Він пам’ятає день, коли росіяни намагалися зламати його з побратимами волю і вимагали здатися. 24 лютого окупанти атакували острів Зміїний і Сергій разом з іншими захисниками острова опинився в російському полоні. Про підлість російських військових, нелюдські умови та чому він ніколи не зможе забути ті страшні дні – повідомляє Бессарабія.UA, із посиланням на інтерв’ю військового для ДПСУ

Прикордонник-захисник острова Зміїний Сергій згадує, що напередодні початку повномасштабного вторгнення їхня команда не спостерігала ніяких ворожих дій. І вже о 3-й ранку вони помітили, як до острова наближалися військові воєнні кораблі – “москва” і “василій биков”. Кораблі постійно маневрували і кружляли кругом острова, а потім було нанесено авіаційний бомбовий удар, який дивом не завдав шкоди військовим, які встигли від нього сховатися. На заклик здатися хлопці відповіли вже легендарною фразою про “русский корабль”.

“Через деякий час ми побачили, що до острова наближається два маломірних катера, з десантом на борту. Враховуючи ворожу авіацію в небі і два маневруючих крейсери, ми просто не мали вибору”, – згадує пан Сергій.

Коли чужі військові поклали його команду обличчями в пірс, прикордонник почав все розуміти. В такому положенні їх протримали близько 10 годин, а потім гумовими човнами переправили на судно “Шахтар”, де тримали в приміщенні, за його відчуттями, 3 на 4 метри. 70 чоловік, із зав’язаними скотчем руками, знаходились практично один на одному, у спеці без нормальної вентиляції. Окупанти постійно випитували, хто з українців “послав” їхню гордість – “непотопляєму москву”, але наші захисники мовчали. 

До Криму їх доставили 26 лютого, приблизно о дев’ятій годині ранку. Єдине бажання на той час у хлопців було повідомити рідним, що вони живі та з ними все добре.

“Кожен переїзд, де б ми не були, ми завжди думали, що їдемо додому, але нажаль нас просто перевозили з місця на місце.” – ділиться колишній полонений. Вже в російській колонії хлопцям повідомили, що тут не працює Женевська конвенція, надії на людське ставлення не було. 

Кожного дня наглядачі принижували українських полонених й знущалися. Українських захисників могли побити будь-коли, просто так. Легше за все – коли били руками, ногами. Важчі травми отримували від гумових кийків та електрошокерів. Бували випадки, коли їх били по статевих органах, по пальцях, по вухах.

Сергій розповідає, про військового, який через побиття, справляв природні потреби із кров’ю, його кудись забрали та вивезли, відтоді він його не бачив.

“Були випадки, коли ламали ребра, били по нирках, кінцівкам, голові. Приходив до нас також лікар. Одного разу на питання, чи є парацетамол, він відповів: “Попий водички, вона в нас свята”. Отаке скотиняче було відношення”, – пригадує прикордонник.

Під час їди росіяни неначе виконували якийсь дикий, тільки їм зрозумілий, ритуал: 100 чоловіків мали за 5-9 хвилин поїсти, прибрати за собою та доповісти. Через хлопці сильно втрачали вагу та фізично слабшали.

Полоненим не дозволялося ходити. Їх примушували бігти на прогулянку, у лазню тощо. Якщо когось “зачекались”, то примушували сидіти навпочіпки дві-три години зі складеними руками за головою. До того, як піти у лазню, також примушували сидіти. На миття відводилось 1-2 хвилини. Тільки намочилися і знову сиділи навпочіпки.

“Нас називали як завгодно, тільки не по людські. Обзивали різними матюками. Ні на ім’я, ні на прізвище, ні на номери, а просто: “Гей ти, йди сюди”, – розповідає Сергій.

До народжених в Українській СРСР, вони ставились більш лояльно,  а тим хлопцям, які народилися після 1991 року було непереливки.

30 травня керівник колонії у супроводі спецназу та російських військових видали полоненим захисникам  українську військову форму, яка була у непридатному стані, а російську забрали. Єдине, що було дозволено взяти – хрестик на тіло та іконку.  Хлопців знову ще раз поставили на коліна,при цьому лупцюючи їх шокерами , а потім завели в автозаки.

“… І от тоді я зрозумів, що їду додому. Це мабуть був другий день народження, найщасливіший день в моєму житті” – захоплено каже Сергій.

Нині, знаходячись вдома, чоловік каже, що йому важко все це згадувати, але й забути ті дні він певно не зможе ніколи. Та не дивлячись на травматичність цих спогадів, він має бажання знову опинитися на острові Зміїному: “Мабуть буде важко, але я б хотів туди повернутися”.

Джерело: Бессарабія.UA