Жорстокість – як синонім доброти. Звучить неймовірно та якось неправильно. Але ці дві суперечливі якості переповнюють останню героїню з нашого циклу “Народжені вільними” – бойову медикиню з Ізмаїла Лідію Мудраченко з позивним Пілюля. Світлу вона отримала при народженні. Темну – у багнюці ворожих обстрілів та байдужості людей. Дівчині лише 23, вона мала бути цивільною медсестрою, відвідувати жіночі процедури й носити підбори. Проте обрала кардинально інший шлях – рятувати поранених побратимів і відкрито заявляти на всю країну з блакитних екранів про недоліки командування, бюрократію та “спляче” населення. В ексклюзивному інтерв’ю “Бессарабії INFORM” з найвідомішою військовою Бессарабії – про вибір, що змінив її життя назавжди, чотирилапу супутницю, яку, як і кохання свого життя, зустріла на війні, страх та біль втрати на полі бою, нежіноче вирішення жіночих проблем й розчарування у малій батьківщині. Варто зауважити, цей текст, точно зламає деякі ваші стереотипи. 

 

Переді мною сидить дуже гарна дівчина у військовому пікселі та з яскравим намистом на шиї. Попри юний вік, погляд моєї співрозмовниці кардинально відрізняється від загального образу – дорослий та втомлений водночас. Її мова проста, фрази влучні, а розповідь зрозуміла та вражаюча водночас. Вона – бойова медикиня 211 батальйону 122 бригади, яка не перший рік рятує життя побратимів на найгарячіших напрямках фронту.

 

–  Розкажіть, яким було Ваше життя до початку повномасштабного вторгнення?

 

–  Звичайним, як і в кожного з нас. Я народилася в місті Болград, але перші кілька років свого життя прожила у рідному селі своєї мами. Потім переїхала з нею до Ізмаїлу, закінчила школу, медичне училище нашого міста – і почала працювати медсестрою в медичному закладі Одеси. Друзі, родина, відпочинок, звичайні буденні справи, хобі – життя, як і в мільйонів інших українців.

 

– Так (посміхається). Я з дитинства хотіла бути пов’язаною з медициною. Тоді мені здавалося, що це все набагато легше і простіше. Більш того, в мене були плани стати акушером-гінекологом. Але вже сьогодні я знаю, що дуже хочу бути лікарем, конкретно – травматологом. Тобто після завершення війни я планую продовжити навчання і стати конкретним фаховим спеціалістом.

 

– Ви пам’ятаєте перший день повномасштабного вторгнення? Яким він був для Вас?

 

– Так, пам’ятаю. Тоді на квартиру в Одесі (війна застала мене там), у якій я проживала разом з подругою і хлопцем, приїхав мій друг переночувати – він був в місті у справах. І на ранок наступного дня – 24 лютого – він мав повертатися. Ми усі прокинулися та мали збиратися йти на роботу. Віддалені бахи, які спочатку почали чути, ми сприйняли за звичайний ранковий шум у багатомільйонному місті. Але раптом до мене забігає подруга та каже: “Ліда, війна!”. Повірити було дуже важко, шок. Але ми одразу почали збиратися, зокрема я мала виїхати з міста. Далі декілька днів я пробула в Ізмаїлі з мамою, ще тиждень потім ми провели у родичів в селі, а потім – я прийшла та вступила до лав Ізмаїльського ТРо.

 

– Чим Ви керувалися? Зараз багатьом з військовослужбовців “закидають”, що це все заради грошей. 

 

– На той момент ніхто з нас не мав навіть думки про те, що держава щось бути платити. Хто у перший день прийшов, хто через два тижні – ніхто не знав нічого. І тому дійсно сумно і неприємно чути від незнайомців, що “ми пішли за грошима”. Тоді була повна невідомість для всіх, хто прийшов, і на самому початку думка була лише одна – допомогти та захистити. Справлятися насправді довелося з багатьма задачами, і з ІПСО – у тому числі.

