Втратила дім та три роки чекала сина з полону: як в Ізмаїлі переселенка перетворила власний біль на щоденну підтримку фронту
«Не дай Боже сидіти у квартирі й дивитися в стелю», – каже 73-річна Вероніка Гиренко. Щоранку вона йде до волонтерського осередку в Ізмаїлі плести маскувальні сітки, а ввечері вдома виготовляє антидронові. Майже без вихідних.
Вероніка переїхала з Харківщини, залишивши дім у селі Богуславка. Від вулиці Зарічної, де він стояв, майже нічого не залишилося. З собою жінка взяла лише найнеобхідніше – кілька каструль, сковорідку, м’ясорубку та власні ложку й виделку. Вона думала, що їде ненадовго.
Як Вероніка допомагала українським військовим, чекала на повернення сина, який понад три роки перебував у російському полоні, та про що найбільше мріє тепер – читайте далі.
«У мене все було своє»
Більшу частину життя Вероніка прожила на Харківщині. Разом із чоловіком-військовим жила на Півночі, біля Баренцевого моря, а згодом родина переїхала до Ізмаїла. Пізніше вони повернулися на Харківщину й побудували будинок у селі Богуславка тодішнього Борівського району.
Там було все, що вона любила: великий город, річка Оскіл, ліси, риболовля. Господарство вимагало постійної праці, але Вероніка звикла до такого життя. Каже, що могла працювати від ранку до ночі, а земля завжди давала їй відчуття повноти життя.
«У мене город був 40 соток. І господарство, і кури, індики, свині, кролі. Усе своє вирощували. Я так крутилася, як дзиґа, що іноді й дихати не було коли», – згадує жінка.
Війна прийшла на схід України ще у 2014 році. Її село опинилося в російській окупації. Пів року жінка жила під обстрілами. Вона пам’ятає, як уночі чула звуки снарядів, а за кілька секунд десь неподалік гриміли вибухи. Від вибухової хвилі вилітали шибки, будинок здригався й тріщав.
Після початку повномасштабки одного разу жінка йшла до погреба, коли поруч стався черговий приліт. Вона так перелякалася, що не могла зробити наступного кроку.
Російські військові заходили й до її двору.
Вероніка не приховує ненависті до окупантів, які прийшли на її землю й позбавили людей можливості жити у власних домівках.
Коли українські захисники звільнили село, мешканці зустрічали їх із величезною радістю. Вероніка згадує військових 80-ї бригади, які заходили до населеного пункту, і каже, що люди були готові цілувати їм ноги.
Після звільнення в її будинку оселилися українські військові. Шестеро бійців із 92-ї бригади жили там протягом восьми з половиною місяців. Вероніка готувала їм їжу, прала одяг, допомагала помитися після виходів на позиції. Коли в будинку були світло й вода, приходили помитися та випрати речі й інші захисники.
«Я знала, коли вони повернуться, скільки їх буде, і готувала. Вони приїжджали о дев’ятій вечора, о першій ночі, о п’ятій ранку – у мене все було готове, накрите, щоб хлопці могли поїсти», – розповідає жінка.
Вона віддавала військовим і домашні запаси: гриби, консервовані огірки, помідори, перець. У погребі було багато заготовок. Окрім того, у селі тоді волонтерила Світлана Калашнікова, яка опікувалася військовими. Вероніка приносила їй продукти й давала гроші на смаколики для бійців.
Військові, які проживали в її будинку, згодом вирушали далі – на позиції, в інші населені пункти. Жінка пам’ятає їхні імена, розмови й плани на майбутнє.
«Я їх усіх пам’ятаю. Коли хвилина мовчання, завжди кладу руку на серце й поминаю їх», – каже жінка.
Серед загиблих був Леонід, медик. Йому було 34 роки. Він мріяв одружитися, створити сім’ю, мати дітей.
«Я відповідала: “Льоню, закінчиться війна – усе буде”. Але Льоні вже немає…» – згадує Вероніка.
Інший військовий, Влад, також збирався одружитися. До весілля залишалося зовсім мало часу, коли він загинув. Побратими намагалися забрати його тіло, але через обстріли не могли цього зробити.
«Аби не сітки, я не знаю, що робила б»
Залишити рідне село Вероніка наважилася лише тоді, коли стало зрозуміло, що залишатися небезпечно. Вона думала, що їде ненадовго – на три-чотири місяці, поки українські військові відтіснять росіян.
З собою взяла найнеобхідніше. Особливо дорожить власними ложкою й виделкою – речами, які нагадують про дім.
Вероніка знову опинилася в місті, де колись жила й працювала. Спочатку оселилася у квартирі знайомої, яка не брала з неї грошей за проживання, – платила лише за комунальні послуги. Згодом переїхала до іншого помешкання.
«У нас кавуни на городі виростали по 11 кілограмів. Земля родюча, усе росло. А тут глина. І помідори не такі, й огірки. Я вже знаю, де шукати, але все одно не те», – невесело усміхається вона.
