В інформаційному полі півдня Одещини останніми місяцями точаться доволі жорсткі суперечки щодо недоцільності вживання топоніма «Бессарабія» для нашого регіону, вважаючи його таким, що має імперське походження. Натомість її історичний еквівалент «Буджак» подається як єдино правильне найменування. Неодноразово й нашому виданню  закидали звинувачення ледь не у «підтримці окупантів» через використання терміну «Бессарабія» у назві. Для кращої історичної аргументації ми вирішили запитати в науковців про історичні передумови виникнення обох слів, якими окреслюють кордони півдня Одещини – від Білгород-Дністровського до Болградського та Ізмаїльського районів. Своєю позицією з нами поділився кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та методики її навчання Ізмаїльського державного гуманітарного університету Віктор Дроздов.

 

Насамперед зауважимо, історичні джерела свідчать, що цей топонім з’явився ще задовго до появи у нашому регіоні царської росії, яку сюди вперше занесло у 1812 році. Совєти не розгубилися і за першої ж можливості зробили все, щоб надати йому пропагандистський контекст. Тобто, як це часто буває у росіян, вони чуже надбання нахабно присвоїли, якщо не сказати вкрали. 

 

Нижче ми подаємо історичне обґрунтування історика щодо доцільності вживання обох історичних назв.

 

На думку Віктора Володимировича, нещодавні суперечки в соцмережах щодо назви регіону є проявом процесу деколонізації – очищення від російських імперських та совєтських назв, що є закономірним наслідком опору агресору, адже пам’ятники, назви і символи у цій війні також є своєрідною зброєю. І такі дискусії є добрим знаком, який демонструє результати поступового та систематичного викорінення російської присутності з нашої українській землі. Водночас кожна така дія має мати історично обґрунтовану основу, аби уникнути непродуманих наслідків і не створити новий інформаційний привід для ворога.

 

Тому перед тим, як відповідати на це непросте запитання, науковець вважає за необхідне зробити кілька принципових зауваг.

 

По-перше, проблема потребує глибшого історичного аналізу та обговорення в ширшому колі фахівців. Наведене нижче – суб’єктивна позиція, що ґрунтується як на власному багаторічному досвіді історика, так і на відкритих та верифікованих джерелах, передусім картографічних матеріалах до 1812 року, які навряд чи можна підозрювати в сучасному політичному підтексті.

 

По-друге, дискусія щодо назви регіону має залишатися саме дискусією, без взаємних звинувачень, таврувань і емоційних ярликів. В умовах щоденних ворожих маніпуляцій в інформаційному просторі навряд чи є сенс продукувати додаткові конфлікти власноруч.

 

По-третє,  позиція Віктора Дроздова однозначна: назви мають значення. Їх уживання потребує переосмислення, особливо в реаліях повномасштабної війни. Назви – це своєрідні символічні вказівники, що формують хід нашої думки. Водночас, перш ніж скасовувати чи забороняти певну назву, необхідно зрозуміти логіку її виникнення та історію використання. Репресивне забування – це точно не той метод, який пасує українцям.

 

Слід взяти до уваги кілька вимірів. Перший – суто професійно-історичний. Використання назви залежить від контексту. Наприклад, у дослідженнях політики сталінізму в анексованому регіоні науковець вживає термін «Південна Бессарабія». Причина прагматична: йдеться про захоплення всієї Бессарабії, і для аналітичної чіткості потрібно відокремити її українську частину. Теоретично можна було б писати «Українська Бессарабія», але як часто Ви чули про «Українську Галичину» чи «Українську Буковину»? Натомість у контексті етнічної історії регіону більш доречним є «Буджак», адже цей край завжди мав власну специфіку, відмінну від інших територій, які позначаємо спільною назвою «Бессарабія».

