За майже півстоліття роботи в медицині завідувачка дитячого відділення Ізмаїльської міської центральної лікарні, лікарка вищої категорії Олена Аскерова допомогла тисячам маленьких пацієнтів, врятувала сотні дитячих життів і не втратила любові до своєї професії. З історією неймовірної жінки, представниці лікарської династії поділилися в Ізмаїльській МЦЛ, передає Бессарабія.UA.

Ольга Василівна Аскерова розповіла як змінилася педіатрія за останні роки, як працює дитяче відділення в умовах війни, з якими викликами стикаються сучасні лікарі та чим сьогоднішні діти відрізняються від попередніх поколінь. Також вона поділилася думками про команду фахівців, без яких неможливо уявити дитячу медицину Ізмаїла.

— Олено Василівною, Ви знаєте дитяче відділення не перший рік. Як воно змінилося за останні роки — від початку повномасштабної війни чи навіть за останнє десятиліття?

— Зміни дуже помітні. Добре пам’ятаю часи, коли вся лікарня ще не була готова до ремонту, а наше відділення відремонтували одним із перших. Ми були надзвичайно вдячні за це. Пам’ятаю, що приймальне відділення тоді ще мало зовсім інший вигляд, а коли люди піднімалися до нас, то казали, що ніби потрапляють в інший світ.

Ми намагалися зробити відділення максимально затишним і наближеним до домашньої атмосфери. З’явилися кольорів веселки яскраві штори, декоративні фігурки тварин, квіти, картини. Хотілося, щоб діти почувалися тут комфортно й не боялися лікарні.

Одними з перших у місті ми почали практикувати лікування дітей із подальшим доліковуванням удома. Якщо дитина перебувала у важкому стані, ми стабілізували її, проводили необхідне лікування, знімали з кисневої підтримки, ставили крапельниці, а потім відпускали додому під нагляд батьків. Спочатку така практика викликала багато дискусій серед старших колег, але згодом стало зрозуміло, що це відповідає європейським стандартам.

Доведено, що в домашніх умовах дитина одужує швидше — поруч із батьками, бабусями й дідусями, на свіжому повітрі. Довго перебувати в замкненому просторі, особливо в лікарняній палаті, дітям складно.

Також ми прагнули створити комфортні умови перебування. У палатах розміщували по дві мами та двоє дітей. Це було зручно і для пацієнтів, і для персоналу.

— Як це вплинуло на результати лікування?

— Нам вдалося суттєво знизити рівень дитячої смертності. Усіх важких пацієнтів ми намагалися в перші шість годин направляти до Одеси на третій рівень медичної допомоги. Завдяки співпраці зі службою екстреної медичної допомоги та розвитку телемедицини це вдавалося робити оперативно.

Ми намагалися не допускати занедбаних випадків. Сьогодні в нас працюють молоді лікарі — Влад Севастьян та Костянтин Бойко. Для відділення це дуже важливо. Вони є основними черговими лікарями, що дозволяє забезпечувати безперервну роботу відділення.

Загалом колектив працює злагоджено. Ми отримуємо позитивні відгуки від пацієнтів та їхніх батьків, і це для нас найголовніше.

— Як змінилася матеріально-технічна база відділення?

— Ми дуже задоволені тим, що лікарня продовжує оновлюватися та оснащуватися сучасним обладнанням. Важливу роль у цьому відіграла участь у міжнародному румунському проєкті, в якому ми залишаємося до 2027 року.

Завдяки цьому проєкту отримали значну кількість сучасного обладнання, зокрема інфузомати для точного дозування препаратів дітям. У межах проєкту надійшло багато іншої медичної техніки.

У відділенні функціонує система подачі кисню, є необхідний запас медикаментів, засобів для інфузійної терапії та антибіотиків. Завдяки цьому є змога забезпечувати якісне лікування дітей.

Значно покращилося і харчування пацієнтів. Діти отримують овочеві супи, м’ясо, рибу, печиво, компоти. Раціон став більш збалансованим і різноманітним.

Кожна палата обладнана бактерицидними лампами. Є стаціонарна киснева точка, кисневі концентратори, тому в разі необхідності оперативно надається допомога.

Великим плюсом є наявність у лікарні комп’ютерного томографа, цифрового рентген-апарата та сучасних УЗД-систем. Це значно розширює наші можливості для діагностики.

— Чи є зараз вакансії у відділенні?

— Ні, усі вакансії закриті, кадровий склад укомплектований повністю. Є молоді спеціалісти. Наші лікарі працюють на повні ставки, а за потреби додатково консультують пацієнтів.

Невдовзі очікуємо появу пульмонолога. Є кардіолог, якого можемо оперативно залучити за необхідності.

Єдина проблема — відсутність дитячого ендокринолога. Тому дітей із вперше виявленим цукровим діабетом ми направляємо до Одеси для підбору інсулінотерапії.

Велику роль у нашій роботі відіграє телемедицина. Ми маємо можливість оперативно надсилати результати аналізів та обстежень фахівцям обласного центру і вже за кілька годин отримувати консультації та рекомендації щодо подальшого лікування пацієнтів.

— Часто доводиться направляти дітей до Одеси?

— Найчастіше це діти з уперше виявленими судомами, цукровим діабетом, серйозними черепно-мозковими травмами, крововиливами або наслідками ДТП.

Усе інше переважно лікуємо самостійно.

Через постійні повітряні тривоги та атаки ми змушені приділяти особливу увагу безпеці. Якщо є загроза ударів по Ізмаїлу, дітей переводять до укриття. Там облаштовані палати, є можливість проводити лікування, ставити крапельниці та залишати пацієнтів на ніч.