Волонтерство допомагає їй не сидіти без діла й відчувати, що її праця потрібна.
«Я зрозуміла, що треба щось робити, тому що є люди, яким це потрібно. Аби не сітки, я не знаю, що робила б», – пояснює жінка.
Нитки в її руках – знайомий матеріал. Понад пів століття тому вона працювала крутильницею на Чернігівському комбінаті хімічного волокна.
«Хто б міг подумати, що через 52 роки я знову працюватиму з такими нитками, тільки вже для наших військових», – усміхається Вероніка.
Особливо радіє, коли отримує звістки від військових.
«Коли хлопці дякують, коли пишуть, що отримали посилку, – це така радість! Ти розумієш, що недарма старалася. Ми всі дуже раді, що можемо допомагати», – говорить вона.
У волонтерському осередку Вероніка зустріла жінок, які, як і вона, залишили рідні домівки через війну. Деякі жінки з часом перейшли на українську мову. Для неї це також важливо.
Вона згадує, як російські військові облаштовувалися в селі, вивозили чужі речі, а в будинку культури розставили зброю.
«Ніколи не хотіла брати від них допомогу», – наголошує жінка.
Три роки невідомості
За щоденною роботою стоїть не лише бажання допомагати військовим. Є біль, який не минає, і спогади про роки, коли Вероніка чекала на звістку про сина.
Віталій – один із захисників острова Зміїний. Понад три роки він перебував у російському полоні.
Вероніка не одразу дозволила собі повірити у звістку про можливе повернення сина. Надто часто сподівання руйнувалися в останній момент.
«Я дівчатам нічого не говорила. Ми ж їздили до Києва, там казали, що буває: у списках одна людина, а насправді їх троє, п’ятеро чи семеро. А потім в останній момент когось віддають, а когось немає…» – згадує вона.
Коли звістка про повернення Віталія підтвердилася, жінка не стримувала сліз.
«Боже, я так плакала, так ридала! Це були сльози щастя. Якийсь біль виходив разом із ними», – говорить Вероніка.
Під час волонтерства вона познайомилася з жінкою, яка також чекала на сина, зниклого безвісти. Вони знайшли одна в одній розуміння, якого не потрібно пояснювати словами.
Особливо боляче їй було слухати розповіді звільнених із полону чоловіків про пережите. Вони згадували нічні підйоми, виснаження, голод.
«Я вночі прокидаюся й думаю: мабуть, Віталя теж не спить. Мабуть, його там підняли. Душа розривається, коли знаєш, що твоя дитина страждає, а ти нічим не можеш допомогти», – зізнається мати.
У телефоні Вероніки зберігається ціле родинне життя: дитячі фотографії Віталія, світлини з рідними та друзями, знімки чоловіка, якого вже немає. Він любив майструвати й непогано малював. Дві його картини жінка забрала із собою, коли виїжджала з дому.
Тепер, дивлячись на сина, вона бачить, скільки випробувань йому довелося пережити. Після повернення з полону Віталій схуд, на обличчі з’явилися зморшки. Згодом він проходив реабілітацію в Києві та Одесі, побував у Карпатах, а потім – у Львові.
Мати раділа, що він зміг трохи відновитися, і з вдячністю згадувала людей, які допомагали йому повертатися до життя. Особливе місце в її розповідях посідає онук.
«Він – копія Віталіка в такому віці, дві краплі води. Дивлюся на нього й бачу свого сина маленьким», – говорить Вероніка.
Після років полону родина поступово надолужує втрачений час. Тепер у матері є те, на що вона так довго чекала, – можливість бути поруч із сином.
«Я дуже хочу додому»
Тепер від її колишньої домівки майже нічого не залишилося. Вероніка стежить за новинами з рідного краю, читає повідомлення земляків і сподівається колись повернутися.
«Я туди хочу. Там усе моє було. Але куди їхати, якщо немає ні будинку, ні вулиці?» – говорить вона.
Також сумує за річкою, лісами, грибами й звичним сільським життям. Особливо згадує, скільки грибів збирала після звільнення села у 2022 році:
«Тоді стільки грибів було! Спочатку маслюки, потім білі. Я стільки давно не закривала»
Жінка зізнається, що у квартирі досі важко звикнути до чужих звуків за стіною та над головою. Після життя у власному будинку це зовсім інший світ.
Вероніка не знає, яким буде її життя після війни. Вона хоче повернутися на Харківщину, побачити рідне село й зрозуміти, що залишилося від колишнього життя. Навіть серед руїн сподівається знайти щось своє. Але водночас розуміє, що може не мати куди повертатися.
«Не знаю, як усе буде, коли закінчиться війна. Може, колись куплю собі будиночок. Квартиру не хочу. Мені потрібен будинок, щоб хоч трохи землі було, щоб можна було щось посадити», – говорить вона.