Історик нагадує, що на початку 2000-х історики паралельно використовували три назви – «Українське Подунав’я», «Південна Бессарабія» і «Буджак» – у книжках з історії краю. Достатньо згадати лише кілька прикладів: О.М. Лебеденко, А.К. Тичина «Українське Подунав’я: минуле та сучасне» (Одеса, 2002); «Південна Бессарабія (кінець XVIII – ХІХ ст.)» за ред. Л. Ф. Циганенко (Ізмаїл, 2011); «Буджак: історико-етнографічні нариси» (Одеса, 2014). Між істориками точилися термінологічні дискусії, але – і це принципово – без взаємних звинувачень. Крім того, в наукових текстах трапляються й інші назви: «Дністровсько-Дунайське межиріччя», «південь Одещини» та «Ізмаїльщина». Із перелічених назв «Буджак» і «Південна Бессарабія» є історичними, тоді як решта – географічні або адміністративні означення, що фіксують просторову прив’язку. Відмінності між цими термінами справді існують, але це вже професійні нюанси, які виходять за межі публічної полеміки.

Другий вимір – це практики використання цих двох назв. Одним із найпереконливіших аргументів тут є картографічні джерела, на яких чітко зафіксовано назви регіону. Зокрема, на одній із найвідоміших карт XVII ст. – «Генеральній карті України» , укладеній французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом у 1648 р., зафіксовано єдину назву цього простору – «Буджак» (Budziak). Вона має тюркське походження й первісно позначала Буджацьку (Білгородську) орду – об’єднання напівкочових ногайських племен.

 

Аналогічні позначення трапляються й на інших картах цього часу. Наприклад, нідерландський картограф Карел Аллард на карті «Regni Poloniæ, Magni Ducatus Lithuaniae…» («Польща Велике князівство Литовське…», 1670) використовує назву «Tartaria Budziacensis», а на карті італійця Джакомо Кантеллі «Tartaria d’Europa ouro Piccola Tartaria» («Європейська й Мала Татарія», 1684) зафіксовано позначення «Tartari di Budziack».

Водночас на карті французького картографа Гійома Сансона «Vkraine ou Pays des Cosaques» («Україна – країна козаків», 1674) присутні обидві назви «Tartares di Budziak» та «Bessarabie». На ній бачимо, що назва «Бессарабія» (у різних орфографічних варіантах із однією або двома літерами s) розміщена між  землями Татарського Буджака і Князівства Молдавія.

 

І це не єдиний випадок. На карті французького картографа Нікола де Фера (1705) регіон позначено як «Besarabie habitée par les Tartares de Bugiac» («Бесарабія, заселена буджацькими татарами»).

 

На карті регіонів України німця Тобіаса Конрада Лоттера виокремлено регіон під назвою «Bessarabia», що включає територію Буджаку та східну частину Князівства Молдавія.

 

У більш пізній карті 1783 р. «Carte de la Mer Noire…» («Карта Чорного моря…») Жана-Клода Дезоша позначено «Budziak on Bessarabie» («Буджак у Бессарабії»).

 

Не будемо вдаватися до дискусій щодо самої назви «Бессарабія», яка має кілька версій. Найпоширеніша з них пов’язує цей топонім із прізвиськом володаря цих земель – Басараба. Водночас румунський лінгвіст Дан Алексе пропонує альтернативне тлумачення, вважаючи, що назва «Бессарабія» (рум. Basarabia) має іранське походження. На його думку, вона складається з елементів ba («у», «на», «до»), sar (що може означати «голова» або виступати як прийменник «на») та ab («вода»). У такому разі ba sar ab означало б «біля води» або «верхів’я» – тобто місце на кшталт території, де Дунай впадає в Чорне море.

Важливим є і історичне вживання цього терміна. Димитрій Кантемір (1673–1723) – господар Молдавського князівства та відомий учений — застосовував назву «Бессарабія» до території на південь від Верхнього Траянового валу. Фактично йшлося про простір, лише трохи більший за сучасний Буджак.

