Марія Клевак: «Для мене робота — те, що тримає в житті»

(Історія лікарки - педіатра, яка щодня повертає дітям усмішки)

Марія Іванівна Клевак відома в Ізмаїлі: лікарка-професіонал, вона працює в педіатрії понад 60 років і зараз допомагає бороти хвороби пацієнтам, чиї батьки теж булі її пацієнтами. Вона є Почесним громадянином міста та людиною, яка щиро ділиться досвідом – і професійним, і життєвим. І впевнена: цікаво жити, поки цікаво.

І що для цього є важливим, ми говорили з Марією Іванівною напередодні її ювілейного дня народженні – в серпні. Почали з того, що саме спонукало її стати лікарем.

- Я не одразу хотіла стати саме педіатром. Хотіла бути просто лікарем. Після інституту працювала у сільській лікарні — на 40 ліжок, були і дорослі, і діти. Пропрацювала там чотири роки, а потім приїхала сюди.

Спочатку теж працювала в стаціонарі. Через рік перевели в поліклініку — сказали, що там тимчасово. Була дільнична служба. Я в неї вписалась, бо головне для мене - сама робота. Я її не ділю: дорослі чи діти. Коли після дорослих потрапила в педіатрію, зрозуміла - це було правильне рішення. Від 1978 року працюю в стаціонарі. Діти - чесні, відкриті, вдячні. Так, з ними буває складно, треба швидко орієнтуватися в клініці. Але в них багато світла.

Коли дитина одужує і каже: «Мені вже добре» - все навколо розцвітає. У мами світлішають очі, і я теж наче зцілена. Це надає надії. Я іноді кажу дітям: «Усміхнешся - випишу додому». І коли бачу цю усмішку - мені легше, вона супроводжує мене. Це справжнє світло. І навіть важкі зміни, коли наплив хворих, і не встигаєш усе, - коли ти зміг допомогти, все стало на свої місця. Йдеш додому - і немає втоми, є відчуття, що зробив щось значуще.

Я досі чергую. І коли питають: «Ви ще працюєте?» Відповідаю: «Так, сьогодні чергую». Робота тримає - настрій, здоров’я, ставлення до світу. І ще я люблю фотографувати природу. Після чергування можу зняти схід сонця, надіслати фото подрузі.

- Діти вчора та сьогодні – кажуть, вони різні… Наскільки?

- Про зміни сьогодні... Діти змінюються. Особливо підлітки. Часто потрапляють у складні ситуації. Безсоння, нервові розлади. Постійно в телефоні, в інтернеті — багато негативу. Ми лікуємо. Але шкода їх...

Зараз у палатах — тиша: всі в телефонах. Раніше діти грали в шахи, читали книги. Тепер - ні. Навіть п’ятирічні тримаються за телефон.

Що робити? Зацікавити дітей. Хай читають. Я бачила родину - і мама, і тато, і дитина читають. Хай хоча б годину на день. Добрі книжки. Класика, пізнавальне, серйозне. І хай бачать природу — небо, хмари, схід сонця. Це дає ресурс жити...

Час став дуже швидкий. Інформація - нескінченна, і вона обезцінює час. Що можна зробити за хвилину? Дуже багато. Навіть коли вводяться ліки - хвилина здається вічністю. В ній - ціле життя. Ви навіть не уявляєте, скільки всього можна встигнути за одну хвилину. А якщо трохи прискоритись - ще більше.

Може, це зайве, але я просто хочу сказати: час треба цінувати. Він безмежний і водночас надто швидкоплинний.

І стосунки між людьми теж потрібно берегти.

В нашому колективі - дуже добрі люди. Працюємо злагоджено. У нас чудові медсестри, грамотні лікарі, молоді — дуже оперативні. І саме вони нам допомагають - особливо коли треба оперативно щось зробити з комп’ютером.

- А як у вас із технікою? Любите копатися в комп’ютері?

- Доводиться. По роботі - так. А щоб для себе - я хіба фільми дивлюся вдома. Люблю фільми про медиків — як оперативно вони діють, як швидко орієнтуються в діагностиці, в наданні допомоги. Думаю: які ж вони молодці!