Працюємо, допомагаємо дітям і робимо все можливе для їхнього одужання.

— А самі діти якось змінилися?

— Звісно. Якщо порівнювати наше дитинство і сучасних дітей, різниця дуже велика. Раніше діти більше часу проводили на вулиці, грали у командні ігри. Сьогодні значна частина життя перейшла в інтернет, який значно впливає на їхній розвиток – сучасні діти дуже інтелектуально розвинені.

Але війна, безумовно, забрала частину їхнього дитинства. Ми бачимо багато проявів нервового виснаження: порушення сну, панічні атаки, нервові зриви. Онлайн-навчання та постійний стрес також даються взнаки.

Трапляються й алкогольні отруєння серед підлітків. Не завжди це наслідок недогляду батьків — іноді діти просто не усвідомлюють ризиків своїх вчинків.

Водночас суїцидальних випадків стало менше. Можливо, діти вже певною мірою адаптувалися до умов війни і по-іншому почали сприймати життя та труднощі.

— А як за цей час змінилася робота лікаря?

— Дуже сильно. І, чесно кажучи, працювати стало значно важче.

Насамперед через величезне навантаження, пов’язане з роботою в системі НСЗУ. І

паперова документація нікуди не зникла. Ми фактично ведемо подвійну документацію — паперову та електронну.

Паралельно працюємо з телемедициною, організовуємо консультації, завантажуємо аналізи та документи, отримуємо висновки спеціалістів. Це ще один великий напрямок роботи.

— Робочий день лікаря вже давно не обмежується вісьмома годинами?

— У мене він фактично цілодобовий.

Якщо виникає тяжкий випадок, мені телефонують у будь-який час доби. Якщо колеги не справляються самостійно, я приїжджаю до лікарні. Телефон не вимикаю 24 години на добу, сім днів на тиждень.

Буває, о третій годині ночі пишуть або телефонують батьки. Я повинна зрозуміти, що робити далі: залишати дитину вдома, направляти до інфекційного відділення чи терміново госпіталізувати.

Так само я навчаю молодих лікарів ставитися до роботи.

Цікаво, що тепер навіть наші пацієнти, які живуть за кордоном, телефонують нам за порадами. Дзвонять з Англії, Болгарії, Іспанії, Німеччини. І часто кажуть: «Олено Василівно, там усе зовсім інакше».

За кордоном нерідко доводиться місяцями чекати на консультацію вузького спеціаліста. У нас же дитина отримує допомогу одразу після звернення.

— Попри навантаження, колектив залишається стабільним?

— Так. Наприклад, Марії Іванівні Клевак цього року виповнюється 86 років, і вона продовжує чергувати вночі. Це людина, яка просто не може жити без педіатрії.

Я дуже задоволена нашими молодими спеціалістами. Влад Севастьян два роки проходив інтернатуру поруч зі мною, працював буквально пліч-о-пліч. Сьогодні він уже впевнено працює самостійно, і до нього йдуть пацієнти.

Костянтин Бойко приїхав до нас з Одеси, раніше працював в центрі Into-Sana. Чудово володіє навичками екстреної та невідкладної допомоги, і для нашого відділення це велике підсилення.

На жаль, залучати лікарів до нічних чергувань непросто. Багато хто не готовий жити в постійному стресі, а ми вже звикли.

Напевно, у нас зібралися люди, які люблять динаміку, швидкі рішення, відповідальність і готові допомагати в найскладніших ситуаціях.

— За плечима у вас майже півстоліття роботи в медицині. Де починався ваш професійний шлях?

— Народилася в Києві. Мама була лікарем-неврологом, а батько — дитячим хірургом. Обоє зікінчили Київський медичний інститут. Згодом батька запросили очолити кафедру дитячої хірургії в Донецьку, куди наша родина переїхала, коли мені було 12 років. 

Там пройшли мої юнацькі роки та студентство. У 1979 році я закінчила Донецький медичний інститут. Після цього працювала в Горлівці, а згодом переїхала до Нового Уренгою, де прожила й пропрацювала десять років. 

Я була другим педіатром міста, яке тоді активно будувалося.

Коли Україна обрала шлях незалежності, ми повернулися. А до Ізмаїла переїхали тому, що мій чоловік родом звідси. Відтоді живемо і працюємо тут.

Чесно кажучи, іншої професії для себе ніколи не уявляла — виросла в родині лікарів. Мені дуже подобалися діти. Вони щирі, дарують позитивні емоції. Саме тому я обрала педіатрію. Хоча й свого часу дуже хотіла стати дитячим хірургом. Але батько був проти. Сказав: «Це надзвичайно важка і складна професія».

Проте я обрала саме педіатрію та залишилася в ній на все життя.

***

Історія Олени Аскерової — це приклад відданості обраній справі. Для лікаря медицина давно стала не професією, а способом життя, в якому головною цінністю завжди залишаються маленькі пацієнти. Попри війну, нічні виклики, постійні тривоги та дедалі більший обсяг роботи, вона разом із колективом продовжує щодня боротися за здоров’я маленьких пацієнтів. Розповідь Олени Василівни — про любов до дітей, довіру до колег, готовність вчитися новому та відповідальність, яка не завершується наприкінці робочого дня. Саме завдяки таким людям дитяче відділення Ізмаїльської міської центральної лікарні залишається місцем, де професіоналізм поєднується з людяністю, а турбота про дитину завжди стоїть на першому місці.

Джерело: Бессарабія.UA