У День Незалежності України хочемо розповісти про важку долю та незламність української родини, яка, попри втрати та біль, змогла вистояти та зберегти любов до своєї Батьківщини. Тетяна Ліферова, уродженка міста Маріуполь, до повномасштабного вторгнення мала все, про що мріяла – коханого чоловіка, двох діток, плани на майбутнє… Початок бойових дій зруйнував все… Жінка вперше відверто говорить про життя в окупованому Маріуполі, загибель чоловіка-захисника біля стін “Азовсталі” та довгі пошуки його тіла, ризиковану втечу з дітьми через російські блокпости на підконтрольну Україні територію та важкі спроби самій побудувати нове життя у далекій і чужій Бессарабії. Про все це ексклюзивно уБессарабія.UA.

Ігор та Тетяна познайомились у Маріуполі, коли чоловік – військовий 36-ї окремої бригади морської піхоти, прибув сюди на ротацію. Обоє мали досвід невдалого шлюбу, Тетяна сама виховувала синочка Славка. 

“Ігор був дуже харизматичним, галантним, справжнім чоловіком! – згадує Тетяна. – Ми закохалися, потім одружилися. Жили на два міста – рідний Маріуполь та Миколаїв. Для Славка Ігор став справжнім татом – люблячим та турботливим. А невдовзі у нас народилась наша спільна донечка – Мілана.”

У грудні 2021 року Ігоря Ліферова знову перевели служити до Маріуполя, родина повернулась разом із ним. Зупинилися у батьків Тетяни, оскільки Ліферови мали тут пробути лише певний час, а потім повернутися назад до Миколаєва. Але не судилося…

“24 лютого 2022-го року я прокинулась на світанку, від вибухів. Пам’ятаю дзвінок від коханого, який вмовляв мене брати машину та їхати з міста. Але водійського посвідчення я не мала, а знайти того, хто б наважився нас відвезти також виявилось складно,” – розповідає Тетяна.

Незабаром почалися постійні обстріли міста росіянами, залишатися в квартирі було небезпечно. Тетяна з дітьми та рідними мусила перейти жити у підвал під’їзду, як і інші жителі їхнього багатоквартирного будинку. 

“Було дуже холодно, ми спали вшістьох на одній розкладушці, напівсидячи, бо підлога була наче крижана. Спочатку – поки був газ, ходили готувати додому, а потім робили це всім будинком на розведеному на подвір’ї вогнищі”, – з жахом згадує жінка.

Їй та усім мешканцям будинку можна сказати ще “пощастило”, бо на відміну від інших будівель він не зазнав значних руйнувань. Але коли приміщення магазину, розташованого на першому поверсі, від влучення снаряда загорілося, знаходитись у підвалі стало неможливо, і вони знову повернулися до батьківської квартири.

Ігор весь час перебував на службі, але все одно знаходив можливість провідати кохану з дітьми.

“Він зміг вирватись до нас всього кілька разів, коли мав відрядження в місто. Приїжджав не один, з побратимами. Це було кілька хвилин, щоб завезти продукти та воду для дітей. Я встигала лише швидко обійняти його і все… Завжди не вистачало слів і часу, щоб щось запитати у нього. А він завжди був спокійний, запевняв мене, що скоро все скінчиться…” – розповідає Тетяна.

12 березня у Тетяни був день народження.  Тоді жінка бачила коханого востаннє. Ігор обіцяв скоро приїхати, кохана вирішила написати йому листа, в якому  без поспіху могла розказати про все, що її турбує. Вона чекала на нього, але чоловік так і не приїхав. Зв’язку з ним не було, дружині залишалося тільки молитися, щоб із ним все було добре.

“Проходили дні, Ігор не відповідав. Телефонний зв’язок ставав все гіршим, було дуже важко до когось дотелефонуватися. Ми взагалі не мали зв’язку із зовнішнім світом, було враження, що такий кошмар відбувається по всій території нашої країни. В один з днів я змогла поговорити з кумою, яка жила у Вінницькій області. Вона сказала, оскільки “у нас не повсюди”, то треба рятувати дітей і їхати до неї. Якби ж то було так легко”, – пригадує Тетяна. 

Виїхати із вже окупованого тоді Маріуполя було складно. Дорогу постійно обстрілювали російські військові. Членів родини наших захисників вбивали або катували. Декого забирали до фільтраційних таборів. Ускладнювало ситуацію Тетяни ще й те, що батьки та сестра не хотіли залишати рідний дім, а вирушати у такий небезпечний шлях сама з двома дітьми їй було просто страшно.

