В Одесі під час акції нагадали про теракт в Оленівці, потребу у звільненні полонених воїнів і цивільних та пошуку безвісти зниклих захисників

В Одесі під час акції нагадали про теракт в Оленівці, потребу у звільненні полонених воїнів і цивільних та пошуку безвісти зниклих захисників

26 липня в Одесі родини, військові та небайдужі містяни вийшли на акцію-нагадування про безвісти зниклих та полонених захисників, а також цивільних, яких незаконно ув’язнила росія. Захід відвідала журналістка видання «Південь сьогодні».

Зокрема, учасники нагадали про теракт в Оленівці – один із найстрашніших злочинів, який вчинили російські війська, здійснивши у ніч з 28 на 29 липня 2022 року обстріл Волноваської виправної колонії, де перебували українські військовополонені-оборонці «Азовсталі». Унаслідок цього жахливого теракту загинули щонайменше 53 українські захисники, ще понад 130 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Цей цинічний і безжальний злочин став кричущим порушенням норм міжнародного гуманітарного права.

У зв’язку з цією трагедією щороку 28 липня Україна вшановує пам’ять захисників і захисниць України, учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. Водночас учасники акції нагадують – російські злочини тривають, полонені продовжують зазнавати катувань, і кожне поневолене ворогом українське життя щодня перебуває під загрозою.

Станом на початок травня 2026 року було відомо, що у рамках репатріаційних заходів росія передала 375 закатованих мертвих військових і цивільних українців, які були підтверджені як полонені. З них 146 були підтверджені Міжнародним Комітетом Червоного Хреста як полонені, а перебування в полоні 229-х людей були підтверджені іншими джерелами, серед яких свідчення звільнених з полону, що вони були живі. Про це розповів керівник Секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Богдан Охріменко в інтерв’ю «Укрінформу».

Понад 114 тисяч українців – військових і цивільних, за даними Нацполіції, на сьогодні залишаються безвісти зниклими. Більшість родин, які відвідують акції-нагадування, не знають долі своїх близьких – захисників України – вони зникли безвісти під час виконання бойових завдань й відтоді, місяцями й роками, найрідніші не мають про них жодної звістки. На жаль, ці воїни можуть бути загиблими. Але також вони можуть перебувати у полоні – що дає надію на їхнє повернення додому. Втім, підвищує шанси на повернення Героїв до України підтвердження факту полону, чого й домагаються їхні рідні усіма можливими способами.

Ганна шукає свого безвісти зниклого сина Сергія вже півтора року. Жінка живе у Березівському районі Одещини та попри свій літній вік регулярно їздить на акції в Одесу, а також виходить на них у Березівці. Сергій був мобілізований у листопаді 2024 року, а вже у лютому 2025-го зник безвісти. Ганна поділилась, що навіть не одразу дізналась, що він був мобілізований – адже він поїхав на заробітки у Київ, не знала, де саме він проходить службу, тож новина про його зникнення сина стала для матері приголомшливою. Відтоді Ганна не полишає надії знайти свого сина та сподівається, що хтось може його впізнати й надати бодай якусь інформацію.

«Шукаю сина свого, прошу, можливо хтось знає, можливо хтось бачив – щоб відгукнулись. Ми на нього чекаємо, ми його любимо. Вже півтора року ніяких немає звісток. Де б не їздила, скрізь шукаю… Він був роботящою дитиною. Поїхав на роботу у Київ і там його забрали, я й не знала. Потім мені вже сказали, показали у телефоні, що він у військовій формі. Я питаю: «Як військовий, якщо він на роботі?…» А в мене простенький телефон, я нічого не знала… Хочу, щоб мені допомогли знайти сина, щоб не ходила, не оббивала всі пороги..», – каже Ганна.

Вікторія – сестра військового Руслана, який зник безвісти у 2025 році на Покровському напрямку. Жінка поділилась, що акції стали єдиним способом хоч якось відчути брата поруч.

«Виходжу на акції, як і всі тут – родичі, близькі полонених, безвісти зниклих – нагадувати суспільству про те, що коїться у нас в країні. Ми шукаємо своїх рідних як можемо, виходимо, нагадуємо. Я особисто почуваюсь наче я вийшла і трошки постояла зі своїм братом. Його немає поруч, і це єдиний спосіб побути з ним. На цього всі чекають: мати, брат, вся сім’я, сподіваємося на краще…» – каже Вікторія.

