Усе почалося в Ізмаїлі — портовому серці на Дунаї, де В’ячеслав уперше відчув поклик горизонту. Поки інші діти будували пісочні замки, він у своїй уяві збирав кораблі. Море було для нього не просто мрією — воно стало покликанням. У його руках — сіль води, у характері — сила вітру, а в серці — курс, що визначив усе його життя, передає Бессарабія.UA з посиланням на Морську охорону Держприкордонслужби України.

У 1983 році маленький В’ячеслав уперше переступив поріг школи у рідному Ізмаїлі. Це місто стало для нього не лише місцем дитинства, а й колискою морської мрії. Річкові порти, силуети суден, запах фарби й металу, гудки кораблів — усе це з часом перетворилося на особливу мову, якою заговорила його душа.

Пізніше, переїхавши з родиною до Маріуполя, він зрозумів: дисципліна — не тягар, а спосіб мислення. Плавання, дайвінг, кульова стрільба — це були не просто гуртки, а перші кроки до омріяного майбутнього. В’ячеслав чітко бачив свою ціль: стати моряком. Не мандрівником із романтичних історій, а витривалим професіоналом, готовим до викликів і штормів.

Після завершення Одеської державної морської академії хлопець втілив свою мрію — понад два десятиліття працював у цивільному флоті. Справжній штурман, людина, яка визначає курс і несе відповідальність за життя екіпажу. 

Але 24 лютого 2022 року його шлях різко змінився…

«Я не збирався бути військовим, — зізнається В’ячеслав. — Але коли бахнуло — усе змінилося. Просто взяв військовий квиток. Без пафосу. Без вагань».

Він міг би знову сісти за штурвал, проте обрав інший шлях — передавати свій досвід тим, хто лише робить перші кроки на палубі відповідальності. З 11 березня 2022 року В’ячеслав служить у Морській охороні Державної прикордонної служби — не зі зброєю, а з указкою, підручниками та власною життєвою історією.

У навчальному центрі він викладає курс з електромеханічного обладнання та навчає курсантів не лише технічних знань, а й головного: як зберігати витримку, тримати стрій і вистояти, навіть коли навколо — справжній шторм.

«Найважче — не автомати. Найважче — тримати рівень. Бо ці хлопці завтра будуть там, де помилок не прощають. А щоб вони вижили — я маю горіти. І я горю», — говорить В’ячеслав.

За три роки служби він пройшов курси в Десантно-штурмових військах, здобув педагогічну підготовку в Академії ДПСУ. В’ячеслав знає, що справжній викладач не просто передає знання — він формує стрижень.

Його учні вже сьогодні — на передовій. І кожен з них несе частинку його знань, його досвіду, його віри.

«Мрію вийти в рейс. Не втекти — а повернутися. Щоб море знову було морем, а не евакуацією. Але зараз — час стояти. Ми — не для відпустки. Ми — для Перемоги», — каже В’ячеслав.

Джерело: Бессарабія.UA