- У кожного в житті бувають складні періоди. У вас був момент, коли було особливо важко?

- Було. Скоріше, складно. Коли я поїхала з села і шукала роботу. Мені пропонували терапію у «Водниках» (Дунайська лікарня), але я обрала педіатрію. Всі дивувались: куди ти йдеш знову — в педіатрію? А я знала: це моє.

- Чому саме медицина? У вас у родині були медики?

- Ні. Просто прочитала одну книгу (роман Олеся Донченка "Золота медаль"). Там описувалося, як дівчинка перебувала в лікарні поруч із хворою мамою. Запах ліків, атмосфера — білий халат, білі стіни... Це мене вразило. Я уявляла, як стою в білому халаті в світлій палаті. Це було як сон. І для мене медицина — це світло. Свобода. Спокій.

- А батьки вас підтримали?

- Дуже раділи. Особливо — коли я вступила. У нашому селі з 16 випускників тільки я вступила до медичного. Це було дуже складно — чотири іспити: французька, фізика, хімія, твір.

- Ви бачили цю лікарню у різні часи. Вона була не завжди такою, як зараз...

- О, так. Великий ремонт ми робили в 1980-му. Перший блок — повністю. Міняли вікна, стелили лінолеум, міняли сантехніку. Телебачення приїжджало, люди казали: «Боже, як красиво!».

Але цей ремонт, що зараз, — він неймовірний. Бо йдеться вже не тільки про стіни — все модернізується. І це впливає на якість лікування. Ну і, звісно, персонал — це головне.

- Якби ви зверталися до сьогоднішніх випускників медичних вишів - що б ви їм сказали? Що головне в цій професії?

- Передусім — любити та цінувати життя. А педіатру – поважати дитину. Як особистість. І тоді ти зробиш для неї все. Швидко знайдеш діагноз, знайдеш найкраще лікування.

І треба знати багато. Вчитися щодня. Бо медицина - це на все життя. Це ти. Ти і є твоя професія.

- Як не вигоріти? Що порадите молодим лікарям?

- Колектив. Має бути команда, де тебе підтримають. Порозуміння! Потрібно радитися. Бо хтось знає якусь патологію глибше. Треба мати смирення, щоб питати.

Ще — консиліуми. Дуже важливо: дивитися разом, шукати причину. Шукати хворобу - це як розслідування. Треба спостерігати за дитиною. Дивитись в очі. Вони багато скажуть.

…Пам’ятаю, одного разу я зайшла до хлопчика, йому було рочки чотири. Кажу: «Що болить?» А він лежить і каже: «Я втомився». Це так глибоко. Це значить - йому справді зле.

І ще одна порада: слухати музику. Класичну. Вона лікує.

- А що слухаєте Ви?

- Класику. Бетховена, Баха, Вівальді, Чайковського. Особливо до душі скрипка й віолончель - просто захоплююся цими інструментами.

У мене є запис - японська дівчинка, віртуоз, грає на скрипці. Це мене заспокоює. Приходжу з роботи, вмикаю музику — і займаюся чимось, душа відпочиває.

Ще я люблю слухати лекції Тетяни Володимирівни Черніговської. Люблю мудрі вислови. Наприклад, Соломонове «І це мине». Істина.

А ще багато подорожувала. Люблю «Орел і решка» - дивлюся і впізнаю місця, де була: Рим, Амстердам, Париж, Берлін...

У подорожах для мене головне — враження, не шопінг.

…Була в Румунії - бачила там печери. Стоїш у темряві, чуєш, як десь далеко капає вода — тиша аж дзвенить. Неймовірно!

…Формула життя проста: «Світ повен чудес» — і я в це вірю.

- А куди б ви ще хотіли поїхати?

- Ми були у Венеції, Римі. У соборі Святого Петра - там скульптури Мікеланджело. Я б ще раз поїхала.

…Жити цікаво. Особливо, якщо є бажання побачити ці цікавинки. І то надає сил і бажання жити й щось робити важливе та корисне.

- Дякую Вам за розмову!

Джерело: Ізмаїльська міська центральна лікарня