 

– Коли до Вас прийшло усвідомлення того, що ІПСО насправді – досить потужна зброя в руках ворога?

 

– З самого початку: під коментарями у постах, під фотками з руїнами після прильотів, у Дні Пам’яті і так далі. І якщо ці вислови спочатку були підбадьорливими типу “Давай, Україно!”, “Переможемо!”, “Разом ми сила!” тощо, то зараз їхня більшість (зверніть увагу ще й на мову викладення) – протилежні. Під маскою котика в аккаунті може сидіти росіянин і строчити що завгодно, але багато українці підхоплюють це лайно й розносять його, навіть не задумуючись про наслідки. Ці люди чомусь вірять у що завгодно – окрім своєї держави і своїх людей.

 

– Ви захищаєте нас уже три роки. Чи можете Ви сказати, що за цей час змінилися, стали іншою людиною?

 

– Дуже змінилася. Мені шкода, але разом з моєю добротою, з якою я намагаюся йти по життю, на кшталт – поцілувати кожну собаку на вулиці, купити в бабусі квіти чи зелень, розрахуватися в магазині за якогось пенсіонера (стабільно, через день) – разом з цим я стала дуже жорсткою. Можливо, потім це буде пропрацьовуватися з психологом. А можливо – мене все так і буде влаштовувати…

 

– За останні роки Ви побачили багато болю. Розкажіть читачу, як це – бути на війні.

 

– Страшно. Щодня страшно. І насправді я і крові боюсь, і нутрощів людини, і темряви – але якщо всі будемо боятися, тоді все впаде дуже швидко. Тому я просто до цього прилаштовуюсь щодня, з урахуванням обставин. В мене є подруга сержантка, і її гасло – адаптуйся й перемагай. Тож треба звикати до всього. Так, знаю, багато людей каже, що не можна звикати до війни. Проте куди страшніше звикати й бути байдужим. Краще звикати і попри страх вже сьогодні робити щось для себе, для своєї країни, для Перемоги. Хай побуде страшно – потім поплачемо десь у куточку, розкажемо собачці Моті про страх і підемо далі робити Перемогу.

 

– До речі, розкажіть про цей маленький грудочок щастя, який періодично позує у Вашому телеграм-каналі.

 

– Ми з нею познайомилися, коли батальйон знаходився на кордоні з Придністров’ям. Одного разу я вирішила навідатися у найпопулярнішу кафешку на селі, поруч з якою ми стояли. Мені просто стало цікаво, що там такого в тих пельменях (посміхається, – ред.). Річ у тому, що хлопці постійно туди заходили, щоб поїсти ту страву. Я, до речі, не сильно їх люблю, але допитлива. Отже, заходжу, бачу своїх побратимів, підсіла до них. І бачу – бігає поміж столиків така цікавенька собачка, махає хвостиком. Я чомусь одразу її назвала Матільда. Питаю в неї: “Матільда, будеш їсти?”. Вона сіла поруч, дивиться на мене. Пішла я, замовила порцію цієї коронної страви і віддала собаці. Коли вона доїла, хлопці спитали мене: “То шо, забираєш її з собою?”. Ну, а як же! Я ще тоді була за кермом, вона лізла до мене на руки під час їзди, вже майже на голові сиділа (з посміхом розповідає, – ред.). Врешті-решт, доїхали ми, я її вже там мільйон разів обійняла, обцілувала і сказала їй таку фразу: “Мотя, ти маєш народити багато дітей, будемо разом ходити у штаб”. Що ви думаєте, так і сталося! Мотя народжує 4 цуциків, і от така картина: я йду до штабу, а мене супроводжують Мотя та її дітки. Керівництво штабу, комбат – всі сміялися, коли бачили нашу делегацію. Цуциків потім я змогла прилаштувати, навіть люди питали вже наперед, щоб залишити для них “цуценя від Моті” – бо вони насправді ну дуже гарні, такі чисті, від них така енергія добра йде!

