Любов до художньої гімнастики у тренерки відділення художньої гімнастики Ізмаїльської ДЮСШ Надії Ейсмонт народилася ще в дитинстві. Ледь навчившись ходити, вона вже знала назви предметів – стрічка, обруч, м'яч, булави – і мріяла опинитися в спортивній залі.

Саме бабуся, яка найбільше займалася онукою, привела її у спорт. Але спочатку була не гімнастика: у п'ять років дівчинка почала відвідувати балетну студію при Будинку вчителя. Провчилася лише рік. Викладачі побачили талант і запропонували продовжити навчання у спеціалізованому інтернаті для майбутніх балерин. Проте бабуся, щойно почула слово "інтернат", одразу сказала: «Ні».

Тоді маленька дівчинка знову попросила: «Веди мене на гімнастику – туди, де стрічки». Так у шість років вона переступила поріг дитячо-юнацької спортивної школи товариства «Авангард» в Ізмаїлі.

На відбір прийшла вже підготовленою. Вдома самостійно розтягувалася, сідала на шпагат, ставала на місток, тому під час перегляду без труднощів виконала вправи й одразу потрапила до групи.

У родині спортсменів не було, тому її захоплення стало цілком самостійним вибором.

Першою тренеркою була Наталія Михайлівна, а згодом вона перейшла до Валентини Чикарьової, молодої спеціалістки, яка щойно приїхала після закінчення інституту. Саме під її керівництвом майбутня тренерка зробила перші серйозні кроки у спорті.

Через два-три роки здібну гімнастку запросили до основної команди «Авангарду», яку очолювала Наталія Недельчук. На той час художня гімнастика в Ізмаїлі існувала лише в «Авангарді», і це покоління спортсменок добре пам'ятають багато містян.

Саме тоді почалися постійні тренування, спортивні розряди й численні виїзди на змагання. Першою великою поїздкою стала Москва. Дев'ятирічна спортсменка разом із командою виступила на чемпіонаті міста, де ізмаїльські гімнастки здобули призове командне місце. Потрапити на такі змагання було вкрай складно: потрібно було пройти всі етапи підготовки, виконати нормативи й довести свою готовність.

…Поєднувати навчання і спорт було непросто. Після уроків школярка з двома важкими сумками поспішала на тренування через усе місто. «Школа, портфель, спортивна сумка, автобус – і відразу до спортивної зали», – згадує вона.

Зайвої ваги в неї ніколи не було. Навпаки – лікарі навіть говорили про недостатню масу тіла. Саме ця природна легкість, разом із довгими руками, ногами та гарними пропорціями, дуже подобалася тренерам і допомагала досягати успіхів у художній гімнастиці.

У 15 років спортсменка виконала норматив кандидата в майстри спорту, виступаючи на чемпіонатах України та профспілкових змаганнях.

Після закінчення Ізмаїльської школи №2 у 1990 році вона прийшла працювати тренеркою до рідного «Авангарду». Це стало початком справи, якій вона присвятила майже три десятиліття життя. Невдовзі через від'їзд головної тренерки молодій 18-річній спеціалістці довелося практично одразу очолити роботу з командою, яка вже готувалася до виконання нормативів кандидата в майстри спорту. Часу на сумніви не було: «Мене ніхто не питав, хочу я чи ні. Просто треба було працювати», - каже вона.

…Художня гімнастика — це спорт, який вимагає не лише природних здібностей, а й величезної праці. І Надія Борисівна, яка за десятиліття роботи виховала десятки кандидатів у майстри спорту та майстрів спорту України, переконана в цьому. За її словами, спортивний шлях більшості гімнасток триває до закінчення школи. Хоча є й ті, хто продовжує тренування під час навчання в університетах, де існують спеціальні спортивні команди. Для когось це вже боротьба за високі результати, а для когось — можливість ще кілька років займатися улюбленою справою.

