28 червня 2026 року виповнюється рівно тридцять років з дня ухвалення Основного Закону нашої держави. 

Для багатьох сучасна Конституція асоціюється виключно з подіями «конституційної нічі» 1996 року. Проте правова традиція українських земель сягає корінням углиб віків і розвивалася в єдиному річищі з європейською юридичною думкою.

Формування правової культури на наших теренах розпочалося ще у Середньовіччі. Першим фундаментальним кодексом стала «Руська Правда» Ярослава Мудрого у XI столітті. Ця збірка законів не лише регулювала суспільні відносини, а й запроваджувала поняття правової відповідальності та захисту гідності людини, що для тогочасного світу було прогресивним кроком.

Згодом, через поширення Магдебурзького права в українських містах, наше суспільство засвоїло принципи самоврядування, розподілу міських фінансів та незалежності судів. Ці європейські норми діяли і на півдні України, зокрема у старих фортечних містах, закладаючи фундамент майбутньої громадянської свідомості.

Найяскравішою сторінкою вітчизняного державотворення є доба Гетьманщини. Козацький устрій тримався на звичаєвому праві та військових угодних листах.

У 1710 році гетьман Пилип Орлик уклав «Договори і Постановлення прав і вольностей Війська Запорозького». Цей документ, відомий як Конституція Пилипа Орлика, з'явився на десятиліття раніше за аналогічні документи у США та Франції. Він уперше в історії обмежив владу правителя, розподілив її між законодавчою (Генеральна Рада), виконавчою (Гетьман і старшина) та судовою гілками, а також задекларував захист прав козацьких вдів та сиріт.

Новий поштовх правова думка отримала в часи Української Революції 1917–1921 років. 29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вільності УНР). Вона проголошувала повну суверенність держави, скасовувала смертну кару, встановлювала широку децентралізацію та гарантувала права національних меншин — що було критично важливо для таких багатоетнічних регіонів, як Буджак.

Навіть у радянський період, попри фіктивний характер тогочасних законів, дисидентський рух другої половини XX століття апелював саме до конституційних прав і міжнародних угод, вимагаючи від тоталітарної системи їхнього реального виконання.

Ухвалення Конституції 28 червня 1996 року стало логічним завершенням цього тисячолітнього марафону. Вона юридично закріпила кордони, державну мову та європейський вектор розвитку.

Сьогодні, через тридцять років, наш Основний Закон знову на передовій. Російська агресія намагається знищити не просто територію, а саме те правове поле, в якому людина є найвищою цінністю. Українські воїни, серед яких чимало наших земляків-ізмаїльців, захищають не лише землю, а й правовий лад, свободу слова, віросповідання та вибору, які гарантує Конституція.

Джерело: Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав'я