Підтримати родини захисників у цей день вийшов іспанець Вісенте. Він одружений на українці й прийшов на акцію з родичами сім’ї з Одеси. Вісенте розповів, що був вражений українцями, які у такі важкі часи єднаються задля спільної мети:

«Попри те, що може здатись, що це маленький жест (долучитись до акції – Авт.), мені здається, що він важливий. Також було цінно побачити, що є якась взаємодія між людьми, які вийшли на цю акцію і тими, хто проїжджає повз на автівках і підтримує їх. Я, як іспанець, можу сказати, що я захоплююсь українською нацією. І вважаю, що ми теж мали б повчитись тому, як у складній ситуації, в якій ви опинились, ви вмієте бути разом і підтримувати один одного. На жаль, не все, що ми (іспанці – Авт.) мали б знати, ми дійсно знаємо: через те, що ми знаходимось «далеко», нам здається, що ми відокремлені від цієї реальності. Але ми, іспанці, дуже пишаємось тим, що прийняли у себе багато українських сімей, які приїхали до нас і живуть з нами. Я вважаю, що в тих умовах, які є зараз, ми намагались зробити щось хороше», – розповів Вісенте.

(На фото Вісенте та оборонець Маріуполя Хуан Альберто Лейва Гарсія)

Іван долучається до акцій на підтримку військовополонених, аби насамперед підтримати захисників, які перебувають у ворожій неволі, та показати майбутнім звільненим з полону Героям, що на них вдома чекають

«Я час від часу буваю на цій акції, але частіше також на інших на підтримку військовополонених і їхніх сімей. Власне, причина, через яку я виходжу на ці акції – підтримати більше своїх, показати рідним і майбутнім звільненим військовополоненим – що їх тут чекають, що ми дуже хочемо, щоб їх нарешті звільнили й ми цього очікуємо як нічого іншого».

Поліна – дружина цивільного полоненого. Її чоловіка Сергія росіяни викрали у Херсоні у березні 2022 року та засудили на 11 років суворого режиму – нібито за шпигунство на користь ЗСУ. У подружжя є маленький син з інвалідністю, який дуже сумує та потребує свого татка. Поліна виходить разом із сином, аби нагадати про усіх цивільних, яких незаконно поневолила росія та сподівається на скоріше повернення наших громадян додому.

«Наразі він в місті Саратові, колонія 10. Має дитину з інвалідністю – малолітнього сина, йому 7 років. Цього року ми вже йдемо в перший клас. Батько у нас пропустив як дитина пішла в садочок, тепер пропускає як дитина йде до школи. Школа спеціалізована для дітей з вадами розвитку. У нього тато дуже часто коли приходив з роботи, трохи відкривав двері й казав: «Льоша, ку-ку», і ручками закривав оченята. Льоша біг до дверей і зустрічав татка. І довгий час він ще так підбігав до дверей, відкривав очі й казав: «Ку-ку, тато». А татка немає і немає», – розповіла Поліна.

У квітні 2022 року Поліна із сином переїхали в Одесу. Перший час хлопчик шукав татка скрізь в обличчях незнайомих чоловіків.

«Дитина за майже п’ять років просто звикла, що батька немає поруч. Перший час він майже до всіх чоловіків, які хоч трішки схожі на його батька, підходив і казав: «Тато». Навіть у супермаркеті, на вулиці далеко бачив, кричав «тато», а я вже намагалась постійно пояснювати, що то чужий чоловік. Зараз він вже звик… Але останні кілька місяців він бере фотографії і показує, що це тато, він показує, що він скучив, але не може виразити свої емоції з огляду на обставини свого діагнозу. Але він сумує, йому дуже потрібен тато. Особливо в тому сенсі, що чоловік мій дуже гарно куховарить – торти, випічка, солодке… І син пішов у тата, він дуже любить готувати, а я навпаки не люблю. І для мене це дуже важко з ним на кухні щось готувати, а тато впорався б на всі тисячу відсотків. Ми ходимо на акції в Одесі й боремося за нашого татка і всіх цивільних – щоб скоріше їх визволяли», – каже Поліна.

