Наприкінці березня 1913 р. Ізмаїльська комунальна рада вкотре розглянула питання про організацію у місті електричного освітлення. Міським головою Дмитром Тульчіановим було зроблено доповідь, в якій висвітлювалися всі сторони проблеми.

У доповіді відзначалося, що питання про влаштування в Ізмаїлі зовнішнього електричного освітлення виникло ще в 1911 р. На обговорення тоді в управу було запрошено представників ізмаїльських домовласників, які запропонували місту свої послуги з влаштування та експлуатації електроосвітлення концесійним способом. Тут слід уточнити, що концесія – це форма державно-приватного партнерства, яка передбачає передачу державного (комунального) майна на певний термін приватному інвестору, який має здійснити будівництво (реконструкцію) переданого майна та має право отримувати прибуток від його використання.

Після аналізу пропозицій, що надійшли в 1911 р., комунальна рада дійшла висновку, що умови концесії виявилися місту не вигідними. Реалізація цього проекту на концесійних умовах, на думку міського голови, могли загнати Ізмаїл у кабалу. В результаті переговори з підприємцями не дали позитивних результатів і питання залишилося відкритим. «Батьки міста» тоді дійшли висновку, що провадження цієї справи слід було організувати господарським способом. Такої ж думки дотримувалися чиновники Міністерства внутрішніх справ, які опікувалися цим питанням.

Муніципалізація системи електричного освітлення могла дати окрім безоплатного освітлення частини вулиць та міських установ ще й значний прибуток подібно до того, як це спостерігалося в інших містах. За словами міського голови Д. Тульчіанова, під час обговорення у 1913 р. питання на засіданні комунальної ради, Кишинев вже в перший рік експлуатації електричної станції отримав 15% прибутку на витрачений капітал, розмір якого згодом зріс до 30%.

У результаті члени Ізмаїльської комунальної ради доручили міському голові продовжити збирання необхідних відомостей та підшукати відповідних підрядників. На прохання Д. Тульчіанова Одеське відділення російських електричних заводів склало план та кошторис передбачуваних витрат. Передбачалося, що організація в Ізмаїлі електроосвітлення обійдеться місцевій скарбниці у 83 916 руб. 20 коп, а разом із будівництвом електростанції та встановленням стовпів –104 222 руб. Члени комунальної ради дійшли одноголосного висновку, що така значна сума не може бути здійснена за рахунок міських доходів, і що слід вдатися до іпотечної позики. Міському голові було доручено зробити позику у розмірі 300 тис. руб. (крім організації електроосвітлення частина коштів мала піти на погашення колишніх позик і боргів міста перед державною скарбницею). У якості застави пропонувалися 2 тисячі десятин міської землі.

Надалі на підставі постанови Ізмаїльської комунальної ради від 20 березня 1914 р. міська управа уклала з правлінням Російського акціонерного товариства «Сіменс-Шуккерт» договір на суму 92 900 руб. про облаштування електричної станції. Але невдовзі прогриміла Перша світова війна, і у управи виникли серйозні фінансові труднощі. Тим не менш, у лютому 1916 р. електростанція в Ізмаїлі була відкрита. Однак її експлуатація у воєнний час принесла не прибуток, а збитки внаслідок різкого подорожчання матеріалів та обладнання.

З моменту прийому станції в експлуатацію управа мала сплатити товариству «Сіменс-Шуккерт» борг у обзязі 46 500 руб. У ході переговорів сторони домовилися про таке: суспільство погоджувалося прийняти замість готівкового розрахунку вексельні зобов'язання на всю суму з виплатою за ними 7% річних. Міська влада була змушена вдатися до збільшення тарифу на електроенергію для користувачів. Замість тих, що планувалися на 1914 р. станом на 1917 р., вони зросли вдвічі.

Під час підготовки цього матеріалу були використані публікації із ізмаїльської газети «Придунайский край» та дослідження доцента Ізмаїльського гуманітарного університету В. Дроздова.

Ігор ОГНЄВ.