Надія Іванівна Лапшина, директор міського Центру дозвілля «Портовик», відома в Ізмаїлі через талановите вокальне тріо «Берегиня», знане далеко за межами нашої країни.

Вона прийшла в культуру не за посадою, а за покликом — і залишилася з відповідальністю за простір, який у час війни став значно більшим, ніж сцена. Історія Надії Іванівни Лапшиної — це розповідь про шлях від народної пісні до управлінського рішення, від тріо «Берегиня» до «Портовика» як місця підтримки, і про культуру, яка сьогодні перестає бути фоном та стає опорою.

…Призначення на посаду директора для неї стало несподіванкою. У культурному середовищі її знають передусім як творчу людину — співочу, чутливу, занурену в народну пісню. Управління, менеджмент, адміністративна відповідальність — усе це здавалося з іншого, не її, світу. Вона й сама не приховує: не вважала себе організатором. Але обставини склалися так, що вибору майже не було.

…Вона прийшла до міського відділу культури просто по роботу. Не з амбіціями — за потребою. Уявляла себе керівницею улюбленого колективу «Берегиня», хотіла залишатися в творчості. Коли ж пролунала пропозиція очолити «Портовик», - розгубилася. Але сказала «так» — бо коли шукаєш роботу, складно відмовлятися.

Перші місяці були важкими.

Вона відверто говорить: доводилося вчитися на ходу — вибудовувати комунікацію, приймати рішення, входити в середовище, яке не чекало на неї. Було багато напруги, непорозумінь, очікувань, яким вона не відповідала. Та поступово з’явилося головне — розуміння, навіщо вона тут.

Сьогодні «Портовик» - не просто спортивний заклад. Від початку повномасштабної війни росії проти України тут не відбуваються змагання. Простір змінив призначення й став місцем допомоги: працює Червоний Хрест, психологи, ветеранська рада, пункт підтримки внутрішньо переміщених осіб. Колишній спортивний хаб перетворився на осередок людської взаємопідтримки — і це, на думку Надії Іванівни, дуже точно відповідає часу.

…Про творчість вона говорить тихіше. Колись було тріо, репетиції, сцена, поїздки. Війна розвела учасниць у різні боки: хтось виїхав, хтось у декреті - залишилися в місті двоє, а того замало для повноцінного звучання.

А ще не приховує: не впевнена, що зараз змогла б вийти на сцену без внутрішнього спротиву.

Її часто наздоганяє відчуття провини: вона — у теплі, під дахом, у мирній розмові, а хтось у цей час — в окопі. Як її син. Саме тому так уважно слухає розмови про культуру під час війни. Каже, що особливо зачепили слова про відповідальність: культура не може бути декорацією. Вона має пояснювати, формувати, розширювати уявлення.

Надії болить мовне й культурне питання нового покоління. Діти говорять так, як говорять удома, і разом із мовою часто успадковують викривлені уявлення про власну історію. Українська культура для багатьох зводиться до шароварів і пластикових віночків. І Надія Іванівна зізнається, що боролася з цим завжди — і на посаді, і поза нею.

Для неї культура — це не фольклорна бутафорія. Це складна, вишукана система символів, одягу, музики, традицій. Панно, де кожен фрагмент важливий. Вона не вірить у «гвинтики» — вірить у відповідальність кожного.

У її пам’яті — виступи за кордоном, фестивалі на березі Дунаю, оркестр, жива музика, Гран-прі. Виступи, про які тут, в Ізмаїлі, майже ніхто не знає. Надія згадує, як співали акапельно так, щоб слухачі, не знаючи мови, зрозуміли сенс.

І вони розуміли.

Окремим випробуванням для тріо став виступ за кордоном із гімнами України та Румунії. Акапельно. Без права на помилку. Вона зізнається: такого напруження не відчувала ніколи.

Сьогодні Гімн Батьківщини для Надії звучить інакше — болючіше, глибше, але водночас хочеться, щоб у ньому було більше впевненості й світла.

…Її шлях — музична школа, педагогічне училище, ансамбль народної музики, робота в школі й клубі. Співоча родина, пісня з дитинства. І мрія — хор. Живий, багатоголосий, із чоловічими й жіночими голосами, з інструментами.

Надія не знає, чи здійсниться ця мрія.

Але точно знає інше: культура — це не про минуле. Це про майбутнє. І якщо його не наповнювати змістом, це зробить хтось інший.

Вона говорить про колядки так, ніби торкається чогось дуже особистого. Уперше чуєш — і дивуєшся: як це могло залишатися десь поруч, але не бути проговореним раніше?

…У тріо «Берегиня» була ціла різдвяна програма — з репетиціями, сценами, хвилюванням. Виступали у міському Палаці культури ім.Т.Г.Шевченка на різдвяному концерті. Ішли залом із зіркою, співали, виходили на сцену. Невеликий, скорочений виступ — але живий, справжній!

Каже, що нещодавно передивлялася запис і плакала: «Тоді ми ще не знали, наскільки були щасливі».

