Наприкінці минулого року виповнилося 150 років від дня народження видатного православного церковного діяча, місіонера-проповідника та агіографа, єпископа Старобільського, першого вікарія (тимчасово керуючого) Харківською єпархією в Українській державі гетьмана Павла Скоропадського. Для нас також важливо, що ця неординарна особистість понад сто років тому була єпископом Ізмаїльським, другим вікарієм Кишинівської єпархії (з 10 березня 1913 р. по 13 листопад 1914).

Неофіт (в миру Микола Слєдніков (1873–1918), епископ Российской православной церкви, народився 1873 р. у сім'ї протоієрея Троїцького собору міста Вельська Вологодської єпархії. У 1898 р. закінчив Казанську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я з правом викладання у семінарії. Надалі пройшов досить довгий шлях на службі у Бога в різних куточках Російської імперії, в тому числі в Україні.

14 лютого 1913 р. була затверджена доповідь Святішого Синоду про буття архімандриту Неофіту єпископом Ізмаїльським, другим вікарієм Кишинівської єпархії. Неофіт змінив у цьому статусі єпископа Зіновія (Дроздова). Перед тим, як прийняти єпископський сан, архімандрит Неофіт проголосив промову, в якій описав сучасний стан православ'я в країні та основні йому погрози. «...Я, грішний, не міг не відчути, скільки мудрості, сил духовних і тілесних, досвіду та таланту потрібно для гідного проходження святительського служіння», – наголосив ієрарх церкви.

В Ізмаїлі єпископ Неофіт прослужив менше двох років. Майже нічого не відомо про служіння владики в єпископському сані, але можна анітрохи не сумніватися, що він цілком відповідав тому високому ідеалу, який окреслив для себе в тій давній промові 1913 р. Про це свідчить його ревне служіння богу та людям.

Про прибуття єпископа на нашу землю відомо з докладного репортажу ізмаїльської газети «Придунайский край», опублікованого 18 квітня 1913 р.: «Во вторник, 16 апреля прибыл из Кишинёва измаильский епископ Неофит. Преосвященного в г. Рени встречали специально выехавшие из Измаила: протоиерей о. И. Кириллов, измаильский исправник г. Коробкин и смотритель рыболовного надзора г. Клер», – повідомляла газета. На залізничному вокзалі його зустрічали представники ренійського міського управління. На пероні зібрався величезний натовп. Звідси єпископ у супроводі духовенства та почесних громадян вирушив до місцевого собору, де відслужив молебень. О першій годині дня єпископ на пароплаві руболовецького нагляду «Данілевський» вирушив до Ізмаїла.

У нашому місті помічник Ізмаїльського міського голови С. Кольцов за великого збігу народу зустрів єпископа з хлібом-сіллю і привітав прибулого. Потім преосвященний під дзвін церковних дзвонів подався до Свято-Покровського собору. У храмі владику в великодніх (червоних) ризах зустрічало міське духовенство на чолі з настоятелем собору. В соборі владика звернувся до присутніх з промовою, сповненою «християнського смирення і лагідності». Потім під передзвон дзвонів Неофіт попрямував до єпископального будинку – місця проживання ізмаїльських єпископів.

Після Ізмаїла Неофіт служив єпископом Прилуцьким, вікарієм Полтавської єпархії. Тут він пробув близько трьох років. Був постійним співробітником православного журналу «Слово». Потім Неофіт указом Синоду був призначений єпископом Старобільським, вікарієм Харківської єпархії.

Члени Центральної Ради були налаштовані проти монархіста тодішнього архієпископа Харківського Антонія (Храповицького). 16 квітня 1917 р. «діячі українського національного руху» шумно вимагали його усунення з кафедри. «Комісар духовних справ» Центральної Ради В. Рапп також зажадав від духовника піти з Харкова, і Антонія було відправлено на спокій.

17/30 травня 1918 р. Неофіту було доручено тимчасове управління Харківською єпархією, і він з усією відповідальністю вступив до цієї справи в місті, де з 1917 р. йшли безперервні пограбування та вбивства священиків та ченців. Але й у такій складній обстановці єпископ Неофіт залишався вірним своєму обов'язку та християнській совісті. Зокрема, він відмовився відслужити панахиду за вбитим у Києві 30 липня 1918 р. німецьким генерал-фельдмаршалом Ейхгорном.

Щоправда, у ролі тимчасового керуючого Харківською єпархією єпископ Неофіт перебував недовго – лише кілька місяців. У вересні 1918 р. він захворів на «іспанську хворобу, яка потім ускладнилася запаленням легень і черевним тифом». У журналі Харківської духовної консисторії від 16 жовтня 1918 р. було записано: «Після тривалої та тяжкої хвороби Владика тихо помер 29 вересня 1918 року об 11 годині вечора». Єпископу Неофіту було лише 45 років. Після смерті православна церква проголосила його новомучеником.

За життя, незважаючи на свою постійну завантаженість, владико Неофіт не залишав церковно-історичних досліджень. Його перу належало понад два десятки богословських робіт.

Ігор ОГНЄВ.