 

– А про стерилізацію не думали?

 

– Зараз ми поставили їй спеціальний укол. Бо останній час постійно змінюємо місце перебування, і Мотя, звісно, зі мною. Їй важко буде, якщо знову погуляє. А як зміниться ситуація на краще – побачимо, що буде далі.

 

– Цікавий батальйон: у вас Мотя, у Вашого побратима – кіт Шайба. Правду кажуть, до українських військових тягнуться тварини, бо відчувають добре серце. Та й фотки чотирилапих улюбленців у ваших телеграм-каналах дуже прикольні. До речі, щодо Вашого – як прийшла думка про його створення?

 

– Я його почала вести приблизно за півтора місяця, як ми поїхали на Покровський напрямок (Донеччина). Якщо чесно – я хотіла мати сторінку, де іноді можна скаржитися на життя. Бо не завжди мамі можна про щось розповісти або друзям. Хоча в результаті мама була в перших підписниках (сміється, – ред.). Бувало й таке, що 150 разів поспіль розповідати про якийсь випадок по телефону, а потім ще 50 разів наживо, просто важко. І канал таким чином став віддушиною. Тобто на початку головна мета каналу була – просто розповідати, що відбувається в цілому в батальйоні, плюс котики-собачки. Але потім, опинившись в пеклі, саме завдяки каналу я змогла зібрати багато коштів, медичних препаратів та інших комплектуючих, які були дуже необхідні не тільки моїм побратимам з батальйону, але й іншим підрозділам, іншим бригадам. Якось так вийшло, що, попри невелику кількість підписників у каналі, вони – результативні люди насправді. Може, й звучить негарно, але от вони бачать публікацію з задачею, розуміють, що її треба вирішити, і – вирішують! Також хочу сказати, що мої побратими, у яких канали більш розкручені, наприклад, “Бойова конопля”, “Бургер” й ін., – хлопці мені допомагали також, поширюючи на своїх майданчиках. Так виходить, що у військових є коло постійних людей, які завжди допомагають. А от залучити ще більше однодумців не виходить. Бо люди хочуть вірити в трампів, в домовленості, в капітуляції, в “мир за будь-яку ціну” – людям думається, що саме так буде швидко і просто, в один момент все знову стане прекрасним. Та насправді людям потрібно готуватись до війни, яка буде тривати ще незрозуміло скільки. Готуватись до того, що з такими гарантіями, які зараз нам дає світ, росія повернеться знову. А ще потрібно бути готовим зустрічати наших захисників, які будуть інакшими після війни.

 

– В психічному прояві?

 

– І у фізичному також. Якщо захисник відчуває на собі дивні погляди або насмішки, людям потрібно розуміти, що проблема насправді не в ньому, а в них самих.

 

– Я пам’ятаю Ваші думки у каналі ще з першої військової відпустки – Ви розповідали тоді про ставлення незнайомців до себе. Пройшов час, що Ви відчуваєте, коли приїжджаєте сюди зараз?

 

– Можливо, я ображу когось своєю відповіддю, якусь частину населення. І про це я, до речі, вже говорила не раз. Але настільки байдужих людей, як в Ізмаїльському та Болградському районах, я ще не бачила в жодному регіоні. Тобто, коли чужі люди в іншій області для нас в магазині відкривали збори на 10 тисяч гривень, щоб відремонтувати “швидку” для порятунку хлопців, і паралельно з цим ти звертаєшся до Ізмаїлу з таким же проханням, а тобі пишуть, цитую: “Карова, таким как ти, нужна только вайна, курва” – ну, яка буде реакція? В мене немає слів… Лише думка: “А навіщо тоді повертатися?”. От просто повірте: там, чим ближче до фронту, там такого ставлення до військових немає! Так, усюди є погані й хороші люди. Але аж занадто ця різниця впадає в око. Ще один яскравий приклад: куди б ми, військові, не переїжджали, нам доводиться за свої кошти винаймати житло. Чим ближче до фронту – тим ціна нижча. І на противагу – Ізмаїл, який дуже сильно підняв ціну за аренду житла з початку повномасштабки, навіть з найпростішими умовами, але все одно – у доларах хоче плату. Люди, які змушені були тікати звідти, приїхали сюди, винаймають тут житло за долари, а там здають нам квартири з євроремонтами, натяжними стелями, дизайнерськими меблями – за 2-3 тисячі гривень. Ще раз: тут знімають за валюту, а нам там здають за пару тисяч гривень. Це все, що потрібно знати про людяність.