Сучасні молдовські історики Андрей та Валентина Ешану зазначають, що назва «Бессарабія» історично старша за «Буджак». Вона починає з’являтися на західноєвропейських картах ще з кінця 1540-х років. Причиною цього стало османське завоювання цієї території, яка до того входила до складу Молдавського князівства. Виникла потреба відокремити захоплені османами землі від власне території князівства, що й сприяло формуванню окремої назви. Первісно «Бессарабія» охоплювала порівняно невеликий простір: три історичні землі навколо Кілії та чорноморського узбережжя до Четатя-Албе (Білгорода), а також район Тягини (Бендер). У результаті в регіоні Нижнього Дунаю та Північного Причорномор’я поступово окреслилися три окремі найменування – «Валахія», «Молдавія» та «Бессарабія». Пізніше, вже в XVІІ столітті османи дають новим захопленим землям назву «Буджак», що й знайшло відображення на картах.

Отже, твердження про «російське» походження назви «Бессарабія» на початку ХІХ століття для позначення територій, захоплених унаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 років, є історично некоректним. На відміну від тюркського терміну «Буджак», який пов’язував цей край із політичним пануванням ногайців, назва «Бессарабія» сформувалася в романомовному середовищі для означення османських територій, відокремлених від Молдавського князівства. Саме тому обидві назви співіснували та одночасно фіксувалися на європейських картах, відображаючи різні історико-політичні реалії. Картографія раннього нового часу досить чітко передавала цю специфіку, не зводячи її до одного універсального означення.

Водночас слід зауважити, що після анексії цих земель за результатами Бухарестського мирного договору 1812 року російська імперська влада адміністративно уніфікувала простір, поширивши назву «Бессарабія» на всі захоплені території. Уже в 1813 році в межах Російської імперії була утворена Бессарабська область, що закріпило цей топонім у новому – імперському – значенні, відмінному від його попереднього історичного вжитку

Також не має підстав стверджувати, що назву «Буджак» за царських часів намагалися вилучити з ужитку. На підтвердження цього варто згадати видання Аккерманського земства «Статистичний опис Бессарабії або Буджака» у 1899 році. Показово й те, що назва «Буджак» зафіксована навіть на карті Української СРР 1931 року. Це спростовує поширені твердження про її заборону в совєтський період.

Натомість є підстави припускати, що систематичне витіснення цієї назви з публічного вжитку розпочалося у перші повоєнні роки. Воно було пов’язане з масовим перейменуванням тюркомовних топонімів регіону та стало складовою ширшої політики сталінського репресивного забування татарської спадщини, яка послідувала за примусовим виселенням кримських татар та інших мусульманських спільнот у 1944 р. У цьому контексті сучасне повернення назви «Буджак» до колективної пам’яті видається історично обґрунтованим і справедливим. Водночас таке відновлення не повинно означати заперечення або витіснення іншої історично вкоріненої назви регіону.

Нарешті третій і, без перебільшення, ключовий вимір — це вимір ідентичності. У цьому контексті необхідно звернутися до совєтської спадщини системного витіснення локальної ідентичності регіону, для якого багатокультурність історично була нормою. Натомість совєтська влада цілеспрямовано формувала регіональну колективну ідентичність «бєссарабєц», у межах якої етнічна своєрідність формально допускалася, однак ідейне ядро складали імперські та совєтські міфи, а об’єднавчим чинником виступала російська мова як «мова міжнаціонального спілкування».

Ця сконструйована ідентичність значною мірою була перенесена й у період незалежності України та, як правило, опинилася в опозиції до української національної ідентичності. При цьому другорядним залишався той факт, що історико-географічна Бессарабія охоплює не лише південь Одеської області, а й території Республіки Молдова та Хотинщину. «Бессарабська» ідентичність від початку незалежності України виявляла сепаратистський потенціал: уже у 1991 році лунали заклики щодо невходження регіону до складу України, а у 2014 р. вони трансформувалися у невдалу спробу реалізації проросійського проєкту так званої «Бессарабської народної республіки».

Саме з цього походить сучасна негативна політична конотація назви «Бессарабія», яку російська пропаганда, з високою ймовірністю, й надалі використовуватиме як інструмент маніпуляцій з метою дестабілізації та розколу суспільства в регіоні. Саме на цьому контексті варто робити наголос, оскільки його ігнорування або формальне усунення самої назви – до того ж історично безпідставне – не здатне розв’язати проблему.

 

Публікацію підготовлено за матерілами Віктора Дроздова

 Джерело: bessarabiainform