“Я хотіла виїхати з епіцентру бойових дій з першого ж дня. І коли така можливість з’явилась – взяла дітей, зібрала невеличку сумку із дитячими речами, знайшла перевізника і вирушила до Бердянська. Він також був окупований, але ситуація зі зв’язком там була краща і звідти можна було виїхати до вільного Запоріжжя. Ми пробули у цьому місті майже місяць, поки волонтери змогли вивезти нас. Тоді ж я отримала повідомлення від молодшої сестри Ігоря, про те, що його немає…” – зі сльозами на очах розповідає Тетяна.

Ігор Ліферов загинув 13 березня. 

Трагедія сталась біля металургійного комбінату “Азовсталь”, який став прихистком для наших цивільних та військових, під час російських бомбардувань. В його автівку влетів ворожий снаряд, Ігор та його побратим, який знаходився на передньому сидінні автівки, загинули на місці. Ще один військовий, який знаходився позаду – помер за кілька днів від втрати крові.

“Мені сказали, що він загинув, а я не вірила. Сподівалась, що це прикра помилка і мій коханий живий, можливо у полоні, або десь у шпиталі, але живий! Коли ми вже були у куми, у Вінницькій області, я всюди телефонувала, намагалась знайти хоч якусь інформацію. Потім мені сказали, що він лежить в одному з київських моргів, запропонували опізнати за фото… Я попросила ДНК-експертизу, ми поїхали з донькою, зробили все необхідне, але пройшов рік і відповіді не було”, – з розпачем каже Тетяна.

Виявилось, що висновок експертизи просто загубився, і необхідно було зробити повторний. Цього разу вже поїхала мати Ігоря, і за кілька тижнів прийшов позитивний результат. Це справді був Ігор.

“Ми забрали його звідти і поховали у Вознесенську, де наразі живе його мама. Саме тоді я зрозуміла, що назавжди втратила свою справжню опору і підтримку. Ігор, хоч і був молодший за мене, але при цьому залишався справжнім чоловіком, головою родини. Всі важливі рішення проблем завжди були на ньому. А тепер головою родини стала я і звикнути до цієї нової ролі було складно”, – ділиться Тетяна.

Одного разу її з дітьми запросили у гості до Ізмаїла. Там жила родина колишнього Славкового однокласника із Маріуполя. Щоб трохи розважити дітей, жінка прийняла пропозицію.

“Коли ми приїхали, Ізмаїл нагадав мій рідний квітучий Маріуполь. Тут було відносно спокійно, дітям дуже сподобалось у сонячному бессарабському місті. Я вирішила, що тут буде легше розпочати наше нове життя, адже в Ізмаїлі було більше можливості для розвитку сина та доньки, була можливість займатися їхнім психологічним станом”, – розмірковує жінка.

Війна наклала відбиток на психіці дітей Тетяни. Життя у підвалі, окупація, втрата батька – все це вилилось у замкнутість та постійні панічні атаки Славка та Мілани. Діти потребували професійної допомоги, якої у селі під Вінницею вони отримати не могли. Тетяна знову була змушена їхати з родиною у невідомість, але цього разу нове місто обіцяло лише хороші зміни.

“Нам тут дуже добре. Діти швидко адаптувалися, ходять до школи та садочку. Синочок займається футболом, донечка хоче із подружкою ходити на співи. У них з’явились друзі, нове коло спілкування. В цьому нам допомогли психологи та підтримка волонтерських організацій.  Життя навчило не загадувати наперед, але наразі ми тут. Ізмаїл – моя нова точка опори”, – з посмішкою на обличчі промовила Тетяна.

Батьки Тетяни так і залишилися в Маріуполі, жінці залишається лише радіти телефонним розмовам з ними та мріяти про зустріч. Періодично вона їздить до Вознесенська, щоб відвідати з дітьми могилу їхнього батька. А ще мріє про те, щоб у її дітей з’явився їхній власний дім, з якого вже ніхто не змусить їх тікати в нікуди.

“Я мрію придбати житло в Ізмаїлі, місті, яке так привітно прийняло нас. Тут живуть неймовірні люди, добрі та відкриті. Я сподіваюсь, що Бессарабія стане рідним домом для мене, Славка та Міланочки!” – мріє героїня нашої історії.

Джерело: Бессарабія.UA