Скільки часу потрібно, щоб стати успішною спортсменкою? Однозначної відповіді немає. «Усе залежить від потенціалу дитини. Комусь достатньо менших навантажень, бо є природні дані. Іншим доводиться працювати набагато більше. Є діти, які не мають великих здібностей, але дуже хочуть займатися — тоді все вирішує праця», — пояснює тренерка.

Старші вихованки тренуються щодня по три-чотири години. Наймолодші приходять тричі на тиждень лише на годину-півтори. Поступово організм звикає до навантажень, і тривалість занять збільшується.

Найважчим у своїй роботі вона називає навчити не елементів, а працювати. «Сьогодні дуже мало дітей, які справді горять спортом. Колись таких було більше. Тепер кожного потрібно мотивувати по-своєму. Для одного достатньо сказати: «Не страшно, сьогодні зроби стільки, скільки можеш». Іншого, навпаки, треба переконати, що втрачений сьогодні день завтра вже не надолужиш… До кожної дитини потрібен свій ключ. Вона підходить до тебе після вправи, а ти вже маєш знати, які слова саме зараз допоможуть їй не здатися», - продовжує Надія.

Переконана, що головна мотивація повинна починатися вдома: якщо сім'я підтримує дитину, тоді вона йде на тренування із зовсім іншим настроєм.

Попри сотні вихованців, імена вона запам'ятовує практично одразу: «Вже після першого тренування знаю всіх на ім'я. Можу зустріти дитину в місті через роки й звернутися до неї правильно. Із прізвищами трохи важче...». Вона усміхається: офіційно прізвища звучать лише на змаганнях або коли потрібно покликати спортсменку, яка не почула свого лагідного імені.

Найбільша гордість тренера — не власні нагороди, а успіхи вихованців. За роки роботи вона підготувала двох майстрів спорту України: Юлію Фуклеву та Валерію Грекову, яка здобула це звання вже в естетичній гімнастиці. Багато її учениць продовжили кар'єру в школах олімпійського резерву. Кандидатів у майстри спорту зараз уже близько сімдесяти.

Вона й досі - «граючий тренер»: «Предмети можу показати всі: і зі скакалкою, і з обручем, і з булавами. Майстерність нікуди не зникає. А ось ногу за голову підняти вже, звичайно, важче», - посміхається Надія. На запитання, чи може сісти на шпагат, відповідає без вагань: «Звісно. Думаю, шпагат залишиться зі мною до останнього дня».

…За десятиліття змінилися не лише вимоги до спорту, а й самі діти: потрібно переконувати, пояснювати, поступово привчати. Та й здоров'я сучасних дітей, каже вона, значно слабше.

Сьогодні відбір став набагато жорсткішим: може прийти двадцять дітей, а не залишитися жодної. Бо важко, боляче, довго, нецікаво. У кожного свої причини. Попри всі труднощі, тренерка не уявляє себе без спорту.

Поруч – чоловік та діти, вже підростають двоє онуків: бабусею вона стала в 38 років. Родина звикла до її особливого ритму життя. Діти, зізнається, іноді ображалися, що мама більшу частину часу проводила в залі: «Така професія. Або ти віддаєш себе дітям і спорту, або не стаєш тренером», - зізнається тренерка.

Із майбутнім вона вже визначилася. Нових груп більше не набирає — це робить молоде покоління наставників. Сама хоче довести до випуску тих дітей, яких узяла кілька років тому: «Якщо вони закінчать школу у 2038 році, значить, до того часу мені ще потрібно бути «на коні».

А що буде потім? Вона сміється: «Піду працювати у Палац спорту, може, в гардероб. Буду сидіти й дивитися, як тренуються спортсмени». Потім на мить замовкає й додає вже зовсім серйозно: «Насправді думаю, що спорт залишиться зі мною до кінця життя. Не знаю, чи це буде вже гімнастика, але без спорту я себе не уявляю».

І, мабуть, саме в цьому й полягає головний секрет її професії: для Надії Ейсмонт художня гімнастика ніколи не була просто роботою. Вона стала способом життя, який не закінчується після останнього тренування чи виходу на пенсію. Це покликання, що триває стільки, скільки б'ється серце людини, яка одного разу присвятила себе спорту.