Записи є. Старі, зроблені років п’ять тому, у міській студії - фрагменти, голоси, пам’ять, зафіксована на плівці. Вона говорить про них не як про архів, а як про щось тепле, що хочеться знову винести до людей. Можливо, викласти — не важливо, до якого саме свята. Важливо, щоб це було почуто. Бо зараз усім важко. Не «четвертий рік війни» — четвертий рік повномасштабної агресії росії... І скільки ще триватиме — не знає ніхто.

У голосі Надії - розуміння, що такі речі, як пісня, як спогад, як коляда, стають важливішими, ніж здається.

…У родині вона — єдина, хто співає. Діти — троє хлопців — пішли іншими шляхами. Хтось танцює, хтось просто живе. Вона не наполягає, не шкодує. Каже: «Можливо, це я така? Сама ж у дитинстві бігала на автобус, поверталася пізно, в темряві, бо хотіла в музичну школу. Телефонів не було, автобус з міста в село ходив тричі на день. Учителька казала: «Не встигнеш — залишишся в мене ночувати». А як сказати мамі, що ночуватиме не вдома? Тому бігла з усіх сил!».

Надія багато думає про майбутнє культури. Про те, що могло б бути. Мріє про народний творчий центр: пісня, танець, майстер-класи, різні вікові групи. Щось на кшталт — не за масштабом, а за духом — як у хору Верьовки, де культура живе комплексно.

Вона захоплюється тим, як зараз поєднують народне з сучасним. Як фольклор звучить у нових ритмах. Як молодь співає Шевченка під сучасні аранжування. І каже своєму молодшому синові: «Слухай наше». Бо воно має входити в душу, в кров. Не через заборони, а через живий звук, через приклад.

І впевнена: погляд на культуру формується в колективах. У хорі, в ансамблі, у танцювальному залі. Там діти вчаться відповідальності, слуху, поваги та бачать, що «і я так можу». І приходять. Бо побачили — і відчули.

Надія багато говорить про колядки — і раптом зауважує: «Російських колядок - не існує. Є українські, молдавські, болгарські — а російських немає. І це дивно. Колядки — з Євангелія, без авторів, передані через століття. Вони пройшли війни, зміни, імперії — і дійшли до нас. І коли хтось каже, що «української культури не було», то звідки тоді веснянки? Дохристиянські, язичницькі, збережені в селах - у пам’яті!».

…Її роздуми іноді різкі. Вона не терпить байдужості, скарг на темряву й холод - коли є дах, вода і життя. Каже: інколи хочеться, щоб люди просто спробували прожити ніч в окопі — і тоді питання зникли б самі.

Вона не ідеалізує - просто говорить чесно. Про культуру як основу нашого майбуття. Про пісню як пам’ять народу. Про молодь як шанс мати майбутнє. І про те, що все культура має жити — не в архівах, а в людях.

…Розмова непомітно переходить до іншого — до ялинки. Чи буде вона цього року? Світло — нестабільне, генератор, обмеження, комендантська година. Але вона переконана: ялинка потрібна. Не як прикраса — як знак. Бо ті, хто нас захищає, воюють не лише за нашу вранішню каву, роботу чи спорт. Вони воюють і за ялинку. За дитяче щастя. За те маленьке світло, яке зігріває дорослих не менше, ніж дітей.

Вона говорить про це тихо, але твердо. Про те світло наприкінці тунелю, яке, можливо, ще далеко, але воно є. І коли проїжджаєш повз ялинку й бачиш її — серце трохи відтаює. Навіть якщо немає гірлянд. Навіть якщо лише іграшки. Бо зараз і серце, і душа дуже втомилися.

Її думки йдуть далі — до культури, до ідентичності: «Найголовніше — позбутися комплексу меншовартості. Того, який десятиліттями вбивали в нас: мовляв, українське — це «село», це другорядне». Вона пам’ятає себе дитиною, яка їхала в музичну школу і намагалася говорити російською, щоб не сказали: «з села». Пам’ятає цей сором, нав’язаний ззовні. І розуміє, як глибоко це засіло.

Вона говорить про чесність — перед собою і перед містом. Про те, що рівень міста можна зрозуміти лише тоді, коли виходиш зі своєї «бульбашки», їздиш, порівнюєш і маєш сміливість сказати правду. «У нас, - каже вона, - висока планка. Але її треба бачити, а не знецінювати».

Наприкінці розмови — прості, майже дитячі слова-побажання. Щастя кожній родині. Перемоги. Щоб усі хлопці повернулися додому живими й здоровими. Вона сміється, коли їй кажуть, що це треба записувати на відео. Але в цих словах — уся вона. Без прикрас. Без гучних гасел.

Її називають Бережнею — від дівочого прізвища і від слова «Берегиня». Вона не придумувала це спеціально. Просто так склалося. Як і колектив, який вона створила. Як і шлях, яким іде.

І коли вона наспівує стару пісню — тихо, майже для себе, — стає зрозуміло: для неї це і є щастя. Жити. Берегти. І вірити, що світло все ж таки переможе темряву.

Джерело: Андрій Абрамченко