 

– Чи змінилося Ваше оточення за ці роки?

 

– Сильно. Щоб ви розуміли, я навіть з близькими родичами, які налаштовані проросійськи (так-так, не дивуйтеся, є й такі) – я з ними не спілкуюся вже давно. Я принципово не кликала їх на своє весілля – і мені не соромно. Навіть не відповідаю на їхні привітання – мені не цікаво. Вони вже показали свою справжню думку.

 

– Про весілля. Так сталося, що Ви знайшли кохання на війні – й романтично, й моторошно водночас. Як чоловік зробив вам пропозицію?

 

– Ми були тоді в Добропіллі (Донеччина). І от одного разу водій велів мені зачекати в машині, поки він разом з моїм Павлом підуть купувати якусь деталь до автівки. Я сиділа з Мотьою в машині, переписувалася з подружкою, і пам’ятаю, що написала: “Чи не замислили щось ці двоє? Бо дуже підозріло себе ведуть”. Бачу, чоловіки повертаються. Я відкриваю дверцята машини – і тут відбувається сама пропозиція! Він став на коліно, дістав каблучку, сказав слова – це не передати словами, стільки емоцій!

 

– Ви одразу сказали “Так”?

 

– Звісно! До речі, водій потім казав: “Якби вона раптом сказала, шо типу їй потрібно подумати – ми б дали їй три дні. Але потім ми б себе не стримували б”. Я його питаю; “А що б ти зробив?”. А він: “Що-що. Відлупцював би тебе!” (сміється, – ред.). Коротше, ми з ним зійшлися на думці: напевно, я відчула, що мені будуть непереливки, як почну крутити носом, і зробила правильний вибір. Потім багато хто з побратимів вітали мене, а коли було весілля, то хто з хлопців був на реабілітації після поранення вдома, в Ізмаїлі, – вони також були запрошені на нього. До речі, чоловік – зв’язківець, головний сержант.

 

– Він також з перших днів став на захист?

 

– Так. Але до цього в нього вже було не менше 8 років служби у прикордонному загоні. Він списався фактично за місяць до повномасштабного вторгнення, мав їхати у справах за кордон. Але не склалося. І Павло пішов у ТРо.

 

 – У Вас надскладна робота. Адже Вам доводиться бачити і смерть також. Як воно?

 

– Знаєте, коли помирає твій побратим… Я пам’ятаю свій перший евакуаційний виїзд. Ми тоді поїхали за двома тяжкопораненими. Але один з них помер до нашого прибуття. Я його знала, він жив у селі Кислиця. В мене був тоді стан напівсвідомості. Ми його везли, а навколо лунали вибухи… Мене часто сварять за це, але я завжди намагаюся повідомити про поранення рідних побратима. І навіть повідомити про смерть – ось це найважче. Коли ти розумієш, що твій дзвінок просто розбиває чиєсь життя… Потім ти заходиш у будь-яку мережу і бачиш, хто що обговорює – і в мене лише одне в голові: це сюр. Щодня гинуть хлопці й дівчата. А хтось у цей час дозволяє собі виливати купу бруду на них, ще й сидячи десь за кордоном… Краще ось таким не повертатися в Україну.

