Не кожному до снаги ця робота, цей виснажливий процес від огляду понівечених тіл, експертиз до найболючішого моменту, коли треба сказати рідним: «Ваш син, брат чи батько знайдений». Любов проходить цей шлях з глибоким переконанням: захисники України повинні бути встановлені і гідно поховані, а їхні родини – отримати заспокоєння, адже невизначеність виснажує їх ще більше, ніж сама втрата.

Обираючи професію, Любов орієнтувалася на приклад батька та брата, які допомагають людям у лавах Державної служби з надзвичайних ситуацій. Вона теж хотіла служити в одному з відомств Міністерства внутрішніх справ України, й обрала поліцію. Закінчила Харківський національний університет внутрішніх справ, мріючи про розслідування кіберзлочинів. Та життя поставило перед нею інші завдання.

Нині Любов Стефанчук працює у слідчому управлінні ГУНП в Одеській області на посаді заступника начальника відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоровʼя особи. Одним із ключових напрямків роботи цього підрозділу є ідентифікація тіл зниклих безвісти військовослужбовців, повернених до України в порядку обміну. Це складний і багатоступеневий процес, до якого залучаються слідчі, криміналісти, антропологи, судово-медичні експерти, спеціалісти з дактилоскопії та інші.

«Спершу ми проводимо огляд тіл: фіксуємо шрами, татуювання, стоматологічні ознаки, формений одяг, речі. Важливим є все, що може допомогти встановити людину. Далі відбираємо біологічний матеріал, за можливості знімаємо відбитки пальців, проводимо ДНК-експертизи. Якщо ДНК-експертиза дає якийсь збіг – призначаємо порівняльну експертизу для підтвердження результату», - пояснює поліцейська складну процедуру ідентифікації невпізнаваних загиблих українських військових.

Комунікація з родинами розпочинається тоді, коли слідчі мають припущення щодо особи, яку встановлюють. У таких випадках проводиться повторний відбір біологічного матеріалу або впізнання.

«Коли родини приїжджають на впізнання, це завжди шок і стрес для них. Більшість тіл мають гнилісні зміни або перебувають у стані муміфікації. Ми намагаємося підтримати родичів настільки, наскільки це можливо», - розповідає капітан поліції Любов Стефанчук.

Та найважче повідомляти родичам про підтверджений збіг. Поліцейська згадує випадок, коли довелося зателефонувати військовому, який перебував на передовій, і сказати, що його брат загинув.

«Було дуже складно підібрати слова. Ми боялися реакції, не знали, як він може відреагувати. Але він сказав нам дякую. Це було і приємно, і важко водночас. Ми вкотре зрозуміли, що наша робота дає людям заспокоєння», - пригадує Любов один із найважчих своїх обов’язків.

Багато родин дякують слідчим за те, що вони зупинили їхні пошуки й поклали край довгим стражданням. Адже стан невизначеності, очікувань, які тривають місяці, а іноді й роки, виснажує найбільше.

Для самих поліцейських ця робота теж є випробуванням. Але вони пояснюють собі, що – це професійний обов’язок.

«Як хірург мусить оперувати, так і ми мусимо ідентифікувати тіла загиблих, щоб кожен наш Герой був названий поіменно, гідно вшанований та похований», - переконана Любов Стефанчук.

Відділ комунікації поліції Одещини