У Болгарії відбудеться світова прем’єра нового документального фільму режисерки з Болградщини Тетяни Станєвої «ВОНА» – стрічки про жінок, війну та Батьківщину. Покази приурочені до четвертої річниці повномасштабної російської агресії проти України, передає видання «Південь сьогодні».

Світова прем’єра в Болгарії за участю режисерки і героїнь фільму відбудеться:

25 лютого 18:00 – у кінотеатрі Одеон, Софія, бульвар «Патриарх Евтимий» 1.

27 лютого 17:30 – Lucky cinema, Пловдив, вулиця Гладстоун 1.

В рамках заходу заплановані урочисті промови, показ фільму, обговорення фільму із режисеркою та героїнями, фотовиставка, благодійний базар, аукціон.

 

Що розповідають про фільм автори

 «Вона» – це фільм про долю дружин військових, яких об’єднує війна, 88 батальйон і Болград, про їхній героїзм та витримку, про героїзм і професіоналізм їхніх чоловіків, українських військовослужбовців. Але «вона» – це також і сама війна, і Україна, і рідна земля, і мати, і родина, і мрія, і головне – любов. Всі вони – жіночого роду.

Фільм – це щоденник дружин військових. Документальна стрічка розповідає про трьох жінок, Олю, Олену і Ніну, які чекають своїх героїв чоловіків з війни.  Це звичайні жінки із надзвичайною силою духу, в яких впізнає себе кожна українка, кожна жінка. Це три історії кохання, три різних мрії, три різного віку і професій жінки з різними періодами одруження, з різних регіонів, з різним етнічним походженням, які після 24 лютого опиняються в одному місті (Болград, Одеська область, Україна), знайомляться, починають товаришувати, підтримувати одна одну, своїх чоловіків і розпочинають волонтерський патріотичний рух регіоні.

Чоловіки героїнь – представники болгарської спільноти, воюють у 88 батальйоні морської піхоти, що базується в мультикультурному Болграді, захищають Україну в найскладніших місцях фронту, зокрема брали участь у звільненні Херсону. 

Героїні фільму – звичайні надзвичайні жінки, які мріють про звичайні речі після Перемоги – поїхати на малу Батьківщину до батьків, зібратись усіма рідними за одним столом, народити дітей. Але Перемога не стається так швидко, як гадалось на початку, і життя перетворюється на суцільне очікування закінчення війни, чоловіків з фронту і бодай смски, яка б заспокоїла – що живий. Життя перетворюється на боротьбу із ворогом, втратами і власними страхами. Вони вчаться жити із новими важкими обставинами в укритті, з дітьми, без світла із постійною загрозою смерті.

Плин війни не залежить від них і йде не за їх планом та сподіваннями. Чотири роки очікувань стають нестерпними, дружба жінок і волонтерство розбивається о хвороби дітей, власні хвороби, о нескінченні стреси й депресію, смерті близьких, побратимів, страх смерті своїх чоловіків, загрози вагітності, психлікарні й переїзди… А чоловіки проходять через втрати побратимів та труднощі життя в окопах далеко від дому, маючи свої власні звичайні людські мрії.

Отже, глядачі спостерігають за їхнім життям протягом чотирьох років, за ключовими подіями і внутрішніми змінами.  По суті, це хроніка війни через особисті історії жінок. Чи виживуть? Чи вдасться їм реалізувати свої мрії? Як змінить їх затяжна війна? Чи зможуть ці дві паралельні реальності – дружин в тилу і чоловіків на фронті – не увійти в конфлікт, чи зможуть їхні особисті стосунки, їхнє кохання витримати випробування війною, чи зможуть подолати всі перешкоди? Через які трансформації пройде кожна пара? Чи вдасться їм вберегти своє кохання? 

Відгуки

Оксана Кілафли, дружина військового з Болграда, Україна:

«Кожна дружина військового, яка чекає свого воїна – сильна. Не важливо, де вона і що робить. Чекати, любити, підтримувати, одночасно виховуючи дітей, працюючи і боячись кожну хвилину за свого чоловіка – треба мати силу. Але найсміливіші з них стали ще й волонтерками. Це такі ж воїни, як і їх чоловіки. В них свої бої, свої перемоги.  І свої втрати. 

Це не пояснити двома словами. Це треба прожити. І в фільмі «Вона» це видно. Сильні люди. Якщо у когось ще досі виникає питання «А для чого ця вся боротьба?» – подивіться цей фільм. Раджу, та ні, наполягаю, що його потрібно побачити усім, а особливо – нашим школярам. Бо любов до своєї землі, своєї Батьківщини починається з гордості за людей, які в ній живуть. Героїні фільму – приклад і натхнення для багатьох! Вони там сильні, а ми тут маємо бути ще сильніші!»