 

– Ви неодноразово брали участь у телемарафоні. Як Ви туди потрапили? Про що говорили?

 

– Допомогла домовитися моя знайома, котра певний час служила у ЗСУ. Розповідала я на ефірі про евакуацію поранених загалом, акцентуючи на складнощах у цьому процесі, про дрони, підлість ворога. Про збори. І про волонтерську допомогу також, що саме завдяки їй ми вивозимо все це. Бо насправді дуже багато що у нас робиться, але не зрозуміло для чого. Наприклад, по документах ти щось певне зробив – а по факту, прочитав його, підписав і забув. Перший пропустив це, другий, третій – не компетентний, четвертий поїхав у відпустку і просто не бере слухавку – і ось через це все в результаті ламається ланка, яка викликає складнощі у тому ж забезпеченні. Ось про це також говорили на телемарафоні.

 

– Вам діставалося від командування за Ваші відкриті висловлювання?

 

– Так, але терпіти безлад насправді вже несила. І, чесно, руки опускаються від цього. В мене навіть був момент, коли я готова була піти в СЗЧ, настільки паскудно було на душі від безсилля – але врятували мої хлопці, котрим я обіцяла, що зроблю все для того, аби вони повернулися живими. І мої підписники – своєю підтримкою. Після цього був навіть період, коли я щодня отримувала коробки з медициною, котра рятувала нам життя – бо нам елементарно нічого бригада не видавала. І не видасть, бо хтось не написав потрібний запит, або тому що в них нема потрібного, і шукати вони теж не поспішають. Доводиться викручуватися. Я ж не можу приїхати до пораненого бійця, сісти й почати йому розказувати, чого в мене пусті руки. Я повинна допомогти йому багато чим – і саме волонтери мені надсилали й ампули, й медковдри, й спеціальний холодильник для розчинів – з функцією “холод” та “тепло” (є й такі). Тому дійсно – саме завдяки волонтерам ми вивозимо. А повинно бути навпаки…

 

– Ваші побратими – друзі для Вас?

 

– Звісно. Вони мені розповідають те, що не можуть навіть рідним – навіть коли я у відпустці, навіть, якщо сплю. Змінити щось у чужій сім’ї я не можу. Але хоча б вислухати людину, надати пораду за потреби – завжди. Бо ми там усі – одна сім’я насправді. А тут вже не всі чекають нашого повернення, не всі готові допомагати нам повернутися.

 

– Що не дає втратити мотивацію рухатися далі?

 

– Моменти порятунку побратима – коли вдається вирвати його з лап смерті. Моменти, коли мені пишуть чи телефонують дружини побратимів і дякують. Деякі навіть змінили думку про мене після важких подій (посміхається). Вони знають, що до мене завжди можна звернутися – і ось це також тримає мою мотивацію. Ти розумієш, що робиш усе це недарма.

 

– Люди Вас упізнають?

 

– Не можу так сказати. Проте був випадок в іншій частині країни, коли мене навіть за позивним називали незнайомці. І от нещодавно в іншій області незнайомий чоловік нам надав трохи волонтерської допомоги і сфотографував мене. Через кілька днів я потрапляю на один зі стабпунктів “Червоної Калини” (назва бригади, – ред.), виходить лікар і каже: “О! А я тебе знаю, ти Пілюля”. І показує мені фотку, яку зробив волонтер. Приємно було. Але от щоб конкретно мене усюди впізнавали – такого поки що немає. Особливо тут – бо Ізмаїл не живе війною, Бессарабія не живе війною.

 

– А звідки взявся Ваш позивний?

 

– На самому початку служби в нас було чергування: по два медики з різних рот на ніч у медпункті. Отже, я вночі на чергуванні, а на ранок усіх, наче “срочніков”, ганяли на зарядку. От я за ними спостерігала з вікон медпункту, а потім у маленьке віконечко (ще й по трубах лізла, щоб туди дістатися, бо високо), почала з них прикалуватися. Ну того що смішно вони робили ту зарядку. Аж раптом мені прилітає: “Так, медікамєнт! Нє. Так, Пілюля!”. Все, з тої самої секунди я стала Пілюля.