…Надія Ейсмонт переконана: художня гімнастика — це значно більше, ніж красиві виступи: «Вона виховує відповідальність, витривалість, працелюбність, уміння досягати мети й виконувати поставлені завдання. А ще вчить дружбі, взаємодопомозі, підтримці. У нашому колективі діти завжди допомагають одне одному. Результат цієї школи життя добре помітний і поза спортивною залою. Коли наші гімнастки приходять до першого класу, вчителі одразу помічають: це дитина зі спорту. Вона дисциплінована, уважна, звикла до режиму, готова працювати всі 45 хвилин уроку».

Про себе Надія Борисівна говорить просто: «Усе найкраще, що маю в характері, мені дав спорт. Відповідальність, наполегливість, уміння досягати мети, сильний характер. Навіть тепер, коли доводиться боротися з хворобою, саме спорт допомагає не здаватися. Я борюся. Не дозволяю труднощам перемогти мене. Думаю, саме спорт навчив мене не опускати руки».

Вона зізнається, що рідко показує свої емоції, хоча усе пропускає через себе. Найбільшою підтримкою в житті для неї був батько, який вчив не боятися нового та завжди вірив у неї. Після нього поруч була мама — людина, якій можна було розповісти все після важкого робочого дня.

Особливе місце в її професійному житті посідає багаторічна співпраця з Ольгою Антонівною Сьоміною, очільницею міської федерації художньої гімнастики. Саме вона допомогла Надії Ейсмонт перейти працювати до міської спортивної школи: «Вона тоді сказала мені: «Я зробила все, що могла, тепер - твоя черга. Нехай місто дізнається про художню гімнастику. І сьогодні цей вид спорту давно є одним із символів Ізмаїла».

Саме Ользі Антонівні належала ідея одного з найяскравіших міських проєктів - показового виступу журналістів, яких свого часу вирішили навчити елементів художньої гімнастики. «Вона запитала: «Ти можеш їх навчити?» Я відповіла: «Без проблем. У цирку ж і ведмедів навчають. Ну, а журналісти — тим більше», — сміється тренерка.

У руках новачків опинилися скакалки, м'ячі, стрічки, обручі та булави. Для когось це були перші й останні тренування в житті, але всі працювали старанно. Тренерка з теплотою згадує, наскільки відповідально всі поставилися до репетицій.

Та найбільше вона шкодує про іншу – нереалізовану - ідею: перед початком повномасштабної війни організатори турнірів мріяли провести показовий виступ уже самих тренерів, щоб наставники вийшли на килим із предметами й продемонстрували власну майстерність: «На жаль, не встигли. Турніри перестали проводити. Але дуже хочу, щоб після війни ця ідея здійснилася».

На запитання, з яким предметом сама вийшла б на майданчик, відповідає без вагань: «З булавами. Хоча найбільше люблю і булави, і скакалку. А якщо говорити про постановку вправ, то найбільше люблю працювати з обручем».

Якби їй випала можливість звернутися до всіх жителів міста, вона говорила б не про себе: «Я побажала б, щоб наше місто процвітало. Щоб люди підтримували одне одного, підтримували тих, хто працює заради розвитку Ізмаїла. Щоб про наше місто знали не лише в Україні, а й за її межами. Щоб, почувши: «Це команда з Ізмаїла», люди відповідали: «Так, ми знаємо. Це сильна команда».

Вона мріє, щоб більше батьків приводили дітей у спортивні зали, а не залишали їх сам на сам із телефоном.

Бо чемпіонами стають не всі. Але спорт завжди залишає свій слід, впевнена тренерка відділення художньої гімнастики Ізмаїльської ДЮСШ Надія Ейсмонт: «Гімнастку видно одразу. За поставою, за охайністю, за манерою триматися. Це залишається на все життя. І для мене це, мабуть, найкращий доказ того, що всі ці роки були недаремними».

Джерело: Андрій Абрамченко