітарний осередок, де приймають і розподіляють допомогу, підтримують переселенців, організовують заходи та психологічну підтримку для дітей.

Між «Портовиком» і сценою

Коли Надія очолила «Портовик», перед нею постало чимало організаційних завдань. А з початком повномасштабної війни робота закладу суттєво змінилася. Окрім звичних культурних заходів, тут почали приймати й розподіляти допомогу, підтримувати переселенців та людей, які потребували особливої уваги.

Зараз у закладі працюють представники Червоного Хреста, проводять заходи для дітей, організовують психологічну підтримку, допомагають внутрішньо переміщеним людям. Діє рада ветеранів праці, приймають одяг та інші необхідні речі.

Гуманітарної допомоги тепер менше, ніж у перші місяці повномасштабного вторгнення, але потреба в ній залишається. Люди приносять одяг, продукти, побутові речі. Є набори допомоги для родин із дітьми, підгузки. 

За щоденними клопотами керівниці закладу легко не помітити іншу Надію – ту, для якої музика завжди була значно більшим, ніж захоплення. Вона має музичну освіту, багато років присвятила народному співу.

Її шлях у народній творчості складався з навчання, репетицій, пошуку репертуару, виступів й поїздок. З часом прийшло розуміння: народна пісня – це не просто мистецтво. У ній живуть історія, характер і пам’ять народу.

Особливе місце у творчій біографії Надії посідає ансамбль «Берегиня». Для неї було важливо, щоб колектив передавав справжню інтонацію – мелодику, емоцію, особливу манеру народного співу.

Згодом у її житті з’явилося «Придунав’я». Співпраця з колективом відкрила нові можливості: фестивалі, знайомства з іншими виконавцями, закордонні поїздки. Однією з пам’ятних подій став фестиваль «Пісні кохання на березі Дунаю», де український колектив здобув Гран-прі. Були й виступи в Румунії, зокрема в Бухаресті, у посольстві.

Для Надії такі поїздки були нагодою показати розмаїття української культури та водночас – подивитися на власні традиції очима людей з інших країн.

Вона згадує фестиваль у Болгарії, де побачила колектив із-під Санкт-Петербурга. Його виступ нагадав їй радянську естетику. Цей епізод ще раз змусив замислитися над тим, наскільки важливо знати власне культурне коріння й не підміняти його чужими традиціями:

На переконання Надії, українську культуру не можна обмежувати великими сценами та фестивалями. Вона має жити в родинах, школах, громадах – у піснях, родинних історіях, старих світлинах і речах, які збереглися від попередніх поколінь.

Надія переконана: ставлення до рідної культури формується ще в дитинстві – через те, що діти бачать, чують і відчувають. І перше знайомство з народними традиціями має відбуватися саме в родині.

У невеликих громадах часто бракує фахівців і можливостей для системної культурної роботи. Але навіть за таких умов можна знаходити способи зацікавити дітей. Наприклад, разом розглядати старі фотографії, досліджувати родинні речі, знайомитися з традиційним одягом, розпитувати старших про те, як жили й святкували попередні покоління.

Вона й сама намагається знаходити та зберігати матеріали, які можуть стати в пригоді. Колись таких матеріалів для роботи з дітьми бракувало. Тепер в інтернеті можна знайти записи народних пісень, акомпанементи й мінусовки. 

 Під час розмови Надія вмикає записи колядок. Для неї це частина культурної пам’яті краю, у якій переплелися українські, молдавські та болгарські традиції.

Співрозмовниця розповідає, що в сусідньому з її Ларжанкою селі жили старообрядці, у яких спочатку не було звичаю колядувати. У її ж селі колядки збереглися завдяки молдавському походженню засновників поселення.

Надія співає і в соборі. Каже, що хотіла б навчити регента однієї маловідомої колядки й готова поділитися її текстом. Для неї важливо, щоб такі твори не залишалися лише в особистих записах, а звучали, знаходили нових виконавців і продовжували жити.

Говорячи про традиції, вона міркує і про те, як люди сприймають досвід попередніх поколінь. Старших варто слухати, але це не означає, що кожне їхнє слово потрібно сприймати як беззаперечну істину.

Відчуття меншовартості, на думку Надії, українцям досі не вдалося остаточно подолати. Вона зізнається, що у дитинстві соромилася свого сільського походження. Коли навчалася в музичній школі, намагалася говорити російською, бо тоді їй здавалося, що так звучить престижніше, а українська мова й сільське коріння нібито свідчать про нижчий статус.

Тепер Надія інакше дивиться на ті переживання. Не приховує, що часом говорить суржиком, але вже не вважає це приводом соромитися себе:

Подорожі та знайомство з іншими країнами допомогли їй по-новому подивитися на рідний край. Коли бачиш, як люди бережуть власні традиції, починаєш краще розуміти цінність своїх.

Надія вважає, що важливо позбутися звички оцінювати себе чужими мірками. Не потрібно ідеалізувати рідне місто чи громаду – у них, як і всюди, є проблеми. Але варто бачити сильні сторони, працювати над недоліками й не знецінювати те, що маємо.

У Надії є мрія створити центр народної творчості, де можна було б збирати, досліджувати й передавати наступним поколінням пісні, традиції, історії та знання про культуру рідного краю.

А своє побажання до прийдешнього Різдва й Нового року вона формулює просто: