"Я не бачив, як вона росла": історія нацгвардійця з Одещини, який пережив чотири роки полону(фото, відео)
Військовослужбовець з міста Ізмаїл Одеської області Владислав Латій повернувся з російського полону у лютому 2026 року — через майже чотири роки після захоплення. Туди він потрапив 19 квітня 2022 року під час виходу з Маріуполя, у той самий день, коли в нього народилася донька. За ці роки хлопець пройшов через кілька місць ув'язнення, пережив знущання та неволю. Про захист Маріуполя, чотири роки полону та зустріч із донькою — у матеріалі Суспільного.
"Ми перші прийняли бої"
За словами Владислава, разом з підрозділом він служив у Маріуполі з 2021 року. Там же зустрів повномасштабне вторгнення.
"Ми перші, хто зустріли їх. Перші прийняли бої. Ми були готові. З початку 2022 року нам вже було зрозуміло, що почнеться щось не таке, на що ми можемо сподіватися, що буде повномасштабне вторгнення. Нас уже морально готували наші командири", — розповів військовий.
У перші дні війни чоловік разом з побратимами виконували бойові завдання на блокпості біля Маріуполя. 28 лютого 2022 року Владислава направили до військовослужбовців військової частини 3057 у якості зв'язківця.
"На наш блокпост прибули військовослужбовці Національної гвардії України військової частини 3057 з проханням про зв'язківця. У них не було зв'язківця. І мій командир сказав, що мені зв'язківець тут вже не потрібен. Все, що від нього було потрібно, вже є. І можете забирати. Я забрав деякі речі з собою і поїхав з ними", — зазначив Латій.
Вихід із Маріуполя і полон
У квітні військові отримали наказ виходити до підконтрольної Україні території. Колону виявили дрони, і бійці продовжили рух пішки, розповів Владислав:
"Ми загрузилися в автомобілі, доїхали до одного моста, і нашу колону було засічено дронами. І ми були вимушені далі просуватися в пішому порядку".
19 квітня 2022 року біля селища Мала Янісіль на Донеччині Владислава взяли в полон. Того ж дня народилася його донька.
Чотири роки в неволі
20 квітня 2022 року полонених етапували до Донецька, де вони провели два з половиною місяці. Після цього перевезли у Горлівку, а згодом — у Торез.
"З усіх місць, де я перебував, саме у Торезі було найкраще відношення, тому що там мали повагу і навіть зверталися до нас на "ви". Не обзивали, давали час на те, щоб перекусити зранку, в обід, ввечері", — поділився нацгвардієць.
6 грудня 2024 року Владислава етапували в місто Бійськ. За його словами, там відношення до полонених відрізнялося від того, яке було у Торезі:
"Відношення було там не з найкращих. Над хлопцями знущалися, і коли нас приймали, застосовувалися електрошокери. Знущалися дуже сильно, і одягали навіть протигазові слоники, перекривали їм кисень, вони втрачали свідомість. На них вішали різні справи, навіть ті, які вони не робили", — розповів Латій.
Перший дзвінок і звістка про доньку
У полоні Владиславу вдалося зателефонувати рідним через схований телефон. Додзвонитися вийшло лише до батька — і саме від нього він дізнався, що став батьком.
"Коли мені батько сказав, що моя дружина народила, і народила вона мені донечку, я дуже сильно радів і плакав, тому що я цього не бачив, і мені стало дуже сумно, що я це не побачив. Я не бачив, як чотири роки дорослішала моя донька, не бачив цих моментів зростання, перші кроки, перші слова, перші зубки. І було дуже сумно, але мені це додало дуже великої надії на те, що мене чекають", — зазначив чоловік.
Він додав, що у найважчі моменти йому допомагала підтримка побратимів і думки про родину:
"Мені постійно снилися батьки, дружина, сестра бувало снилася. Частіше мені снився батько. Постійна підтримка була з боку хлопців, які перебували також зі мною в полоні. Ми підтримували один одного і старалися не втрачати надії, не опускати руки".
Повернення додому та зустріч із донькою
4 лютого 2026 року полонених переодягнули в цивільний одяг і посадили в автозак. А вже на наступний день, 5 лютого, відбувся обмін на кордоні.
"Спочатку нас вивели з камери і перевели в іншу камеру. Нас сфотографували, що немає синців і слідів від побиття. Нас переодягнули в цивільний одяг і почали вантажити в автомобіль. 5 лютого нас повезли на сам кордон, де нас вже приймали наші, а передавали їхні служби", — розповів Владислав Латій.
14 лютого до реабілітаційного центру в Нових Санжарах приїхала вся родина захисника — дружина, донька, батько, мати, сестра, брат із племінником. Саме у реабілітаційному центрі захисник вперше побачив доньку.
"Я боявся того, що вона буде боятися і не піде до мене. Але вона не побоялася і пішла до мене відразу. Вона казала: "Тато, я тебе люблю дуже сильно, я тебе чекаю постійно". Я зараз заїжджаю до неї в садочок, забираю її. Вона тільки мене бачить і кричить: "Тато". Це для мене найкращі моменти мого життя", — резюмував нацгвардієць.