Марія почала виходити й нагадувати про військовополонених ще у 2024 році – від початку проведення таких акцій в Одесі. Спочатку дівчина підтримувала свого коханого, який перебував у полоні, а після його звільнення продовжила підтримувати інші родини, які досі чекають на своїх захисників:

«Я тоді відчувала, як це важливо, коли приходять люди, в яких в принципі немає нікого безвісти зниклого, військових рідних в полоні, але вони стояли для того, щоб підтримати нас. Тому навіть після повернення я продовжувала ходити з ним, зараз ми ходимо окремо. Бо це дуже важливо надавати підтримку сім’ям і також нагадувати людям, що попри літо, попри сонце, море, продовжує існувати повномасштабна війна, продовжують перебувати наші військові в полоні або взагалі вони безвісти зниклі, і про них немає жодної згадки. Це дуже цінно і є неймовірною підтримкою – відвідувати такі акції», – розповіла Марія.

Наталія понад рік розшукує свого сина Олександра, який зник безвісти у Краматорському районі Донеччини. Востаннє родина мала зв’язок із військовим у травні 2025 року – відтоді жодної звістки. Жінка їздить на акції в Одесі з Усатового щотижня.

«Я з ним мала останній зв’язок 20 травня 2025 року – востаннє він мені сказав: «Мама, я прийшов з позиції». І з того моменту в нас нічого немає, ніяких звісток. Нас викликали в ТЦК, дали папери, що він зник безвісти і все. Він у мене хороший, не одружений, дітей немає. Тільки я і сестра в нього є. Роботящий він у мене… Я хочу, щоб повернули усіх наших дітей, і все, більше нічого не хочу. Онуків, дітей, чоловіків…» – каже Наталія.

Організаторка акцій в Одесі на підтримку безвісти зниклих та полонених військових, а також цивільних – Вікторія Азанова, розповіла, що з часом родини дедалі більше виснажуються. На жаль, надходить багато сумних звісток про збіги ДНК – підтверджується загибель безвісти зниклих воїнів. Є й хороші новини про повернення Героїв з полону, проте станом на зараз обміни призупинилися, тож і втішних новин стало менше. Попри це, акції тривають, адже, наголошує Вікторія, допоки наші воїни у полоні не можуть захистити себе й зазнають постійних знущань, вдома українці мають стати їхнім голосом та робити усе можливе для скорішого повернення кожного українця на рідну землю.

«Наші люди в полоні залишаються незахищеними, злочини продовжуються, і наша мета не тільки нагадувати про те, що полон триває, а й про те, що полон вбиває. Вони можуть бути підтверджені міжнародними організаціями, але вони беззахисні, тому що Міжнародний Комітет Червоного Хреста не перевіряє колонії, не дивиться, чи дотримується росія правил поводження з військовополоненими, чи надає їм всі міжнародні гарантії, прописані Женевськими конвенціями. Саме тому ми стоїмо тут. Наших людей менше, але наш голос не буде стихати, допоки вони там – тому що вони не можуть за себе кричати. Якщо хтось думає, що його це не стосується – байдужість може постукати у двері триколором», – каже Вікторія Азанова.

Окремим важким питанням залишається й повернення цивільних незаконно засуджених в рф українців.

«На жаль, обміни цивільних – це дуже важка процедура, і на сьогодні ми маємо дуже багато людей з тимчасово окупованих територій, яких держава агресор засуджує, утримує, вони там знаходяться без доступу до медикаментів, до будь-яких зв’язків з родиною. Їх засуджують просто за те, що вони не зрадили Україну і вішають на них різні справи», – зазначила Вікторія.

Також суспільство закликають не забувати підтримувати українське військо, яке сьогодні виборює землі від окупантів, адже війна триває й амбіції ворога не згасають.

За анонсами акцій від ГО родин безвісти зниклих та полонених 14 БрОП НГУ «Червона Калина» можна слідкувати у соцмережах організаторки Вікторії Азанової – за  посиланням

Детальніше про мету акцій можна дізнатися у попередніх публікаціях тут і тут.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Амєлія МИЙНОВА

Джерело: «Південь сьогодні»