 

– Вище Ви сказали фразу, що не хочеться навіть повертатися інколи сюди. А що Ви відчуваєте, коли туди їдете, на фронт?

 

– Що я там потрібна – там, де жорсткіше. Бо там буде робота, там ти на потрібному місці. Скажу навіть більше – коли наш бат направили на інший напрямок, вивели з-під Покровська, я не хотіла звідти забиратися. Тим паче, “Червона Калина” мене готова була прийняти до себе. Насправді яка різниця, кого ти рятуєш – свого побратима чи воїна з іншої бригади? Але все ж таки я давала обіцянку своїм, що буду поруч з ними. І коли постало питання, хто буде їхати у бліндажі в ліс на новому місці – я була перша, хто зголосився, бо там також потрібна евакуація.

 

– Бліндажі, ліс… Не можу не спитати – а як справлятися з відсутністю елементарних умов? Як доглядати за собою? Тим паче, дівчині це набагато складніше, ніж чоловікам, – якщо вже на чистоту говорити.

 

– Мої побратими завжди допомагають з цим, їх і просити не треба. І пляшку води зайву дадуть, і нагріють її, і тазик з закинутої хати відкопають – вони завжди мене виручають. Головна проблема навіть не менструація – люди, ну 21 сторіччя, вже безліч засобів існує, від тампонів до уколів. А от що дійсно дуже проблемно – це цистит. Так, варто один раз застудитися – ця напасть буде тебе переслідувати усюди, і навіть кілька пар шкарпеток не рятує. Тому потрібно донатити на грілки, на спальники, на шкарпетки – бо у нас там немає магазинів, вони зруйновані. Зате вони працюють в тилу у вас – завдяки нам.

 

–  Що Ви відчуваєте, коли заїжджаєте до зруйнованих міст? Або стаєте безпосереднім свідком руйнації?

 

– Злість. Шалену злість до ворога. І жалість до українців, котрі ще вчора тут жили. А сьогодні змушені тікати.

– Не можу не спитати, що це за прикраса у Вас на шиї? І звідки шеврони на куртці?

 

– Шеврони ці я сама купувала, але працюю над створенням свого особистого шеврону. Щодо прикраси – її зробила спеціально для мене маленька дівчинка, яка живе в іншій області. Я дуже насправді прив’язана до неї, ми не родичі, але вона для мене як донечка. І прикраса ця – як оберіг.

 

– Наостанок – що б Ви побажали читачам?

 

– Хочу побажати трошки роздуплитися. І допомагати тим, хто поруч, неважливо – військові вони чи ні. Просто згадайте, як все починалося – ми ділилися водою, їжею! Зараз вже немає таких жорстких проблем, як було на початку вторгнення, – коли ми відправляли фурами воду, готували їжу на блокпости хлопцям, приносили геть усе, від шкарпеток до цигарок. Проте наша армія не перестає потребувати вашої підтримки. І якщо ми стоїмо там за вас – наголошую, за вас, а не за президентів, – то ми просимо елементарної поваги до себе і хоча б мізерної підтримки війська.

 

– Дякую за відверту розмову та щирість! Бережіть себе!

 

… Наша бесіда закінчилася. Пілюля, одягнувши куртку, побігла далі у справах – серед вечірнього натовпу поспішала ще зовсім молода дівчина, справжня патріотка, завдяки якій було врятоване не одне життя захисника. І яка сьогодні творить історію незалежної України, як і тисячі її побратимів та посестер.

 

Допомогти Ліді з черговим збором можна за посиланням на її особистий телеграм-канал “Пілюля Червонохрестівна”.

 Джерело: bessarabiainform