Мілена Тошева, мати двох синів, Болгарія: 

«Я дивилася фільм, і він мне змусив засмутитися та багато задуматися… не так, як це буває, коли я дивлюся новини про зруйновані міста та стерті з лиця землі села чи мирних жителів, загиблих від бомб орків… Я усвідомила побічні наслідки, до яких призводить ця війна – зламані та покалічені життя та долі людей, які до вторгнення жили нормально, як і ми. Діти, яким доводиться рости без батьків, і які знають війну та ненависть змалку… жінки, чиє повсякденне життя сповнене страху, турбот та сумнівів… чоловіки, які мають чіткий план перед собою… ніби ці пари живуть у паралельних світах, хоча кожна з них – це сім’я… сумно, сумно та несправедливо».

Карина Карага, волонтерка, болгарка, що переїхала під час війни з Болгарії до Києва:

«Наші найбільші битви відбуваються в наші найтихіші миті. Фільм «Вона» змушує нас бути свідками цих тихих моментів на тлі оглушливого зла десь за кадром. Тиша в тилу війни, монотонне повсякденне життя без чіткого напрямку, тихі ночі, сповнені тривоги, довгі паузи між повідомленнями з коханими чоловіками на фронті – вся ця приголомшлива тиша є невидимою героїнею і поступово обтяжує її в міру розгортання фільму, щоб знайти свою єдину розраду в турботливих розмовах між героїнями, таких, які кожна жінка мала зі своїми найближчими подругами. Без сентиментальності, без нічого зайвого – ми відчуваємо велич у звичайних історіях жінок, які ведуть найтихіші битви».

 Джорджія Євремова, антрополог, Болгарія:

«Важливе багаторічне дослідження того, як війна пронизує повсякденне життя жінок та дітей мобілізованих солдатів, у поєднанні з кадрами з фронту, які можуть перевірити сприйняття міжнародної аудиторії. Фільм «Вона» свідчить про досвід, втрати та трансформації, які нав’язує війна – як на фронті, так і вдома; реальність, глибоко вкорінена в українському контексті та потребує уважного прочитання поза його межами».

Аня Петріченко, українська болгарка, дружина військового:

«Щиро раджу до перегляду фільм:

– українцям, які виїхали за кордон, щоб мати краще уявлення про життя  під час війни;

– українцям в Україні, які продовжують жити звичне життя і думають, що війна десь далеко в когось там;

– волонтерам, дружинам і всім родичам військових, щоб знали, що вони не самі, і разом трошки легше;

– не українцям, щоб розуміти що таке життя під час війни і як українці адаптуються. Щоб бачили, що тут не титани живуть чи зневірені раби.

А люди, які відчайдушно знаходять причини жити, мріють, щоб надавати сенс життю і тримаються разом щоб це все витримати. Фільм без прикрас, про справжнє життя із реальними людьми, які в нереальних умовах ідуть далі».

Оксана Восканян, українка, акторка, багатодітна мати:

«Я реально наплакалася. Потім сиділа, мовчала, переварювала. І ще раз усвідомила, в якій страшно важкій боротьбі ми всі живемо – і ті, хто на фронті, і ті, хто живе ніби «поза ним», але насправді теж у цій війні щодня. Цей фільм дуже про жінок. Про те, скільки вони можуть витримати. Більше, ніж ми самі про себе думаємо. І це таке чесне, дуже потрібне свідчення нашого часу – оцього відрізку з 22-го по зараз. Коли спочатку здавалося: ще трохи  і все скінчиться. А тепер іноді накриває думка, що це може не скінчитися ніколи. Але ми все одно тримаємося. І віримо. Якось всупереч усьому.

Мене дуже зворушив момент із сином однієї з героїнь – як він спочатку говорить російською, маленький, а потім через кілька років уже спокійно переходить на українську. Це так просто і так сильно водночас. Як життя все одно рухається, росте, змінюється.

Попри смерть, у фільмі дуже багато життя. Народжуються діти. Жінки не відкладають життя «на потім». Вони його тримають зараз, тут, у цих умовах. Це неймовірно. Хоч і нестерпно деколи. Мені дуже сподобався  момент зі спічем військового, який навчає новачків і пояснює, хто такий наш ворог. Це дуже важливо! Про те, що йому не можна вірити, бо москаль ніколи не був чесним і ніколи не тримав слова. Це те, що нам усім треба пам’ятати. Постійно. Це база! І ще – це знову про Бессарабію. Про рідну землю авторки і героїв. Про те, що Бессарабія – це Україна. І мене так завжди надихає і розчулює любов Тетяни до своєї рідної землі».

Джерело: «Південь сьогодні».